Патріотами не народжуються

В Інни довге руде волосся. Вітер ніжно роздуває його по її тендітних дівочих плечах. За кілька хвилин нашої розмови помічаю, як біля неї в’ються хлопці. Ще б пак, важко стриматися, щоб не піддатися чарам справжньої Лореляй. Та, здається, луганська дев’ятикласниця Інна Лисенко ще цього не розуміє. Її серце вже пізнало першу закоханість. «Я написала два вірші коханій людині, але мої почуття були їй байдужі», — щічки Інни покриваються легким рум’янцем.

На днях вона знову почала писати. Але не про любов. А про політику, про яку її батьки у Луганську тільки й говорять, про брехливі російські телеканали, президента, який «решил, что сидя третий срок в Кремле, пришла пора стать «богом на земле». «Там навіть погані слова є», — говорить дівчина перед тим, як процитували уривок iз нового вірша.

И как же правы были все футбольные фанаты:

«Х...ло, пардон, оно и в Африке х...ло»

Інна не з телевізора знає, що таке війна, і не з підручників — що таке бути патріотом. «Я була звичайною школяркою. Для мене Україна не означала нічого особливого. Жила в ній, тому що змушена. Коли в школі співали Гімн, ніколи не вслухалася в слова, стояла байдуже. Доки не почався Майдан. Моя мама — корінна росіянка. Та вона одна з перших у Луганську ходила на місцеві Майдани, цілодобово дивилися трансляції з Києва, постійно плакала. Я тоді теж почала цікавитися політикою, переживати за Україну. 20 лютого, коли ми перемогли на Майдані і наші хлопці загинули, я відчула, що стала трішки патріотом, почала любити свою країну», — розповідає юна красуня.

Одного червневого вечора над її дев’ятиповерхівкою в Луганську пролітав військово-транспортний літак. Тоді мати глянула в небо і подякувала Богу, що «наші хлопці летять Луганськ визволяти». Через кілька хвилин по радіо повідомили, що його збили, загинуло 40 військовослужбовців і дев’ять членів екіпажу. «В місті два дні був траур. Ми перестали спати ночами. Будинок весь час тремтів від вибухів. Регулярно обстрілювали вулиці. З нашого вікна видно поле, яке ночами горіло від вибухів. Хотілося все забути. Але тільки закривала очі, реальність поверталася назад. Звуки від вибухів і спалахи на весь горизонт нагадували, що країна у фронтах. І тоді я остаточно зрозуміла, як гаряче люблю Україну, як вболіваю за її майбутнє», — Інна ділиться третьою хвилею патріотизму.

Сьогодні для неї ці історії стали звичними. Після того як наприкінці червня батьки відправили її в Київ перечекати війну, вона перестала здригатися від спогадів. «Наші люди — найдобріші й найщиріші у світі. Українці ніколи не починали війну», — зовсім по-дорослому розмірковує Інна.

Донедавна вона навіть не плакала. Доки не поїхала в одну з київських лікарень, де лежать солдати після зони АТО. Інна написала їм листа, в якому дякувала за те, що вони з нею, що захищають Україну, що рятують її місто та її юнацьке життя. Після перших рядків дівчинка розридалася перед скаліченими війною бійцями. Листа спробувала дочитати її вихователька з літнього табору, але сльози не дали. Плакали й бійці. «Це було дуже важко», — очі Інни в черговий раз починають наповнюватися слізьми.

Я теж ледве себе стримую, тому негайно переводжу тему з лікарні на табір «Родовід Січ» у Пироговi під Києвом. І тут Інна відразу починає усміхатися. Розповідає, як їй пощастило проводити літо саме в цьому таборі. Каже, що меценату табору Ігорю Дідковському сподобалися її вірші. Він бачить у ній великий потенціал і просить залишитися у Києві, обіцяє влаштувати її в школу, допомогти з вибором професії.

«До нас у табір приїжджає багато відомих людей. Це вражає найдужче. Гостював колишній Президент Віктор Ющенко. Я читала йому свої вірші. Вiктор Андрiйович був дуже зворушений, міцно обійняв мене на знак подяки. А я була безмежно щаслива, що бачу живого Президента. Мав приїхати і Петро Порошенко. Та сьогодні у нього значно важливіші справи. Треба рятувати країну», — розуміюче вона поставилася до невиконаних обіцянок Порошенка.

Інна навчалася в луганській школі № 42, директором якої є Олександра Віталіївна Шевченко. Вона не підтримала ЛНР, дозволила на базі навчального закладу зробити виборчу дільницю. «Їй погрожували озброєні люди, викрадали, залякували, як могли. Та Олександра Віталіївна не повелася на провокації і провела вибори. Завдяки її патріотизму моя мати змогла проголосувати», — з гордістю говорить моя героїня.

І що б там Інна не казала, що вона — звичайна школярка, я з цим не погоджуюся. Бо бачу в ній великий потенціал, як і Дідковський, і Ющенко. На завершення питаю, доки це все буде тривати, як вона бачить розвиток подій. Інна, не задумуючись, зачитала свого вірша:

Прекратятся бои, стихнут взрывы, развеется дым...

Смолкнут «марши», «картины» уйдут — и придет тишина.

Мир вернется, но только он станет глобально иным.

Это будет уже совершенно другая страна.

Я їй вірю, бо вустами поета, а особливо 15-річного, говорить Бог. Спокій ще не повернувся. Та після знайомства з Інною я стала глобально іншою. На черзі — Україна.