Неземне тяжіння Нескучного

«Місток, яким Зіна бігала до Борі»

Через 1176 метрів від Нескучного закінчується Україна. Сільський голова Олексій Слабченко, вимірявши відстань саме в коротких одиницях довжини, мабуть хотів підкреслити мінімальну близькість харківського хутора з російським кордоном. Про це весь час нагадував у рюкзаку і телефон, сповіщаючи SMS про вхід до закордонної зони мобільного покриття. Але, окрім територіальної, тут є ще й інша межа, яку можна назвати метафізичною, бо вона якимось дивним чином розділяє теперішню зриму реальність із тією, що збереглася на картинах художниці Зінаїди Серебрякової. Причому в живописний варіант Нескучного хочеться вірити більше. Взяти хоча б її відому картину «Купальниця». На ній молода красуня (натурницею позувала рідна сестра Зіни — Катя) томливо ніжиться на березі мальовничої Муромки, що має вигляд досить повноводної річки. Сьогодні це, швидше, рівчак, ущент забитий лататтям та очеретом, через який неподалік колишньої садиби художниці прокладено невелику дощату кладку. «Цим містком, можливо, Зіна бігала до Борі, — романтично припускає харківський краєзнавець Михайло Красіков. — Він такий древній, що хочеться вірити: це саме той, знаменитий, міст».

Історія кохання дітей двох відомих пітерських родин, Серебрякових та Бенуа-Лансере, які мали літні резиденції по обидва береги Муромки, — сумна і зворушлива одночасно. Мати Бориса була рідною сестрою батька Зіни — відомого скульптора Євгена Лансере, тому двоюрідні брат iз сестрою дружили з дитинства. Коли ж між молодими людьми спалахнуло кохання, — усі схопилися за голови. Мати художниці — Катерина Бенуа (рідна сестра відомого російського митця з французьким корінням Олександра Бенуа) і батько були римо-католиками. Поріднитися з православними Серебряковими через церковні умовності було досить непросто. До того ж обидві конфесії не надто схвалювали шлюб між близькими родичами. «Борис кілька разів їздив домовлятися з бєлгородськими священиками, щоб ті обвінчали їх із Зіною, — розповів знавець Нескучного, харківський фотохудожник Володимир Оглоблін. — Більше того, сюди приїздив навіть архієпископ, і ніби все вже було домовлено. І раптом після добрячого обіду їм говорять категоричне «ні». Сумували закохані неймовірно. Хотіли навіть віру змінювати. І тоді Боря поїхав до Харкова, де за 300 рублів «для церкви» знайшов зговірливого батюшку». Їх обвінчали у вересні 1905 року.

У щасливої пари народилися двоє синiв і дві доньки. Усі четверо дітей Серебрякових «пішли» у рід Бенуа-Лансере, стали художниками, архітекторами і декораторами. Але разом вони прожили недовго. Борис, будучи спадковим інженером-залізничником, ще в студентські роки мріяв прокладати дороги у Сибіру. Незважаючи на статус глави численного сімейства, спочатку працював у районі Іркутська, а потім Оренбурга та Уфи. Там його і застала громадянська війна. У 1919 році тривалий час від чоловіка не було жодної вісточки. І тоді мужня Зіна, покинувши дітей на матір, поїхала шукати коханого. Вони справді зустрілися, але по дорозі до Харкова у вагонній теплушці Борис підхопив тиф і через кілька днів помер від сердечного паралічу на руках невтішної дружини.

Своє горе через втрату чоловіка Зінаїда Серебрякова пізніше передасть на полотні «Картковий будиночок». Там за столом четверо малолітніх дітей Серебрякових, вбраних у жалобний одяг, намагаються скласти з гральних карт щось подібне до будинку. Але нетривка конструкція розсипається на очах, подібно до того, як руйнується їхній звичний світ.

Любов до Бориса Зінаїда зберегла на все життя й більше ніколи не виходила заміж. «Ти не повіриш, але вже минуло чверть століття без нього!» — напише вона якось доньці Тетяні до Ленінграда з далекого Парижа. «Так болісно усвідомлювати, що життя вже позаду, що час спливає, і попереду немає нічого, окрім самотності, старості і суму. А в душі ще стільки нерозтраченої ніжності і почуттів». Це вже рядки з листа до харківської подруги Галини Тесленко, написаного у 1922 році з Петрограда. Зінаїді усього лише тридцять вісім. Через два роки вона назавжди покине батьківщину.

