«Якщо людина знає свiй родовiд, вона стає сильнiшою»

15.07.2014
«Якщо людина знає свiй родовiд, вона стає сильнiшою»

У своєму вбранні голова Черкаської обласної ради Валентина Коваленко любить українські мотиви. (автора.)

В Україні серед голів обласних рад лише одна жінка — Валентина Коваленко, яка чотири місяці тому очолила Черкаську обласну раду. Вона входить до Комісії при Верховній Раді з питань децентралізації влади та очолює комісію з питань освіти і культури Асоціації обласних рад. Пані Валентина — кандидат педагогічних наук, викладачка Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, поетеса, депутат облради, донедавна очолювала ще й обласну організацію Спілки письменників. Коли ж колеги обрали її головою обласної ради, заявила: «Сама не крастиму і нікому не дозволю!».

«Українське жiноцтво нiчим не поступається чоловiкам»

«Ніколи не мріяла про посади. До душі була улюблена викладацька та творча діяльність», — зізнається «Україні молодій» Валентина Михайлівна. Вона каже, що в період революційних подій було одне бажання — знищити режим і жити тихо та спокійно. А після, зізнається, зрозуміла, що кожному українцю треба вийти ще й на свій Майдан, аби підняти Україну з руїни, у котрій держава опинилася після втечі Януковича.

Від пропозиції очолити обласну раду відмовлялася двічі. А коли в сесійній залі почали вигукувати, що менi довiряють, вирішила погодитися.

«Знаю про скептичні закиди від чоловіків, мовляв, кухарки прийшли до влади. А чи ж справляться? Кажу, чекайте, були хлопці при владі. Ну і як вони продемонстрували свою спроможність?» — пригадує недавнє Валентина Михайлівна. І тут же додає: «Кухарі» в Україні вже так «накуховарили», що весь світ побачив, як саме».

Насправді, переконана пані Валентина, українське жіноцтво нічим не поступається чоловікам, бо має підвищене почуття відповідальності, є старанним, уміє брати ситуацію під контроль і досягати відчутних результатів.

«Переживаю, коли в чомусь не зовсім компетентна. Тож обов’язково заглиблююся, щоб опанувати ту чи іншу сферу», — веде далі Валентина Коваленко. Вона за освітою гуманітарій, але каже, що їй близьке село, сільське господарство. До того ж по життю вважає себе здібною ученицею, яка завжди намагається освоїти те, чого досі не знала. Стосовно своєї нової посади, то найважливішим вважає стати вправним менеджером, ефективно організувати роботу ради, визначившись iз головними та другорядними питаннями. А оскільки досвіду у вирішенні соціальних питань, переконана, їй вистачить, то з бюджетоутворюючими процесами зможе також розібратися.

Слава Богу, наголошує голова облради, відчуваю чесність та підтримку свого першого заступника Наталії Кравцової, котра як фінансист добре орієнтується в питаннях комунальної власності. Тож в області вже створено спільну з податковою та КРУ комісію й тривають перевірки об’єктів комунальної власності. Моніторинг показав, що там були задіяні корупційні схеми, через що підприємства й стали збитковими. Особливо її вражає, що на окремі рахунки КП змушували платити «данину». І суми ці вимірювалися мільйонами. Від тодішньої влади за всім слідкували «смотрящіє».

«Дехто відверто мені каже, ти б у ці схеми не влазила, бо все одно нічого не зробиш, воно тільки інших форм набуде», — зауважує Валентина Михайлівна. Але щиро хочеться, ділиться вона думками, показати людям, що влада може працювати чесно і все для цього робить. Хоча, зазначає, перемогти корупцію, котра видається чимось неподоланним, у час теперішніх воєнних подій в Україні буде не так просто. Але пані Валентина вірить, ці зміни таки настануть. Вона знає, що багато хто намагається утриматись від спокуси взяти хабар — і в лікарнях, і в освіті. Нині, каже, почали озиратися, остерiгатися, що їхні дії можуть знайти швидкий розголос, хоча руки у багатьох аж сверблять. І тут необхідно, щоб на такі речі оперативно реагували прокуратура та міліція.

