Пік комунізму

24 липня може стати вікопомною датою в історії України. У цей день суд розглядатиме позов Мін’юсту щодо заборони Комуністичної партії. Безпрецедентний процес обіцяє бути цікавим та повчальним. Особливо з огляду на те, що він, можливо, поставить хрест на багаторічному везінню комуністів.

Кінець удачі

Чому ми говоримо саме про везіння? Судіть самі. КПУ — рідкісний феномен на теренах нашої держави. Інші партії докладають зусиль, щоб пробитися у мейнстрiм або жорстко платять за фатальні помилки. Серед прикладів останнього — СПУ та ПР. Пішовши через злуку з «регіоналами» у 2006-му, Мороз власноруч вибив свою партію з числа парламентських. Аналогічна ситуація i з колишніми політичними партнерами соціалістів — рейтинг «регіоналів» скотився з 30% до 1,6%. І тільки Компартія була, ніби «заговорена»: як би не штормило соціум, які б революції не проходили за вікном, свої відсотки комуністи набирали від виборів до виборів. Так, їм уже далеко було до «групи 239» — колишньої комуністичної більшості, але прохідний бар’єр КПУ долала, і її лідер укотре вмощував вгодоване тіло в парламентське крісло.

І це при тому, що Петро Симоненко — не харизмат, не пасіонарій і навіть не наполеглива, трудолюбива людина, котра ритиме носом землю в ім’я досягнення мети. Занудливий демагог-сибарит, він досі виїжджав на кількох чинниках: ортодоксальності своїх виборців, незмінності їхнього «ареалу» (читай: електорального поля) та все ще наявній зацікавленості «грошових мішків» в існуванні парламентської фракції КПУ. Нині ж фортуна відвертається від Петра Миколайовича та інших «товаришів». За іронією долі, те, за що вони боролись (а боролись вони лише за одне — домінування Росії з її набором «духовних скрєп»), нині обернулося проти них.

Головна проблема для Симоненка полягає навіть не в тому суді, який затіяв Мін’юст на виконання доручення Кабміну. Колись КПУ вже проходила подібні речі: 30 серпня 1991-го Верховна Рада проголосувала за заборону комуністичної ідеології і якийсь час КПУ перебувала у розряді «табуйованих», але потім сама собою «відновилася». Все сталося майже за Гоголем: шматки чортівської червоної свитки сповзлися докупи — і постала нова Комуністична партія. І не просто постала, а десять років поспіль панувала у ВР — аж до виборів 2002 року, коли вага КПУ вперше стала менш відчутною, а до парламенту пройшли демократичні сили. Тож до слова «заборона» Симоненкові не звикати. До того ж іще не відомо, що з цього приводу скаже суд. Ситуація для Симоненка складається кепська зовсім з інших причин.

Крим, Схід та Оксана Калєтнік

З анексією Криму Компартія втратила частину свого електорального поля. Це — аксіома. А ось і теорема: війна на сході неодмінно спровокує переворот у свідомості «комуністичних» виборців. І річ не лише у тому, що вони вже досита наїлися усіх «принад» життя під бандитською владою «ДНР» та «ЛНР». Річ у тім, що Петро Миколайович Симоненко не побував у жодній «гарячій точці» сходу, не підтримав місцеве населення полум’яною промовою з даху БТР, не привіз i не роздав бодай ті ж таки сосиски з буханцями хліба, котрі доставила у звільнений Слов’янськ Нацгвардія. Для нещасних, розвіяних війною донеччан та луганчан проросійськи налаштований Симоненко більше не є моральним авторитетом. За великим рахунком, для них він — ніхто.

