Вiд смiття на узбiччях i трава не росте. (з сайта velotur.org.)
Усе почалося в 2003 році. Сергіїв гараж розташований біля кар’єру, в якому зібралося багато склобою: його увесь час вивозять туди мешканці приватного сектору, а також власники гаражів — там узагалі немає баків для сміття. Якось навесні, узявши причіп, Сергій вирішив прибрати біля свого гаража — як наслідок, назбирав понад 400 кілограмів склобою і здав до пункту прийому вторсировини. А тоді подумав: а чому б не прибрати й інші місця? Тим паче що засмічених місць у нас хоч греблю гати: на околицях Полтави, в лісосмугах, на берегах Ворскли, в закинутих приватних дворах. Далеко й ходити не треба: «розкішні» смітники біля колишнього алмазного заводу, навпроти «Макдональдса», навколо колишнього заводу «Знамя», на закинутій заводській території біля ТРЦ «Екватор», «Полтавахіммашу»... Непотріб накопичується там роками, й до цього нікому немає діла.
«Для мене немає значення: санкціоноване сміттєзвалище чи ні. Суть у тому, що скло лежатиме там тисячоліття, а пластик — сотні років і виділятиме небезпечні речовини. Це по-перше. По-друге, якщо ми пустимо те ж скло чи пластикові ємності на переробку, тим самим зменшимо залежність від імпорту нафти і менше виснажимо свої надра, зекономимо ресурси, які й так обмеженi», — розмірковує Сергій Антоненко.
І рано чи пізно, наголошує він, ми цей дефiцит відчуємо. Тож тринькати природнi багатства нерозумно. Сергій підрахував: якщо переробити тонну склобою, тим самим зекономимо 600 кілограмів кварцового піску, 200 кілограмів соди тощо. До того ж на переробку вторсировини витрачається значно менше енергії, аніж якщо почати виробляти продукцію з нульового циклу. Тож маємо зрозуміти те, що давно зрозумів чи не весь світ: використану тару потрібно не закопувати в землю чи скидати на сміттєзвалища, а переробляти. А задля цього ставити якомога ближче до споживача баки для роздільного збирання сміття. До речі, в Києві, Кременчуці, Миргороді вони вже є. Але не в Полтаві.
Сергій Антоненко вже давно сортує сміття у себе вдома: у нього на лоджії стоять три мішки — зі склотарою, пластиковими ємностями й макулатурою. Коли вони наповнюються, приблизно раз на три місяці вантажить їх на причеп своєї «Ниви» і здає. За цим принципом прибирає й несанкціоновані сміттєзвалища.
«Раніше збирав усе підряд, а потім сортував. Та згодом дійшов думки, що раціональніше збирати все окремо. Тож тепер приєдную причіп, виїжджаю на конкретний смітник і цілеспрямовано збираю спершу лише склобій. У березні — квітні цього року, поки ще не виросла трава, починаючи цю роботу о сьомій ранку, назбирував його за день 700-800 кілограмів», — констатує чоловік.
— Оце така кількість склотари лежить просто неба?!
— Чому тут дивуватися? Україна просто загиджена, — зітхає Сергій. — Звісно, на центральних вулицях Полтави прибирають, а околиці, колишні промислові райони, сільська місцевість тонуть у смітті.
Збираючи вторсировину, небайдужий полтавець старається, щоб при цьому хоча б окуповувався бензин. Аби ефективно використовувати причіп, почав збирати сміття роздільно. Очистивши смітник від склобою, наступного разу збирає бляшанки й пластикові пляшки. В останніх відкручує кришечку й згинає, аби їх побільше влізло до мішка. Зазвичай набиває ними на одному місці кілька тюків. Скажімо, із запущеної заводської території, що біля «Екватора», за дві ходки автівкою вивіз 90 кілограмів пластикової тари.
«Звичайно, я мав розмову з міськими керівниками, котрі відповідають за благоустрій міста, запитував у них, чому в нас досі так бездарно вивозять і звалюють сміття. Відповіді так і не отримав», — стверджує Сергій.
При цьому в Полтаві є підприємці, які приймають від населення склобій, пластикову тару й макулатуру. Один із них за домовленістю збирає все це навіть у ресторанах, кафе, лікувальних закладах. Коли Сергій Антоненко назбирує повен причiп цього добра, то їде до нього й вивантажує. Підприємець відправляє все це на заводи, що переробляють вторсировину.
