Бандерівка на псевдо «Трава»

Віра Борушевська — відома людина у Шевченковому краю, оскільки двадцять років поспіль очолює на Черкащині обласне братство вояків ОУН-УПА, є активною і небайдужою до всього, що нині відбувається у рідній державі. Ще в юні літа вона боролася за волю України на рідній Львівщині, була зв’язковою в Організації українських націоналістів, куди вступила чотирнадцятирічною. Саме за це патріотка одержала 10 років таборів. Тоді їй виповнилося лише 19 років.

«А на прощання старший енкаведист пригрозив пальцем: «Мы с тобой еще втретимся!»

Родина Віри Посполити з діда-прадіда жила на Львівщині. І любов до України в її душі теж з діда-прадіда.

«Я народилася у 1929 році у селі Княже біля Золочева на Львівщині. Тоді Україна була під Польщею. А мій батько народився під Австрією, але у нашому роду всі, і старі, і малі, любили Україну і мріяли про її незалежність», — розповідає «Україні молодій» Віра Борушевська.

Вона з дитинства пам’ятає, як їхнім селом на Львів рухалася російська кіннота, аби приєднати Галичину. Так, наголошує, її рідна земля опинилася в СРСР.

«1939 рік був дуже тяжким. До нас прийшла радянська влада, прямо скажу: москалі! У нас, на Західній Україні, їх так і називали. Не минуло й півроку, як почалися арешти. Забрали вчителів, лікарів, всю нашу «Просвіту», — важко зітхає Віра Григорівна. І додає: з тих арештованих мало хто повернувся додому живим. Про звірські катування та жорстокі вбивства затриманих люди дізналися вже після 22 червня 1941 року, коли на Радянський Союз напали фашисти. Тоді у тюрмах на Львівщині трохи не кожна родина знаходила тіла замордованих рідних.

«У 1943 році я прийняла присягу й отримала псевдо «Трава». Не тільки я вступила до ОУН, разом зі мною було багато наших хлопців та дівчат, але я наймолодша виявилася», — веде далі Віра Григорівна.

Вона розповідає, що тоді її друзі з Організації українських націоналістів пішли в ліс і звідти боролися проти ворога. А Віра стала у них зв’язковою. Хоч і підлітком була, але справно передавала вісточки партизанам від активістів із навколишніх сіл. Пригадує, як їй довірили віднести передачу затриманим побратимам до тюрми. Вже потім вона дізналася, що після її візиту хлопці змогли втекти на волю, і пояснює, що в харчах був захований ніж.

Вона залишилася зв’язковою і тоді, коли закінчила учительські курси та працювала вчителькою у Золочеві. Каже, хлопці з ОУН приносили їй записки, вона їх ховала у складки сукні чи спідниці, у взуття і по дорозі до Золочева передавала адресатам. А в місті купувала для повстанців тютюн та ліки. Не раз було таке, що попадала під підозру.

«Аптекарка запитує: чого так багато набираєш? А я їй: у селі живу, не в місті, а там аптек немає», — пригадує пані Віра героїчне своє минуле. Каже, ризикувала, адже енкаведисти не спали і, як вовки, — і вдень, і вночі — відстежували борців за волю України. Одного разу віддала хлопцям записку та пішла, а біля села зустрічають росіяни: хто така, звідки йдеш? Обшукали з ніг до голови, все у сумці перерили, але нічого підозрілого у той момент у неї з собою не було. На прощання старший із них тільки пригрозив дівчині пальцем: «Мы с тобой еще втретимся!».

«Ніхто не знав, що я зв’язкова, бо то дуже секретна робота була, але видали свої. Дівчина знайома здала, яка один раз бачила мене з повстанцями», — розказує пані Віра.

«Хлопці, колись розкажете, як ми за волю України стояли»

А передувала арешту, пояснює, пригода з колегою-росіянкою, яка до Віри ставилася дуже приязно. Якось до оселі тієї вчительки прийшли дві дівчини з УПА і вистрелили в неї. Так збiглося, що одна з них мала таке ж прізвище, як і у Віри в дівоцтві — Посполита. І хоча поранена вчителька заявила енкаведистам, що Віра Посполита до стрілянини не причетна, та дівчину заарештували. Згодом вона дізналася, що її «здала» одна з тих нападниць, мовляв, бачила Віру серед бандерівців.

«Тоді з нашого села посадили п’ятьох людей. На суді було два свідки, їх підкупили, і вони наговорили на мене, що треба було слідству. Так одержала 10 років таборів», — пояснює Віра Григорівна. Зізнається: хоч і минуло з тих часів більше півстоліття, але пережите не забувається.

Спочатку сиділа у львівській тюрмі. Пригадує, як її вперше завели до камери, де людей — напхом напхано. І трохи не щастям були кількахвилинні прогулянки у тюремному дворику, коли можна було вхопити свіжого повітря та побачитися з побратимами.

«Якось хлопці кинули мені записку, я схопила й затиснула її між пальцями. А наглядач, який стояв зверху, побачив та й викликає: де записка? Не знайшли, тож обійшлося без карцеру», — говорить пані Віра.

У записці, каже вона, хлопці просили зробити із хліба вервечку для Йосипа Сліпого, якого теж тримали у тій тюрмі. Дівчата вервечку виготовили, але вона так і залишилася у них, бо архієпископа тієї ж ночі повезли етапом.

Згодом етапом із львівської тюрми, у якій вона просиділа цілий рік, пішла і Віра Посполита. Цілий місяць їхала вона з такими ж арештантами у дірявому товарняку аж у далекий і невідомий їй Казахстан — у місто Балхаш.

