«Увесь час втішала себе, що почну писати книги, коли вийду на пенсію»
— Пані Марино, ви — доктор історичних наук, кандидат філологічних наук, маєте багато наукових праць, до того ж іще й власниця видавництва «Дуліби». Хіба не забагато всього для однієї людини? І чому ще й письменництво?
— Я виросла в літературному середовищі. Мій батько спеціалізувався на перекладній літературі, очолював радянське видавництво «Молодь». А дід був журналістом, працював у московській газеті «Гудок» разом із Михайлом Зощенком, Іллею Ільфом та Євгеном Петровим, до того ж писав оповідання. І я змалечку знала, що нічого ціннішого в житті за книгу немає. Мені завжди здавалося, що маю стати саме письменницею, що це найблагородніша професія з-поміж усіх. Але доля склалася так, що потрібно було заробляти на хліб насущний, виживати у складних умовах. Тож я увесь час втішала себе, що почну писати книги, коли вийду на пенсію, виношувала образ такої собі Агати Крісті. Насправді ж почала писати, не дочекавшись пенсійного віку. Бачите, моя наукова діяльність мене годує. Але часом від неї настільки стомлюєшся й перенасичуєшся нею, що виникає потреба переключитися на інший вид діяльності. Саме тому й почала писати художні книги. Власне видавництво також з’явилося, як свого роду ланцюгова реакція. Бо коли у видавництві побачили, скільки в мене виходить текстів — і наукових, і художніх, то почали казати: «Марино, ти ж тільки-но надрукувалася — і вже принесла рукопис наступної книги». Тож мені не залишалося нічого іншого, як створити власне видавництво. Звичайно, це велика халепа. От зараз хочу видати нові книжкові серії, а отже, маю дуже багато всього перечитати, відредагувати. У результаті маю менше часу на власні твори... Коли свого часу оголосили конкурс «Коронація слова», я подала на нього оцей свій легкий, майже несерйозний роман «Ти чуєш, Марго?..», який написала, відпочиваючи від буднів, щоденної праці. Він не зайняв першого місця, але увійшов до десятки найкращих. Наступного року моя книга увійшла вже до п’ятірки найкращих. А на третій рік мій роман «Егоїст» отримав гран-прі. Після цього вже не мала права подавати свої твори на «Коронацію слова», так що моя конкурсна кар’єра закінчилася, але я продовжила писати. Таким був вступ до моєї літературної діяльності.
— А ви не думали про те, що якби не розпорошувалися на різні види діяльності, то, можливо, взагалі стали б геніальною письменницею?
— Думала. Але не можу бути іншою. Така вже моя доля.
— При жанровій розмитості — ви сюжетна письменниця. А як до вас приходять теми, сюжети?
— В основному пишу про те, що добре знаю. Тож усі мої історії базуються або на власному життєвому досвіді, або ж на досвіді людей, з якими спілкувалася як етнограф, фольклорист. Як правило, матеріал беру з життя, навіть якщо читачам здається, що дещо придумала, дофантазувала. Скажімо, у мене є роман «Секонд лайф» про те, як людина зазнає клінічної смерті й опиняється на тому світі. Так от, у ньому я описала свої сни. У мене таке враження, що в них подорожую на різні рівні потойбіччя. Зрозуміло, що це робота мого мозку. Але мені здавалося, що маю викласти ці сни на папері: навіщось же вони сняться. І, до речі, коли їх описала, вони перестали до мене приходити. Тобто навіть в ось таких, здавалося б, містичних речах є раціональне зерно. Коли я видавала останню свою книгу «Вулє ву чайок, мсьє?», мені хотілося, щоб у ній усе було красивим: і папір, і обкладинка, й ілюстрації, аби читач одержав естетичне задоволення. Усі старовинні знімки на обкладинці — з нашого родинного фотоальбому, на них мої прадід, прабаба, бабуся. А ще завжди намагаюся, щоб у книзі було якесь зерно, щоб читач одержав нову інформацію. Ця повість — про епоху буму цукроваріння. Мій прадід, який був начальником залізничної станції «Ворожба», спілкувався зі знаменитими цукрозаводчиками й меценатами Терещенками. Тож історії в цій моїй книзі базуються на родинних переказах. А от книгу «Острів Білої Сови» написала, перебуваючи в Канаді. Два роки викладала там в Альбертському університеті, що в місті Едмонтон провінції Альберти, і наприкінці другого семестру почувалася вкрай стомленою — не стільки від викладання, скільки від довгої зими й нестачі сонячної енергії. І щоб побороти втому, написала оце легке чтиво.
«Місце, де підзаряджаюся енергією»
— Як дружина посла, ви прожили в Канаді понад 4 роки. Що вони вам дали? Що входить у обов’язки дружини посла?
— Як дружина посла, ти ведеш такий собі патріархальний спосіб життя. За етикетом, коли чоловіки обговорювали якісь політичні питання, ми, жінки, мали триматися поодаль. Тож дуже вдячна своєму чоловікові, який завжди волів, щоб я була поряд. А загалом повинна була супроводжувати чоловіка на неофіційних прийомах і раз на рік організовувати чаювання для дружин дипломатів. Та мені цього було замало (уявіть собі: перед від’їздом до Канади я завідувала кафедрою, очолювала видавництво, писала романи), тож ініціювала різноманітні культурні акції, співпрацювала з громадою. До речі, дружина посла не мала права й працювати (пригадую, опинившись без роботи, дорікала чоловікові: «Осташ, я реалізувалася лише на 4 відсотки»), та я все ж примудрилася. Від перебування в Канаді одержала насолоду. У цій країні легко жити, бо там прозорі правила гри: усе чесно, правильно, немає потреби хитрувати чи когось обдурювати. До того ж Канада — такий собі взірець толерантного багатокультурного суспільства. До речі, батьком багатокультурності вважають українця Пола (Павла) Юзека. Існує навіть премія за внесок у політику багатокультурності імені Пола Юзека. У Європі ж у багатьох країнах ця політика з тріском провалилася, потягнула за собою великі міжетнічні конфлікти. Що ще приємно? У Канаді екологія — на рівні релігії. А самі канадці лишаються дітьми в душі на все життя. Працюючи викладачем, мені довелося дещо перебудуватися. Бо якщо в Україні могла дозволити собі вимагати знання у студентів, то там це не проходить: маєш бути поблажливим. Згідно з їхньою педагогічною системою, на дітей не можна тиснути, не дай Бог підвищити голос на учня чи висловити своє невдоволення. Словом, не маєш права провокувати жодної стресової ситуації.