А щодо Симоненка, то останній свій вояж він здійснив у глибоко ненависну йому Європу. Подейкують, що в Іспанію, де борець зі світовою буржуазією має нерухомість. Так принаймні стверджує Олександр Зубчевський — один iз членів фракції КПУ, котрий покинув її лави. (Він же, до речі, згадує й автомобіль «Астон Мартін» вартістю у чверть мільйона доларів, котрий стоїть у гаражі Симоненка). Теперішні одкровення колишніх комуністів, що кинулися навтікача з фракції КПУ, слугують, до речі, додатковим головним болем Симоненка. Всі ці «шавки-п’явки», як називає своїх недавніх побратимів ще один екс-член КПУ Леонід Грач, нині аж б’ються за місце біля мікрофона чи на газетній шпальті, аби викрити колишнього шефа. У хід iдуть навіть одкровення щодо сексуальних уподобань Петра Миколайовича та його найближчого оточення, які ми все-таки не станемо переповідати на сторінках «УМ».

Але зіпсована репутація — не найгірше, що має Симоненко на сьогоднішній день. Значно тривожнішими дзвіночками стала масова втеча комуністів та вихід iз фракції Оксани Калєтнік. Пані Оксана — не лише найбагатша жінка Верховної Ради, вона ще й єдина «мажоритарниця» у складі КПУ. Вигравши вибори по одномандатному округу, Калєтнік зробила велику послугу Компартії, вступивши до лав її фракції, адже без цього — згідно з регламентом ВР — фракція не могла б існувати. Мужня і красива Оксана Калєтнік навіть билася зі «свободівцями», котрі замахнулися було на право Симоненка верзти з трибуни ВР промосковські нісенітниці.

А потім усе змінилося як за помахом чарівної палички: разом iз Калєтнік фракцію КПУ покинули восьмеро її членів, серед яких — двоюрідний брат Оксани — колишній перший заступник голови ВР Ігор Калєтнік. Утік від Симоненка й упізнаваний «спікер» КПУ Олександр Голуб, виливши наостанок купу бруду на вчорашнього «партайгеноссе» та розказавши про його мільйонні рахунки в іноземних банках. Сам Голуб та ще деякі перебіжчики з КПУ недовго лишалися в ідеологічній дезорієнтації: вони вже встигли вступити у нову фракцію «За мир і стабільність», чиє створення було проголошене 2 липня. Всім відомо, що цю фракцію у парламенті збирає «невидимий» олігарх Сергій Курченко, приплачуючи бажаючим увійти до її складу. До купюр iз зображеннями американських президентів простягнули руки меркантильні «ленінці», забуваючи і про вождя світового пролетаріату, і про його «нащадка» Симоненка.

Ось тобі, Петре, і судний день

Ось так і лишився на бобах Петро Миколайович Симоненко — без ключових персон у своїй фракції, без фінансових донорів, без Криму і з розтерзаним терористами сходом, котрий може стати згодом будь-яким, але навряд чи вже прокомуністичним. А ще на обрії у Симоненка маячить загроза розпуску фракції плюс суд щодо заборони КПУ. Президент України Петро Порошенко якось зазначив, що для нього найбільш прийнятним шляхом «відсіювання» політичних партій є їхній програш на виборах та наступне непотрапляння до парламенту, але проти законодавчої заборони КПУ він нічого не має проти.

Отож тепер слово — за судом. Перспективи такого процесу є доволі багатообіцяючими, адже Компартії є що інкримінувати. Йдеться про порушення енної кількості статей Конституції (щодо територіальної цілісності нашої держави, недоторканності її кордонів, унітарного устрою, приналежності Криму до складу України тощо), а також окремих положень Закону «Про політичні партії», який забороняє суб’єктам політичного процесу провадити сепаратистські настрої та бути фінансованими іноземними державами.

Звісно, що Симоненко вже підготував набір контраргументів, котрі полягають у тому, що з ним зводять рахунки, зазіхають на свободу думки й політичного вибору, звужують ідеологічне розмаїття. Можливо, подібні викладки справлять враження на канал «Росія-1», для більшості ж людей очевидно, що річ не у неприйнятті державою Україна комуністичної доктрини. Каменем спотикання є не «суспільна власність на засоби виробництва», а те, що Компартія ніколи не була самостійним гравцем на політичному полі. Роль апендициту Кремля Симоненко та іже з ним відпрацювали по повній. Тепер же настав час хірургічного втручання.