Намалюй мені метелика

Усім відома істина: хочеш змінити світ на краще — почни із самого себе. Саме так і вчинив колишній журналіст «УМ» киянин Богдан Гдаль, зробививши свій під’їзд справжньою арт-галереєю. Політолог за освітою, дизайнер за професією і митець за покликом душі до втілення цієї мрії ішов майже два роки. І ось результат: звичайний під’їзд пострадянського зразка на вулиці Автозаводська у Києві з-під руки майстра перетворився на чудову інсталяцію в стилі народного мистецтва та творчу музу для оточуючих.

Теорія розбитих вікон

На створення такого арт-простору у звичайнісінькому під’їзді класичного радянського зразка Богдана надихнула теорія розбитих вікон. Якщо в будинку є розбите вікно, то незабаром там не залишиться жодного цілого. Один папірчик на підлозі підсвідомо підштовхує оточуючих кинути наступний. Так виникає безлад. Як казав безсмертний професор Преображенський, «розруха не в клозетах, а в головах». Богдан Гдаль вирішив діяти навпаки, створивши навколо себе простір гармонії і спробувавши власним прикладом залучити інших до гарної справи. «Єдина річ, яка впливає на оточуючих, — це дії», — ділиться з «УМ» Богдан.

Першою його творчою спробою стали вхідні двері до під’їзду. Спочатку художник просто їх перефарбував, а згодом оздобив оригінальними етнічними елементами із використанням народної символіки. «Як будь-якому початківцю, мені було трохи моторошно, я боявся, як поставляться до цього оточуючі», — зізнається Богдан. Проте результат приємно вразив: якщо двері інших під’їздів регулярно страждали від нападів вандалів, то розмальовані простояли майже 9 місяців. Чи то сакральні символи захистили, чи справді естетика впливає на поведінку людини.

Наступним кроком став смітничок, який Богдан, втомившись підбирати з підлоги папірці та викинуті реклами, поставив під поштовими скриньками. П’ять смітників, зізнається він, вкрали. А на шостий раз смітничок купила сусідка, і він стоїть досі. А згодом на скриньках з’явився контейнер для відпрацьованих батарейок та акумуляторів.

Апогеєм Богданового творчого задуму стала інсталяція на восьмому поверсі, де він власне і мешкає, та оздоблення ліфта. Композиція роботи — це поєднання народних мотивів, на яких художник досить добре знається, мотивів власного життя і життя під’їзду. «Над інсталяцією я працював довго: по-перше, робив це тільки тоді, коли було натхнення, по-друге, я ніколи не малював акрилом на таких великих поверхнях. Спочатку я боявся замальовувати кольором. Не знав, як змішати, яку фарбу взяти. Іноді взагалі хотілося заповнити усе білим», — розповідає художник. Але з часом прийшло відчуття стилю і впевненість.

Якщо ти все робиш від душі і покладаєшся на відчуття, усе вийде, переконаний він. «Дуже важливий настрій, з яким людина творить. Якщо вона закладає позитивні думки, то робота випромінює якесь тепло і радість. Із поганим настроєм творити протипоказано, — вважає Богдан, — бо тоді та робота не принесе користі ані тобі, ані оточуючим. Вона буде порожньою. Мистецтво у такому випадку не відіграє своєї функції».

Далі пішли інші дрібнички. Наприклад, Богдана довго турбував до болю знайомий усім світильник за решіткою на першому поверсі. «Яке відчуття викликає заґратована лампочка? — запитує митець і сам же відповідає: — Недовіру». Це стало поштовхом для купівлі нової естетично привабливої лампи, яка віднині освітлює простір біля ліфта та скриньок. Так список добрих справ поповнився іще однією.

Усім миром

До того, як Богдан розмалював ліфт та простір навколо, мешканці нижніх поверхів навіть не здогадувалися про його захоплення. Але так сталося, що «вірус творчості» виявився досить заразним. «Зона комфорту пересічного громадянина — усередині квартири, а те, що ззовні, — це чуже. Тому там смітять і все псують», — вважає художник. Тож один за одним до благородної справи розширення зони комфорту почали долучатися й інші мешканці. Кожен намагався зробити щось своє, щоб під’їзд став частиною оселі, щоб по ньому було приємно ходити та повертатися з роботи. Це дивно, але факт: сьогодні, коли ми живемо у великих містах, відгороджуючись від світу і самих себе різноманітними гаджетами, нам не вистачає спілкування та довіри один до одного. І один із варіантів подолання самотності у великих містах — це одного дня усім разом вийти у під’їзд із пензлями.