— Пані Марино, ви причетні до народження іще однієї письменниці — Люби Клименко. Читала одну з її книг — «Великий секс у Малих Підгаївцях».
— Це мій продюсерський проект, я в нього дуже багато вклала. Традиційно вважається, що еротична література має стосуватися лише містян, а в селі ні еротики, ні сексу немає. Всупереч цим уявленням, я вирішила, що письменниця Люба Клименко має написати з іронією роман, у якому б ішлося про те, що й селянам ніщо людське не чуже. Власне, через гумор і намагаюся розкривати теми, на які, як правило, дещо соромно говорити. Книга вийшла нерядовою. Треба її перевидати, бо читачі просять. Проект «Люба Клименко» з’явився тому, що на той час українці мали дуже мало красивої, елегантної еротичної літератури. З одного боку, він був задуманий як комерційний проект (і ця література справді добре продається), з іншого — хотілося поекспериментувати: спробувати написати на цю тему так, щоб це не стало вульгарним або банальним.
— Усі ваші книги — то ваші діти. А яка з них для вас найзначиміша, у яку вклали найбільше душі?
— Коли народжується книга, до неї найбільше уваги. Та от народжується інша — і ти переключаєшся на неї. Тому не можу визначити, яке з моїх творінь мені найбільш близьке. Усі свої книги однаково люблю. Однак за рейтингами літературознавців, критиків, романи «Фріда» і «Мак червоний в росі» вважаються моїми найкращими текстами. У романі «Фріда» дія відбувається в Бердичеві. Якось побувала там і побачила один дворик... Тепер до того дворика — справжнє паломництво екскурсантів, а книга «Фріда» для багатьох жителів Бердичева стала настільною. Нині веду перемовини про її переклад та видання за кордоном.
— Коли тримаєте в руках книгу, яка тільки-но з друку, що відчуваєте?
— Оскільки сама ще й видавець, то, поки її видам, уже не відчуваю того кайфу, як було тоді, коли здаєш, було, рукопис книги й півроку або рік чекаєш, поки її надрукують. І коли вона нарешті виходить — це таке щастя, ніби народилася дитина. А інколи буває так, що твоя книга стоїть на полиці, ти вже її призабув, починаєш перечитувати й думаєш: невже це я написала? У такі хвилини відчуваю якесь піднесення й задоволення.
— Хто з домашніх найпершим читає ваші рукописи?
— Це болюче запитання, бо ані чоловік, ані донька чи син їх читати не хочуть. Кажуть: от видаси книгу, тоді й прочитаємо. Останню книгу «Вулє ву чайок, мсьє?» донька Наталя розкритикувала: мовляв, закоротка, дуже мало сторінок, тож я поклялася цю повість переробити на роман. Загалом люблю, коли читачі мене і хвалять, і критикують. Це означає, що люди прочитали книгу і щось у ній їх зачепило.
— Ви багато мандруєте. А яке ваше улюблене місце на планеті?
— Дуже вразило Ріо-де-Жанейро, недаремно туди так хотів потрапили Остап Бендер. У цьому місті є свої магія і шарм. Свого часу була в захватi від столиці Шотландії — Единбурга: у мене було таке враження, що потрапила в середньовічну казку. Відвідала багато арабських країн, але, як не дивно, найдужче мені сподобався старий Дамаск — витворами ремісництва, самою атмосферою (була в Сирії ще до їхньої війни). А взагалі найбільше люблю село. Мої Луговики на Полтавщині — місце, де підзаряджаюся енергією. От чого мені бракує для повного щастя, так це якомога більше часу проводити там на самоті, посеред природи.
— Пані Марино, вам не образливо, що Господь поставив правити світом чоловіків? Якби ним правили жінки, можливо, і воєн було б менше...
— Як спеціаліст із патріархального права ХІХ століття скажу, що на певному етапі історичного розвитку патріархальні стосунки були необхідні: так легше було виживати в суспільстві. Однак нині вони мають зайняти місце на полиці історії. Я, скажімо, з тих жінок, котрих на Заході називають кар’єрними. Ой, зараз така розумна, а вдома сама виконую всю хатню роботу, стою біля плити, а мій чоловік — просто білоручка. Тобто, будучи противницею патріархату, так і не змогла подолати патріархальні стереотипи у власному домі.
— Коли заходите до бібліотеки, шукаєте очима на полицях власні книжки?
— Як правило ні. Бо ще не звикла до того, що вони там стоять. Звичайно, цікаво побачити в каталогах свої наукові чи художні або й упорядковані книги, власне ім’я. Часто працюю в наукових бібліотеках, i коли бачу, як у читальному залі студенти працюють iз моєю літературою, це як бальзам на душу.
ДО РЕЧІ
Агрофiтнес — за цим загадковим словом ховаються знайомi багатьом садово-городнi роботи.