Щоб упала між нами стіна

Діти-біженці зі сходу України, які через обставини проводять літо у столиці, санаторіях під Києвом і на Західній Україні, про жахи війни майже не говорять. Вони знають про підірвані магазини, банки, заводи, знають про життя в бункерах і постріли під вікнами. Останні новини їх оминають. Вихователі у літніх таборах, куди запросили дітей зі сходу, у всіх без винятку забрали телефони. Тепер батьки, будучи на межі нервового зриву, не можуть їм нічого розказати. Поки маленькі біженці в таборі, вони майже щасливі, займаються творчістю, спортом і мріють про мирне небо над головою. Вони не заглиблюються у жорстокий і раціональний світ дорослих. Їхній погляд на війну емоційний, щирий та оптимістичний. І в цьому погляді — майбутнє України.

«Україна молода» започатковує регулярну рубрику «Діти війни», в якій висвітлюватиме історії про життя маленьких переселенців із зони АТО, а також дітей з інших регіонів, чиї татусі отримали травми або ж втратили життя в боях на сході України.

Першою, хто відкрила свою душу «УМ», стала 10-річна Віка. Місяць тому вона приїхала у Київ із Луганська. Дівчинка навчалася в школі з поглибленим вивченням англійської мови. Але в таборі «Родовід Січ», який цього літа розпочав роботу на території Музею народної архітектури та побуту «Пирогiв», заняття з англійської вправно сачкує. Каже, що іноземна для неї нудна. А от українську Віка залюбки штудіює. Розмовляє зі мною без помилок, на відміну від російської, її материнської, мови. Говорить, що це все заслуга вчительки, яка щоразу вигадувала різні ігри, ставила з дітьми вистави, на уроках порушувала цікаві теми. Так що непосидюча вогняна Віка з сонцем на голові засвоїла солов’їну.

Запитує, звідки я. Показую у записнику карту України і тицяю пальцем у місто на заході. Віка знаходить Луганськ, а також Донецьк, Новоайдар, Свердловськ, Бердянськ, де вона бувала. Вона любить свою малу батьківщину, а шахти і заводи називає пам’ятками. Але найбільше любить її через те, що там є багато друзів. У вересні планує повернутися в рідну школу й з усіма зустрітися. Мріє, щоб у Луганську було безпечно, щоб батьки не хвилювалися і з легкістю відпускали її гратися на вулицю.

А сьогодні Віка проводить по карті лінію від північного Новгород-Сіверська до південного Скадовська. Її мама говорить, що від України хочуть від’єднати всю Східну Україну, аж по цю лінію. Віка не розуміє маминої позиції, мовляв, бо таке життя, що поробиш. Їй подобається Україна єдина, разом із Донецьком, Луганськом і Кримом. Вона плете синьо-жовті фенічки, щоб хоч якось, наскільки дозволяє їй вік, приєднатися до захисту країни. Знімає зі свого зап’ястя стрічку патріотичних кольорів і на пам’ять прив’язує мені. Далі Віка міцно тисне мені долоню: «Схід і захід разом. Навіки».

Чесно, якби у мене на руці не було її стрічки, я б думала, що мені це все наснилося. І таки-так, із такими дівчатами ми точно разом навіки.