Залишимо осторонь здогади, які ж «напрями корупції» таки слід залишити українцям (може, ті, котрими опікуються спонсори «Вєстєй»?). Навряд чи самі вєсті-репортери здатні це пояснити. Зрештою, у них взагалі немає мети щось пояснювати — лише співають, що бачать. А бачать вони таке: «Сонный воздух бесстыдно рвут в клочья громкие революционные песни... Пластинка та же, что и вечером. Митингующие... копошатся у костров... лениво раскачиваются». Як сказав би відомий кіноперсонаж — «картіна маслом»: тобто це — не заповнений розумом Майдан (чи не всі мислячі кияни були там), а бомжі на сміттярці. Відчуваєте дух, точніше душок? «Суміш аполітичних розваг і кремлівської пропаганди», — охарактеризував подібні «Вєстям» ЗМІ відомий британський журналіст (Едвард Лукас. Нова холодна війна. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу. — К.: Темпора, 2009).
До речі, про розваги. Жовті вєсті-репортери заточені на них, а тому не можуть не помітити персон шоу-бізнесу. Як не помітити Руслану, котра щодня на Майдані? Але навіщо вона тут днює й ночує? Схоже, міркують бідаки, це і є головна заколотниця. Авжеж, навіть не криється: «Мы все сейчас думаем, как давить на ситуацию», — написала у себя в Facebook певица Руслана». Але далі теорії змови мисль наших авторів не сягає; та й що путнього може вийти з балагану? Вєсті-репортери, що вийшли прогулятись, роблять висновок: «В общем, Майдан продолжает жить своей жизнью — отдельной от города и страны в целом». Про аналітику цього штибу колись добре сказав знаменитий польський гуморист: «Є думки чоловічі, жіночі та ніякі. Ті останні зовсім не діти тих двох перших. Це байстрючки, яких ми зазвичай знаходимо загорнутими у газети» (Станіслав Єжи Лец. Незачесані думки. — К.: Дух і Літера, 2006).
Взагалі-то, вєсті-репортерам — дєвочкам і мальчікам — можна поспівчувати: замість вештатися по мажорних тусовках, керівництво змушує щодня прямувати на центральну площу. Мало не в кожному репортажі вони сигналізують: «Майдан продолжал медленно угасать... Майдан доживает свои последние дни... Все. Протест практически себя исчерпал». Аби ця рефрен-констатація не виглядала так безглуздо, регулярно проговорюється паралельна мантра з інструментарію тієї ж теорії змови: «Я знаю, что оппозиция собирается слить митинг», — сказал пожилой мужчина... Оппозиция, похоже, сливает Майдан».
Отой всезнаючий «пожилой мужчіна» з варіаціями «парень», «девушка», «депутат в синем костюме», просто «Юрий» або «Наталья» і навіть «маленький мальчик» — справжні герої «Дневника...». Утілений глас Божий. Ясна річ, вєсті-репортерам невтямки, що метафора про голос народу справедлива лише у масштабах статистики. Коли ж вірити, що перший-ліпший перехожий, що вміє розмовляти, розкриє тобі очі на істину, стикаєшся із кумедним феноменом: «Кожний Іван Іванович має свою філософію». Такою фразою починається збірка дотепних оповідань Богдана Жолдака «Гальманах» (К.: Факт, 2007), де безліч замальовок-інтерв’ю з випадковими представниками народу про «смисл жизні». Ось один філософський глас: «— Та ну йо ж майо, — зітхнув він до годинника». Ось інший: «— Увотето, — нарешті сказав Толян, втупившись крізь рідину в денце чарки». Щось подібне щокроку читаємо і в «Дневнику...». Наприклад, хтось приніс до сцени портрет ув’язненої Юлії Тимошенко і комусь це не сподобалося: «Вот зачем она здесь? Зачем? Вы же со сцены говорите, что люди стоят на Майдане не за Тимошенко или кого-либо, а против действующей власти, — негодует один из активистов». Що свавільно кинута за ґрати жінка є символом дій тієї влади — у голівці «активіста» не вкладається. Але вєсті-репортерам смакує — іще класик помітив «как освежающе действует разговор с законченным дураком» (Франц Кафка. Из дневников. — Москва: Известия, 1988).
Наприкінці «Дневника...», після добросовісно переданого потоку олігофренічної свідомості, приміщено статтю про різні «технології», виявлені вєсті-репортерами на Майдані. Є тут і про «комунікаційні віруси», які описує соціальний психолог Олег Покальчук: «От правдивой информации вирусы отличаются отсутствием ссылки на авторитетный источник». Власне, це і є оцінка «Дневника...» як розплідника вірусів.