Церквою встелили дорогу

Насправді, Нескучних сьогодні два — старе і нове. Між ними — кілометрова дорога, що в’ється повз зарості буйнотравого степу. Так було і за часів Серебрякових та Лансере: у велелюдному старому хуторі жили прості селяни, які ходили до нового «на панщину». Пітерські багатії хоч і вважалися людьми мистецтва, проте вели повноцінне поміщицьке господарство. Поля, великий фруктовий сад, худоба — все потребувало мозолястих селянських рук. «Мій дід по матері, Євдоким Єсауленко, був у тому господарстві урядником», — каже тепер уже єдиний мешканець старого хутора Володимир Петров. Навколо ще чимало хат, але з постійних жителів цей літній чоловік залишився один. «Тут, на горі, була людська сторона, а там — панська», — киває він у бік Нескучного, що за степом.

Про роботу «в економії» пану Володимиру розповідала рідна бабця, яка служила там кухаркою. До панського маєтку простих людей не пускали, тому їй найбільше запам’яталися тінисті доглянуті алеї навколо будинку, красивий місток через Муромку і церква з родинними склепами сім’ї Лансере. В одному з них поховали і батька Зінаїди, який помер від раптової хвороби на 36-му році життя. Художниці тоді було усього лише два рочки. На цьому місці харківські подвижники кілька років тому встановили символічну могилу скульптора (звичайний хрест із металевою загорожею), оскільки домовину митця розтрощили разом із церквою фашистські окупанти у 1941-му році, коли йшли з боями через Харківщину. «Це найкоротша дорога на Москву, — каже пан Володимир, — але оскільки справа була восени, то грунтівку страшенно розмили дощі. Не вагаючись, німці підірвали церкву й вимостили цеглою шлях. Я був тоді зовсім хлопчиськом, але добре все пам’ятаю».

Добротний особняк Лансере розгромили ще раніше — у роки громадянської війни. Тепер на його місці — лише скромний пам’ятний знак, встановлений усе тими ж харківськими ентузіастами. Завдяки їм на стіні сільського будинку культури, що зовсім поруч, з’явилася недавно і пам’ятна дошка. Нескучнянські ж краєвиди Зінаїди Серебрякової, які вона залишила на своїх полотнах, добре вгадуються і зараз. «Тут буквально є місця, звідки вона писала, — каже Володимир Оглоблін. — Я вираховував iз точністю до 3—50 метрів. Ландшафти вгадуються ідеально». Сам фотограф за одинадцять останніх років «приїздив сюди 358 разів». Завдяки світлинам, що були зняті тут, провів у Харкові персональну виставку, але навідуватися сюди продовжує й далі. «Магнетизм Нескучного пояснити важко, — каже він. — Це місце треба відчути, що вдається не всім. Але ті, кому вдається, приїжджають сюди постійно».

У Зінаїди Серебрякової теж склалося все ідеально. Найкращі роботи нею були створені саме тут. Так вважають усі творчі представники родин Лансере і Бенуа, а також мистецтвознавці світового рівня. Її картини нескучнянського періоду («Жнива», «Зимовий пейзаж», «Вид з вікна», «Автопортрет» та ін.), на російських тижнях аукціону Сотбіс за вартістю нині поступаються лише акварелям мариніста Айвазовського. Коштують вони сотні тисяч доларів. Їхня ж авторка, покинувши Нескучне, більше ніколи не була заможною. Навіть у французькій столиці.

Дорога у невідомість

Сьогодні у новому Нескучному — чимало будинків, але постійно тут проживає усього лише 76 чоловік. Решту хат колишні нескучняни і нові власники тримають як дачі. З харківськими ринками та магазинами хутір з’єднує «маршрутка», водій якої щодня демонструє справжні дива еквілібристики. Олексій Слабченко каже, що дорогу до прикордонного села тут проклали на початку 80-х років минулого століття, і з того часу її ніхто серйозно не ремонтував. У результаті автівки цим шляхом не їдуть, а пробираються, ризикуючи потрапити у ями.

Цією ж дорогою у 1919-му 35-річна Зінаїда Серебрякова поїхала з Нескучного востаннє. На руках у неї було четверо дітей і старенька матір. Якийсь час вони жили в Харкові і Петрограді, але потім художниця у пошуках заробітку змушена була поїхати до Парижа. Пізніше їй переправлять сина і доньку, але з двома іншими дітьми вдасться зустрітися лише через довгих тридцять років. Матір же Зінаїда не побачить більше ніколи. Тобто, всім разом їм пощастило бути лише у Нескучному, і, вочевидь, саме тому цей період художниця вважала найщасливішим у своєму житті.