«Була зима, і ми мерзли у вагоні так, що страх Божий. По дорозі обвалилися двоповерхові нари й покалічили людей!» — пригадує те жахіття Віра Григорівна.

У дорозі вона простудилася, майже втратила зір, підхопила жовтуху і трохи не померла від кровотечі, що відкрилася. Від смерті уже в таборі її врятувала лікарка, дружина тамтешнього оперуповноваженого.

«Добра жінка була, ніколи не рахувалася — чи то засуджені, чи вільнонаймані, усіх на совість лікувала», — пригадує пані Віра. Вона розповідає, як у таборі працювала в полі, на будівництві цегельного заводу, але найважче, зізнається, було переносити розлуку з рідними. Адже засудженим дозволяли писати лише два листи на рік.

«Якось до нашого бригадира, який був місцевим, прийшов онук iз фотоапаратом, я попросила його сфотографувати мене і дала адресу батьків, аби він відіслав їм фото», — говорить пані Віра. Хлопець так і зробив. А через п’ять днів її викликав оперуповноважений і сердито закричав: «Пісьмо домой писала?». Потім витягнув iз конверта її фотографію та почав допитуватися, хто її зробив, погрожуючи присудити за непослух ще десять років таборів. Віра не зізнавалася, а тоді спересердя випалила:

«Та ви мене хоч розстріляйте, мені вже все одно!». За це одержала п’ять діб карцеру.

Жінка пригадує, що табірний режим ослаб тільки після смерті Сталіна. Тоді в’язням дозволили виходити у місто, вони могли вільніше спілкуватися. У місті вона й зустріла свою долю — майбутнього чоловіка Василя Борушевського з Волині, який теж був в’язнем через членство в УПА.

«Його узяли в криївці. Їх там троє було, але хтось видав, що вони там. Коли енкавеесівці обступили, старший наказав: «Хлопці, виходьте, колись розкажете, як ми за волю України стояли. А сам застрелився, — розповідає історію свого чоловіка Віра Григорівна. І тут же сумно додає: — Боже мій, як згадаєш все те...»

«Молодь, яка виросла у незалежній Україні, нікому не дозволить змінити наш поступ до волі. Навіть силою»

Після табору Віра та Василь вирішили побратися. Їй тоді виповнилося 29 років. Вона дуже хотіла повернутися на рідну Львівщину. Але там колишнім упівцям чиновники від радянської влади раді не були й відмовляли у прописці. Тому довелося оселитися в Росії.

«Чоловік мій був кваліфікованим зварювальником, і ми вирішили поїхати в Рязань. Туди переселився і друг Василя, який 12 років просидів у таборі тільки через те, що потрапив у полон», — пояснює пані Віра.

І хоч життя на волі складалося досить непогано, але туга за рідною Україною так ятрила душу, що Віра з Василем повернулися на Батьківщину і стали жити в Черкасах. Чоловік трудився монтажником, вона — на різних роботах. Пригадує, коли працювала на заводі робітницею оліфоварки, то керівництво представило її до нагородження орденом Леніна. Правда, до нагороди справа не дійшла. Підозрює, що на заваді стало її минуле. Адже в місті її нерідко називали бандерівкою.

Каже, дуже раділа, коли Україна стала незалежною державою. В ту пору вона вже була на пенсії, але ще працювала на станції техобслуговування. І приблизно за рік до незалежності побачила перший синьо-жовтий прапор на автомобілі, коли на станцію приїхали далекобійники зі Львова.

«Пам’ятаю, підійшла до одного й кажу: «Миколо, ти думаєш тут вільна Україна?». А він мені: «Віра Григорівна, Україна уже всюди! Я проїхав, і ніхто мене не зупинив через цей прапор». Як я тоді зраділа!» — ділиться спогадами пані Віра.

Того літа вони з чоловіком вирвалися у відпустку і подалися до Львова. Коли сідали літаком на летовищі, їх страшенно вразило те, скільки там синьо-жовтих прапорів було.

«Чоловік тоді аж охнув. А тепер у Черкасах прапори навіть на балконах люди вивішують», — усміхається пані Віра, радіючи такому патріотизму. Бо з молодих літ вона мріяла, аби Україну, за яку боролася, так любили і дорожили нею всюди.

Нині вона хоч і в поважному віці, але позицій не здає. Вже немає на цьому світі її чоловіка, виросла їхня донька Віра, дорослими стали онуки Тарас та Іларіон, яких вони з паном Василем виховали патріотами, тож свій час пані Віра присвячує побратимам. Бо з 1995 року очолює на Черкащині обласне братства ОУН-УПА, куди входить нині 23 ветерани. Тепер вона постійно тримає з ними зв’язок і знає про проблеми та потреби кожного з цих заслужених літніх людей.

А ще нерідко зустрічається з молоддю. На таких зібраннях її часто просять заспівати повстанських пісень, яких пані Віра знає дуже багато. І вона співає, як це було недавно, коли ми з нею і познайомилися. Пані Віра тоді заспівала усім присутнім три пісні, яких багато хто з нас ніколи в житті не чув. Але ж якими проникливими та актуальними для нашого сьогодення були там слова: «Йшли селом партизани на своїй українській невільній землі, і у кожного зброя була за плечами, і у кожного смуток і біль на душі».

«Ми у таборі, коли було несила терпіти розлуку з рідними та з Україною, співали своїх пісень. Це допомагало легше переносити душевні муки», — пояснює пані Віра. Тепер, наголошує, в України теж не прості часи, але, впевнена, за роки незалежності у нас виросло молоде покоління патріотів, таких, як оті курсанти, котрі у Криму співали Гімн України. І ця молодь нікому не дозволить змінити наш поступ до волі. Навіть силою.