«Це, мабуть, ті хащі, в які потрапила нині наша країна»

«Люди постійно йдуть зі своїми проблемами і кожного треба вислухати. Через серце пропускаю їхні біди, тож перші три тижні на цій посаді аж захворіла від такого навантаження», — зізнається Валентина Михайлівна. Тепер, каже, втягнулася і відчула, що ця місія не просто так, мабуть, Бог мені допомагає, а ще люди, адже поруч багато доброзичливих колег, відчуваю підтримку і від депутатського корпусу.

А взагалі не люблю цього великого крісла», — показує рукою на м’яке крісло за своїм робочим столом. «Ось тут, біля приставного стола, сідаю і розмовляю з людьми, які приходять, очі в очі — так комфортніше». Пригадує, як вразила зустріч із політрепресованими ветеранами та колишніми воїнами УПА. Каже, на цих людей за всі роки влада не звертала уваги, із 160 осіб в областi лише вiсiм отримують всеукраїнську стипендію. Із фонду голови обласної ради виділили їм по 1000 гривень, а на наступній сесії обласної ради запропонуємо внести зміни до бюджету, аби включили туди стипендії таким людям.

Пані Валентина каже, що життя на новій посаді не стало для неї легшим. Сама відмовилася від службового автомобіля і їздить на роботу своїм автомобілем, за який виплачує кредит, не з’явилися у неї стиліст та перукар, як дехто може подумати. Сама підбирає собі вбрання, а в перукарню ходить поруч, де найшвидше і найпростіше.

Перед обранням головою обласної ради, розповідає, наснився символічний сон. Ніби йде до високої гори і біля підніжжя піднімає із землі білий мармуровий хрест, великий і заляпаний болотом. З тим хрестом у руках і пішла до чорного лісу, дерева в якому переплетені ліанами.

«Це, мабуть, ті хащі, в які потрапила наша країна», — припускає пані Валентина. І додає, мовляв, потрібно той дрімучий ліс пройти, аби знову опинитися на широкій та рівній дорозі. А для цього треба працювати. Себе вона вважає надзвичайно працездатною і впертою. Каже, якщо вхопилася писати, то пишу, якщо стала робити, то роблю до ночі і до упаду, щоб був порядок і в хаті, і на городі.

«Колись я сяду i все напишу»

«Для мене тепер коса, сапа і серп у вихідні — це як бальзам на душу, — каже пані Валентина.

Вона мешкає у приміському селі Білозір’я, куди кілька років тому переїхала із Черкас. Бо проти міського життя, пояснює, бунтувало все її єство. Нині навпроти її хати — ліс. Вона любить там збирати різні трави. Каже, друзі сина Ігоря знають, що в його мами найдухмяніший чай. Показує свої засмаглі й мозолисті руки, та запитує: хіба це руки голови облради, соромно їх показувати? Розповідає, сусідка пропонувала одягати рукавички, але як у них працювати, коли не відчуваєш землі?

У селі не всі знають, що Валентина Михайлівна стала головою обласної ради. «Сусідка запитує: то ви в Черкасах якусь посаду займаєте? Та, кажу їй, якусь займаю. А дома одягаю найгіршу футболку, штани і город сапаю, як усі. Вмію косити, жати, дрова рубати. Позавчора качка висиділа восьмеро каченят, собака народила семеро цуценят. Те гавкає, те нявкає — всі мене ждуть», — усміхається Валентина Михайлівна. Село вона називає своєю духовною основою і переконана, що саме воно живить її душу, звідти черпає свою емоційну, життєву і художню енергію.

На жаль, зізнається, рідко випадає поїхати до мами у рідне село Самгородок Смілянського району. Але коли вже потрапляє туди, то старається побувати й на господі рідної баби Ганни та діда Федя. Походити біля їхньої старої хати, адже там народилася, там проходило дитинство, там слухала бабусині казки, там корову пасла.