«Уже стільки років ведуться розмови про будівництво на Полтавщині сміттєпереробного заводу. Насправді ж у нас немає нагальної потреби його зводити, — вважає прихильник чистоти й порядку. — Можна зробити набагато простіше: поставити баки для роздільного збирання сміття, запустити соціальну агітацію i те, що можна сортувати, вивозити на інші переробні підприємства. От, скажімо, заводи під Києвом, у Запоріжжі, Новомосковську, що переробляють склобій, дають оголошення про те, що закуповують його в необмеженій кількості. А ще ж є питання переробки використаних батарейок — їм також не місце на смітниках. У Львові, до речі, існує підприємство «Аргентум», яке їх приймає».
Тож у своєму під’їзді Сергій повісив ємність з-під води, а над нею — оголошення приблизно такого змісту: оскільки елементи живлення містять важкі метали, викидати їх у довкілля — означає завдавати йому шкоди. І мешканці Сергієвого під’їзду починають скидати батарейки до посудини — уже кілограмів два назбиралося. Їх молодий чоловік збирається відправити на підприємство до Львова.
— От ви прибираєте смітники. Та через деякий час сміття поновлюється?
— Такого, щоб от я прибрав територію — і там стало чисто, немає. Хоча біля мого гаража власники сміття, побачивши, що я щороку там прибираю, уже стараються скляні пляшки скидати в одне місце, — мені вже легше: під’їжджаю автівкою й вантажу їх до причепа.
Небайдужий чоловік переконаний: нам заважає радянський менталітет — ми звикли скидати сміття в одну купу. Потрібно врешті-решт позбуватися отого «совкового» підходу: після нас хоч трава не рости.
— То, може, потрібно вводити відчутні штрафні санкції щодо тих, хто плодить смітники, а не лише звертатися до їхньої свідомості?
— Це ж не проблема наших людей, а проблема нашої влади. Усе взаємопов’язано: немає баків — от люди й викидають непотріб, де заманеться. Якщо ж я, скажімо, здав до пункту прийому тонну склобою — це вже не сміття, а продукт, що бере участь у товарному обігу — у Сергієві знову озивається економіст. Він зізнається, що вже не може без того, аби кудись не поїхати й не розчистити території. Звик навіть думати наперед, заздалегідь планувати маршрут. Їдучи якось із Сахновщини (села своїх батьків), запримітив у лісосмугах смітники, а згодом назбирав там майже 700 кілограмів склобою, який накопичувався десятиріччями: чоловік знаходив навіть пляшечки з-під радянських одеколонів та кефіру, яких уже давно не випускають.
«Мені боляче бачити, як європейці ставляться до довкілля і як — ми. Їдемо відпочивати до Греції, Кіпру, захоплюємося їхньою природою й абсолютно не цінуємо своєї. У смітті по самі вуха», — гірко посміхається Сергій.
— Знаю, що ви постійно берете участь і в акціях «Чиста Полтава».
— Річ у тім, що їх ініціює мій добрий знайомий — громадський активіст Іван Чабан. От я й запропонував, щоб сміття сортували, а потім відвозив його своєю автівкою до пунктів прийому. Повністю прибрали Співоче поле, навколо Білої альтанки самого тільки склобою понад 200 кілограмів зібрали. Я якось порахував: за ці роки здав близько 30 тонн склобою, понад тонну макулатури. Коли в 2004 році підробляв, агітуючи за Віктора Януковича, то примудрився конфіскувати у штабі Партії регіонів і здати на макулатуру 350 кілограмів агітаційних матеріалів. Міг би й більше, та мене вигнали, — сміється Сергій. — Загалом папір збираю у друзів, знайомих. Останні, до речі, вже й самі підказують місцезнаходження чергового сміттєзвалища.
Ентузіаст вірить, що й один у полі воїн, і одна людина може багато зробити. Тому й розгрібає смітники так роками самотужки. Допомагає в цій справі хіба що його дівчина.
«Я хотів би, щоб це стало власною справою. Проте, щоб займатися цим у промислових масштабах, потрібні дозволи, ліцензії і, ясна річ, великі кошти. Я читав про київських підприємців, які взялися за упорядкування сміття: вони вкладають мільйони гривень. Було б непогано і в Полтаві організувати групу людей, які б цим переймалися, — мріє 34-річний дивак. — Проте це не дуже приємна річ — збирати сміття. І, думаю, знайдеться небагато таких, які б погодилися цим займатися. Скажімо, під час акції «Чиста Полтава» я, сортуючи сміття, переставляв пакети з ним і вколовся голкою зі шприца, який виліз із непотребу. Довелося робити щеплення від правця. Інфекціоніст порадив зайве перестрахуватися: здати ще й аналізи через 2-3 місяці. Збираю сміття в рукавичках, маю й окрему робочу форму. Прийшовши додому, все із себе знімаю й перу».