Трансформацію під’їзду в Богдановому будинку з повним правом можна назвати колективною творчістю. Сусід Вадим допоміг вирівняти стіну, покрити її спеціальною ґрунтівкою, що фіксує вапно. Інша сусідка додала трохи грошей на фарби, а хтось взагалі купив фарби сам. Хтось узяв у руки пензля і створив свою маленьку інсталяцію. Під’їзд став розквітати на очах: десь з’явилася кумедна кицька, а десь — яскраві метелики. І настрій у мешканцiв став зовсім іншим.

А ще Богдан зізнався, що давно мріяв змінити колір поштових скриньок. Він навіть повісив оголошення, де закликав сусідів залучитися до процесу. І в один прекрасний день він знайшов їх розфарбованими у синьо-жовті кольори — сусідка із п’ятого поверху Юля взяла ініціативу в свої руки. Пізніше до оздоблення під’їзду залучився іще один сусід, який зробив трафарети для номерів квартир. «Єдиний стиль нумерації скріплює та композиційно об’єднує під’їзд», — переконаний Богдан.

На жаль, наше суспільство лише починає звикати до краси та порядку навколо. І вандалізм ще ніхто не скасував. Але Богдан не боїться, що його роботи зіпсують. У художника з цього приводу своя філософія. «Було кілька випадків, коли мені доводилось замальовувати у ліфті сліди невихованості, але сила митця в тому, що на місці зруйнованого той завжди може створити щось нове, — каже художник. — Наші страхи втілюються в речі, а речі транслюють їх далі. І ми живемо у постійній недовірі до оточуючого світу. А нам треба, навпаки, навчитися довіряти взаємодіяти із ним».

Спілка поціновувачів гарних під’їздів

Мистецька трансформація під’їзду — це лише початок великого задуму. «Зараз та стадія, коли щось зроблено, але мети ще не досягнуто. Кінцева ціль — зробити так, щоб під’їзд змінився до непізнаваності, для цього потрібно багато сил та часу», — зізнається художник і додає: він розраховує, що кількість однодумців зростатиме.

Крім облагородження власного під’їзду, Богдан Гдаль збирає у творчу скарбничку й інші цікаві ідеї. Кілька місяців тому художник створив на «Фейсбуці» сторінку «Затишний під’їзд», де закликав усіх бажаючих викладати фото своїх оздоблених будинків. Як з’ясувалося, не він один прагне до одухотворення простору навколо себе. Лише в Києві вже існує більше десятка під’їздів, які можна впевнено називати мистецькими шедеврами, і їх кількість невпинно зростає. До столичних підтягуються творчі люди з усієї України — нещодавно колекцію затишних під’їздів поповнили роботи дніпропетровчанки Вікторії Тимошенко, яка оздобила простір навколо себе петриківським розписом.

Сторінка була створена для того, щоб обмінюватися досвідом і демонструвати свою творчість. А стала надихати інших на активні дії. «Чим більше люди бачать позитивних прикладів, тим більше вони хочуть щось змінювати навколо себе. Це такі невидимі зміни, коли людина міняється на рівні підсвідомості, коли відчуває, що вона господар простору навколо себе, а не гість», — переконаний Богдан.

Трансформація під’їздів — не єдиний творчий проект Богдана Гдаля. Кілька років тому він разом із дружиною Катериною Качур створив сайт «Рукотвори», присвячений українським народним промислам, цікавим розробкам у стилі «хенд-мейд», який набуває все більшої популярності, фольклорним знахідкам. Нині цей ресурс об’єднує народних умільців з усієї України: гончарів, різьбярів, ковалів, майстрів вишивки та соломоплетіння, лялькарів, бісерників та інших «рукотворів». Тут же можна подивитися анотацію про майстра, фото його робіт, замовити щось для себе.

Після спілкування з Богданом Гдалем з’являється бажання самому спробувати зробити щось подібне. Хоча б поставити маленьку коробочку для відпрацьованих батарейок у власному під’їзді або намалювати метелика на дверях. Тоді принцип «моя хата скраю» уже не для мене. І навіть така буденна і потрібна лише ЖЕКові річ, як власний під’їзд, — це чудовий спосіб самореалізації і майданчик для добрих і корисних справ.