«Як зараз бачу бабчину піч. Крізь сон чую, як у печі сичить вогонь, а баба тихо воркоче кочергами, акуратно переставляючи казан із галушками. А потім дід Федь лагідно гукає нас із сестрою: «Коцюпаночки, вставайте, будемо їсти!» — усміхається пані Валентина, поринаючи у спогади про своє дитинства.

Каже, любила бабине горище, де був ткацький верстат, видовбане з дерева корито, скриня, дана бабусі у придане. З цього села її коріння. І вона цим дорожить та прагне, аби не розірвалася ниточка, яка поєднує її із землею, з якої пішла у світ. Тому в теперішній своїй оселі й зберігає родинні обереги — сторічний псалтир прадіда, картину з портретом другого прадіда, який шістнадцять років відбув у засланні, старий різьблений сервант, який зробив її хрещений Федун, а ще ту саму бабину скриню.

«Скриню бабі дали у придане, коли у 1933 році заміж виходила. Від голоду вона була пухла і дід Федь привів її у свою сім’ю, врятувавши від смерті», — пояснює пані Валентина. Правда, зазначає, двоюрідні брати прилаштували ту скриню під дерть, тож випросила її у них, а її донька Люда пофарбувала та розмалювала скриню калиною і квітами.

«Я взялася вивчати свій родовід і дійшла до шостого коліна. Кажуть, якщо людина до сьомого коління знає свій родовід, вона стає сильнішою», — говорить Валентина Коваленко. Каже, дочку й сина виростила, сад посадила, тепер береться будувати будинок. Два роки тому заклали з чоловіком фундамент, цегли закупили на третину, бо на більше грошей не вистачило. Але, твердо переконана, свій дім вона збудує обов’язково.

Зізнається, що дуже скучила за писанням, але нині на це не має вільної хвилини.

«Накопичую вражень, заглиблююся у ті сфери, які були далекі і не мої, збираю матеріал, якщо Бог дасть віку, колись сяду і все напишу», — обіцяє.

СПОГАДИ ПРО ПЕРШУ ПОЕЗІЮ

Член Національної спілки письменників, лауреат Всеукраїнської літературної премії «Благовіст» та обласної літературної премії «Берег надії» імені Василя Симоненка Валентина Коваленко видала 15 художніх та наукових книг. Свій перший вірш вона написала першокласницею на печі:

— Виглянуло сонце, усе облило,

із мого віконця видно все село.

Біля мого двору — жоржини цвітуть,

червонії маки в школі в нас ростуть.

Берегти природу — це тобі не жарт,

риби, птиці, звірі — все це зоопарк.

«Злізла з печі на лежанку та й кажу: «Тату й мамо, я вірш написала!». Батько аж ложку поклав: «Ану ж прочитай!» — з усмішкою пригадує Валентина Михайлівна. Вже потім, каже, коли пройшли роки і вийшла її перша збірка, вона написала вірш про перший вірш:

— А спочатку таки була піч,

Із рябою рядниною-крижмою,

Із рябим облизаним коменом,

З гарбузовим насінням сушеним у куточку під сажотрускою.

Вилузався він рябою римою, виколихався у павутиннячку під сволоком,

Нагойдався на закарлючках кісок музи,

Та на лежанку з печі скоріш.

Вірш! Батькові снігом на голову.

Матері сміхом на клопоти: «Ти?».

І морщилася хата ряднами, під батьковим кирзовим чоботом, під засмальцьованою куфайкою:

«Невже ж то на її стезі є поезія?».

Батько дуже гордився мною, говорить пані Валентина. Почуття поетичності пішло від нього. Помер від важкої хвороби 49-річним. Незадовго до його смерті принесла новенький диплом, він аж заплакав: «Моя доця — вчителька!». Біля його труни подумки обіцяла, що прославлю його прізвище як поетеса. Батько був простим колгоспником, не зносив жодного костюма, мав золоті руки, будував хати.