Сергій зауважує: якби сміття сортували і здавали тим же підприємцям у Полтаві, це було б навіть вигідніше, аніж вивозити його на сміттєзвалище під Макухівку, і робить висновок: нераціонально ми живемо, нераціонально використовуємо ресурси. Іще одна проблема, якою переймається чоловік, — переробка побутової електроніки. Нині з’явилося нове покоління телевізорів, моніторів, тож люди позбуваються радянських кінескопів. Останні ж, пояснює Сергій, не можна утилізувати разом зі склобоєм, оскільки в них міститься свинець.
«Побачив по телебаченню, що завод, який переробляє електротехніку, існує в Нігерії. Далеченько, — хмурить брови Сергій Антоненко. — Уявіть собі: якщо переробити тонну електросміття, то одержимо більше золота (його використовують у напівпровідниках), аніж якби переробили тонну руди. Тобто переробляти електронні відходи навіть вигідніше. Але все це — дуже серйозна проблема національного масштабу. Те саме — із ртутними лампами. Існує підприємство, яке збирає в Полтаві ці лампи в юридичних осіб (останні ще й платять за їх утилізацію). Я згоден був заплатити за те, аби забрали кінескоп. Мені відповіли, що від населення їх не приймають. Тобто позбутися електронного сміття — це також проблема з проблем».
Жителів сіл Троянівка та Бірки, що в Зіньківському районі, обурив той факт, що приватне підприємство «Картопля Полтавщини», яке веде господарську діяльність, зокрема й на території Бірківської сільської ради, розорало орендовані землі площею 28,7 гектара, які були луками, оскільки розміщені безпосередньо біля річки Грунь-Ташань, iз таким прицілом, щоб вести на них інтенсивне землеробство. >>
У народі кажуть: щоб життя немарно прожити, треба збудувати дім, посадити дерево і виховати дитину. Лісівники Великокопанівського лісництва за своє життя висадили тисячі дерев. Справа ця доволі копітка: спочатку в спеціальних розплідниках вирощують саджанці для подальшої висадки, а пізніше за допомогою спеціальної машини їх висаджують у відкритий ґрунт. >>
Зазвичай тихе та спокійне курортне місто Бердянськ, що у Запорізькій області, нині активно укріплює свою оборону. І невипадково — відомий курорт розташований за кілька десятків кілометрів від буремного Донбасу. >>
Маленьке село на межі Дрогобицького і Сколівського районів стало відоме кілька років тому завдяки фестивалю української історичної культури «Ту Стань!», хоча музей–заповідник існує вже давно, з 1994 року. Колишнє місто–фортеця виконувало важливу прикордонну місію і згадувалось як рівня Львову, Перемишлю і Галичу. Перші згадки про фортецю датуються 1340 роком.
До Урича веде нелегка дорога. Здавалося б, якихось кілька кілометрів від відомого на всю Україну курорту Східниця, можна і пішки пройти. Але. Дорога проходить через ліс, у гiрськiй місцевості. Та й майже битий шлях зі щебнем автобаном не назвеш. Від найближчого міста, Борислава, до Урича — годину їзди. А з громадським транспортом ситуація ще гірша: автобус ходить раз на добу, дiстатись можна або пішки, або автостопом. Уздовж усього села протікає річечка, хати часто стоять на узвишшях, до них ведуть сходи. А одразу за селом починаються скелі, де колись була фортеця i, за місцевими легендами, бував сам Довбуш. За кілька років фестивалів місцеві звикли до туристів, але святкування масштабних корпоративів заможних підприємств тут ще не було. Нещодавній корпоратив начебто і не приховувався, але серед місцевих мешканців почали поширюватися чутки, а на сайті заповідника в цей день з’явилася інформація, що він закритий для відвідування з «технічних причин». До слова, жодне львівське ЗМІ і словом не згадало про грандіозне гуляння. >>
Державне підприємство «Львівський лісовий селекційно–насіннєвий центр» розташоване в селищі Брюховичі Львівської області. І це — єдине підприємство на всю країну, яке застосовує сучасні технології в насінництві. >>
Національний цирк України розпочав осінній сезон новою програмою — «Просто супер!». Незважаючи на показне, якесь тінейджерське звучання назви, нова вистава і справді емоційно вражає. «Цвяхами програми» є майже півсотні хижаків та ризиковані акробатичні трюки, окремі з яких виконують Ілля та Данило Страхови, зірки телепроекту «Україна має талант». Постановник шоу — народний артист України Володимир Шевченко, який за 40 років роботи в Київському цирку став легендою. >>