Не було б лиха, якби то були просто репортажі трієчників з диктофонами — комусь, може, й цікаві книжки, де «діалог двох напівінтелігентів дорівнює монологові чвертьінтелігента» (Єжи Лєц). Та схоже, вєсті-репортерам видавали не лише диктофони, а й термінологічні словнички-темники, укладені асами пропаганди. Наприклад, про «тітушок» ідеться в розділі під відвертою назвою «Образ врага». Цих бандитів-аматорів поіменовано «молодыми спортсменами», мало не жертвами, бо «вокруг были студенты, готовые на все, лишь бы здесь и сейчас подраться». Ну і, звісно, заважали відпочивати молодим спортсменам «молодчики с флагами «Свободы».
Глава про солдатів внутрішніх військ, що затуляли Януковича, сягає регістру давньогрецької трагедії. Назва — «300 спартанцев». За їхніми спинами — ум, честь і совість кримінального режиму; попереду, на Майдані — «толпа провокаторов... стая — жестокая, вооруженная, подогретая ненавистью». Вєсті-репортери беруть героїв крупним планом: «Показываю фото избиения. В ответ — безразличное молчание. На следующем снимке девчонки в масках разбирают на куски брусчатку, готовясь бросить в шеренгу солдат. –Вот если бы моя девушка такое сделала — привязал бы к батарее на трое суток», — каже бравий правоохоронець-рядовий.
Офіцери висловлюються ще колоритніше: «Эти твари понаехали сюда со своих гор, памятники сносить начали, центр весь засрали». Звичайно, не путінське «мочить в сортире», але так само значуще висловлювання. Це ми тут, в Україні, ніяковіли від шокуючої офіційної брутальності, а в Росії ті слова неабияк підвищили рейтинґ Путіна. Авжеж, «Путін висловився не як голова уряду, а як вуличний волоцюга, хуліган, російський мафіозі. Отже, йому можна вірити...», — зазначає французький експерт (Елен Блан. Родом із КҐБ. Система Путіна. — К.: Темпора, 2009). Тут ідеться про резонанс між напівбандитською лексикою офіційних осіб та прихильним сприйняттям цього «російськомовним, совєтськомовним та матюкомовним населенням» (Микола Рябчук. Постколоніальний синдром. — К.: К.І.С., 2011). На цю частину громадян України «Дневник...» і розрахований; й вони, ймовірно, усій надрукованій маячні віритимуть.
Звичайно, репортерові вільно цитувати будь-кого. Проте сам він мусить бодай розуміти, про що йдеться й куди воно веде. Некритичне ставлення до шизофренії — не кращий шлях до здорового способу життя. У рецензованій книжці є інтерв’ю зі священиком, який каже: «В Донецке отец Василий Пантелюк когда-то разрешил своей пастве повесить под образом Покрова Богородицы портрет Януковича. Он сказал: «Люди, это ваш выбор. Вы хотите молиться за своего лидера — молитесь. Это не должно нас разъединять». А може, фотку Сталіна у храм? Путіна? Гітлера? Оце нас об’єднає? Домолилися, дооб’єднувалися: і з росіянами, з комуністами та регіоналами. Недобитки останніх скоро, либонь, пропонуватимуть об’єднатися з терористами. І знайдуть вєсті-репортерів, аби ті змалювали усю глибинну логіку і широкий гуманізм цього.
Вєсті-репортажі «Дневника...» не мають нічого спільного із журналістикою. На жаль, нині таке інформаційне забруднення зовсім не унікальне. Цей вірус прищепили медіям фахові провокатори ще під вибори 2004-го. «Те, що робили на телеекранах пп.Погребинський, Піховшек, Корчинський, Джангіров чи Кисельов, має щонайпряміший і щонайбезпосередніший зв’язок із відомими всім інстинктами та смертними гріхами» (Микола Рябчук. Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки. — К.: К.І.С., 2009). До «віртуозів фальшивої гри» (Є.Лєц) вєсті-репортери не дотягують. Хоча й активно мавпують. Приміром, у «Дневнику...» запозичена ідея Кисельова порівняти Київ Майдану і Київ Булгакова — сторінками книжки щедро розкидано українофобські цитати автора «Білої гвардії». А хто, окрім філологів, знає, що тих цитат у рукописах київського письменника немає — вони з’явилися під тиском цензорів на стадії друку?
Усі «Дневники...» — напівправда, з котрої, як відомо, готують кращі сорти брехні. А брехня — і є той самий смертний гріх. Нещодавно в Києві громили редакцію «Вєстєй»? Погано, звичайно — краще б санстанція провела дезінфекцію кубла, а носіїв інформаційних вірусів запроторила до карантину.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