  • Віктор Матчук: Насамперед займатимусь «дурнями і дорогами»

    Звільнення Василя Червонія здригнуло всю Україну. Принаймні так вважають мешканці області, в якій і досі газети виходять із заголовками на кшталт «Війна чи співпраця». Чи не рік рівненські «нашоукраїнці» разом із місцевими «регіоналами», а також «литвинiвцями» й соціалістами відкрито домагалися звільнення Червонія з посади голови облдержадміністрації. І, врешті, десять відсотків голосів виборців, замість обіцяних тридцяти, отриманi на виборах в області, зробили позицію представника Української народної партії на Рівненщині настільки хиткою, що Віктору Ющенку таки довелося задуматися над долею «губернатора» у вишиванці». Жорсткий вирок Кабміну та недовіра нового складу обласної ради не вмовили Президента негайно підписати необхідний указ. І лише терміновий візит до Єханурова представників трьох «зразково-коаліційних» рівненських партій завершив звільненням Василя Червонія та призначенням на посаду голови ОДА «нашоукраїнця» Віктора Матчука. >>

  • Олег Гаваші: Те, що довелося пережити, не хочеться побажати навіть ворогу

    22 січня виповнюється 60 років із дня створення Закарпатської області. Саме з того часу Срібна земля стала частиною України. З цієї нагоди ми зустрілися з керівником краю Олегом Гаваші. А оскільки розмова відбувалася під час різдвяних свят, то хотілося більше говорити про вічне, нiж про мирське і суєтне. Тим паче що в долі голови обласної державної адміністрації ніби віддзеркалена доля всього повоєнного Закарпаття. >>

  • Нова влада-2

    Багато хто запитає: а чому «нова влада»? Адже після зміни режиму Кучми минуло чимало часу, багато хто вже й встиг розчаруватися у помаранчевому «Олімпі», тож про якусь «новизну» нібито й не йдеться. Але влада, до якої замість Тимошенко, Томенка, Турчинова etc прийшли Єхануров, Сташевський, Сахань та ін. — таки нова. Вона інакша, ніж попередня: не революційна, не така строката, у чомусь не така романтична і не настільки ідеалізована. Тепер вона, так би мовити, «технічна». На зміну емоційній політиці в рюшечках прийшли суворі краватки та начебто засукані рукави.
    Політичне «межичасся», яке почалося з відставкою уряду Тимошенко, нарешті підходить до кінця. Планується заповнення останніх вакансій у найвпливовіших органах державної влади (включаючи Конституційний Суд), зокрема, чекаємо затвердження парламентом Генпрокурора та заміни низки «губернаторів», а якщо пощастить — ще й обрання нового віце-спікера Верховної Ради.
    У зв'язку з цим «УМ» на численні прохання читачів вирішила подати повну галерею облич влади, навести коротенькі біографічні дані посадовців та координати їхніх відомств.
    Що показово: знайти потрібну інформацію для такої підбірки виявилося досить непросто. Довідники, телефонна служба «09» і навіть інтернет-сторінки багатьох органів влади були скупими навіть на елементарні відомості, тож кореспонденту «УМ» доводилося годинами «висіти» на телефонах, набридати прес-службам та апаратам різних посадовців. Виявилося, що нова влада не така вже й відкрита, як це декларується після Майдану. Інформуванню громадян про себе вона приділяє таки замало уваги і до категорії «закритих» відносить зовсім елементарні речі. Багато міністрів не вважають за потрібне оприлюднити через офіційні інтернет-сторінки навіть місце або дату свого народження. Мабуть, просто не розуміють, що навіть така суха річ, як біографія, може бути цікавою пересічному українцю.
    А найцікавішим елементом біографічної утаємниченості є партійність. Її міністри у біографіях воліють узагалі не згадувати. І не тільки у біографіях. «УМ», наприклад, два тижні намагалася з'ясувати, чи є якийсь партквиток у «аграрного» віце-прем'єр-міністра Юрія Мельника. Чекали, телефонували у приймальню та службу віце-прем'єра, але крапкою в цій епопеї стало зустрічне запитання самого пана Мельника: «А навіщо їм партійність?». Ні, ми все розуміємо: і уряд — «технічний», і політикою його попросили не займатися, і роботу посадовця оцінюють не за партквитком... Але ж ідеться не про кого-небудь, а про віце-прем'єра, людину публічну. Чи наші державні мужі, наче флюгери, так часто міняють партійну приналежність, що воліють не розводитися про це перед журналістами?
    А ось який прикол вийшов із першим віце-прем'єром Станіславом Сташевським. У його приймальні нам порадили дізнатися про партійність на інтернет-сторінці уряду. Читаємо: «Член президії, перший заступник голови Української партії "Єдність" (з 12.2001)». Заходимо на інтернет-сторінку «Єдності» і бачимо, що Станіслав Телісфорович не значиться в жодному з перелічених керівних органів партії, ба більше — пошукова система сайту не видає жодного результату за запитом «Сташевський». Отже, у «Єдність» він не входить. Що й не дивно, бо його бачили на установчому з'їзді «Народного союзу «Наша Україна». У прес-службі «партії Ющенка» «УМ» підтвердили, що Сташевський є членом НСНУ, та ще й учасником ради партії. Тільки чому інтернет-сайт центрального органу виконавчої влади пише про інше?
    Подібна історія трапилася і з головою секретаріату Президента Олегом Рибачуком. Річ у тім, що офіційний сайт НСНУ уперто називає його членом ради партії. Рибачук натомість уже на кількох брифінгах казав, що в «Нашу Україну» не входить і є позапартійним. Щоб отримати однозначний коментар, «УМ» звернулася до прес-служби голови президентської канцелярії, і нам відповіли: «Він не писав заяви про входження до НСНУ і є позапартійним». Зате Олега Борисовича, як і Сташевського, бачили на установчому з'їзді «Нашої України»! А той, хто приходить на «установку», автоматично записується в члени партії, і про це неодноразово казали на тому-таки з'їзді НСНУ в лютому ц.р. Тож виходить так: або Рибачук не знає, що він став членом «Нашої України», або в НСНУ не відають, що Олег Борисович насправді нікуди входити не збирався. Плутанина, та й годі.
    А тепер про іншу річ, через яку відкритість нашої влади знову-таки можна вважати «недоконаною». Коли «УМ» бралася за збір інформації для цього довідника, то думала, що в кожному міністерстві є сектор, куди люди можуть зателефонувати і отримати якісь консультації, викласти скарги, щось уточнити. Та виявилося, що таких спеціалізованих управлінь існує не так уже й багато. Є телефони, за якими можна дізнатися, на якій стадії перебуває звернення громадянина, є телефони для запису на прийом, але таких, щоб людина могла отримати якусь консультацію, — зовсім мало. І це теж зрозуміло. Бо в міністерствах, адміністраціях абощо займаються глобальними справами, і там не виділяють ресурсів для проблем «маленьких українців». Для контакту ж із міністерством існують письмові звернення або особистий прийом. А ще — управління на місцях, чи, коли йдеться про питання на кшталт: «А скільки через місяць буде коштувати м'ясо?» — курилки або кухні. Але все одно це якось негоже — не виділити у міністерстві хоча б одного телефону, хай і з автовідповідачем, куди люди могли б зателефонувати і викласти свої проблеми. А в деяких випадках, зауважмо, було складно знайти бодай один діючий «контактний» телефон міністерства чи відомства... >>

  • «Я відкрив для себе дуже цікаву Луганщину»,

    Цей 48-річний львів'янин працює в Луганській обласній держадміністрації лише два місяці, але вже встиг досягти принаймні двох знакових речей. По-перше, його визнали владою підлеглі (і, схоже, навіть безпосередній начальник Олексій Данилов). По-друге, він викликав відверто щиру лють у місцевих москвофілів та маргіналів. Газети, що їх обслуговують, переконали самих себе, буцімто Зіновій Гузар приїхав до «неблагонадійного» краю наглядачем від «націоналістичної» київської влади. Коли четверо «регресників» вирішили вибити з обласної адміністрації гроші, які їм заборгував власник шахти, пан Зіновій заявив, що їхнє голодування — симуляція. При цьому послався на об'єктивні результати аналізів, та все одно його відвертість викликала в аборигенів шок. Шахтар на Луганщині — щось на зразок священної корови: обкрадати можна, лаяти — зась!
    Гузар прийшов «простим» заступником обласного голови; сьогодні в Києві ще лежать документи на його підвищення до рівня першого заступника, а він уже тимчасово виконує обов'язки першої особи замість голови ОДА Данилова, який пішов у двотижневу відпустку. Власному кореспонденту «УМ» на Луганщині це дало нагоду зробити ще одне інтерв'ю під рубрикою «Нова влада». >>

  • Іван Гладуняк: Люди зачекалися чесної влади

    Іван Гладуняк, здається, єдиний із новопризначених голів областей, кого не приїжджали представляти місцевій еліті чільники зі столиці. Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко обмежилася напутніми словами, мовляв, вас і так добре знають в області, тож бажаю успіхів. І справді, Іван Васильович зі станом справ у краї обізнаний досконало, до цього спонукала його попередня посада заступника «губернатора». У ході буремних осінньо-зимових подій не піддався на вимогу колишнього шефа працювати задля перемоги провладного кандидата і, як наслідок, почув безапеляційне: пиши заяву на звільнення. Заяву Гладуняк написав, але... на відпустку, яку використав для агітації за Ющенка. Коли ж революційний вихор мас змів одіозного попередника, Іван Васильович кілька місяців виконував обов'язки керівника області, аж поки на початку березня не був у цьому статусі узаконений остаточно. Зауважмо, що «губернатором» Гладуняк став пізніше за решту своїх колег на подібних посадах, адже, як пам’ятають читачі «УМ», спочатку — в лютому — на посаду глави Хмельниччини було призначено скомпрометованого депутата Олуйка з фракції НАПУ, і люди пікетами домоглися його швидкої відставки. Лише після цього настав час Гладуняка. >>

  • Сергій Іванов: Саме Севастополь має стати об'єднуючою ланкою між українським та російським народами

    У Севастополі ще пам'ятають, як на зорі незалежності України сюди — до міста російських моряків — з метою залякування приїздив Степан Хмара на чолі загону бойовиків УНСО. Другий етап української революції переміг у 2004 році, і севастопольці вже було стали в бойову стійку, аби «відбити напад» нового, тепер цілком легітимного представника «націоналістичної влади з Києва». Відтак призначення Президентом Ющенком на цей непростий регіон росіянина, та ще й із прізвищем Іванов (подвiйного тезки мiнiстра оборони Росiї), мабуть, було оптимальним варіантом у сенсі компромісу.
    Сергій Іванов — колишній кримський міліціонер — за дві депутатські каденції змінив чимало провладних фракцій, але навесні 2004-го обрав фактично проющенківську групу «Центр» і під час помаранчевої революції голосував в унісон із «Нашою Україною». Виразом обличчя й зачіскою цей невисокий генерал міліції трохи схожий на «бойовика» Брюса Уїлліса, однак у спілкуванні виявляється досить м'якою й обережною людиною. Очевидно, і в керуванні Севастополем також. Такий ось штрих: Сергій Анатолійович запрошує кореспондентів «УМ» у гості — покупатися в морі, доки тепле, але застерігає від уживання в Севастополі української мови — мовляв, не зрозуміють. Що ж, його завдання — не допустити дестабілізації в місті уже не тільки російської слави, на власному прикладі довести, що Віктор Ющенко і взагалі нова влада — не такі страшні, як їх малює російська пропаганда.
    Про те, як пану Іванову ведеться у місті базування Чорноморського флоту Росії, про його наміри й успіхи — в ексклюзивному інтерв'ю «Україні молодій». Відбулася наша розмова, до речі, у кулуарах з'їзду «Народного союзу «Наша Україна». Севастопольський голова минулої суботи приїздив до Києва як делегат форуму НСНУ, аби звіритися з «лінією партії». >>