«Українське жiноцтво нiчим не поступається чоловiкам»
«Ніколи не мріяла про посади. До душі була улюблена викладацька та творча діяльність», — зізнається «Україні молодій» Валентина Михайлівна. Вона каже, що в період революційних подій було одне бажання — знищити режим і жити тихо та спокійно. А після, зізнається, зрозуміла, що кожному українцю треба вийти ще й на свій Майдан, аби підняти Україну з руїни, у котрій держава опинилася після втечі Януковича.
Від пропозиції очолити обласну раду відмовлялася двічі. А коли в сесійній залі почали вигукувати, що менi довiряють, вирішила погодитися.
«Знаю про скептичні закиди від чоловіків, мовляв, кухарки прийшли до влади. А чи ж справляться? Кажу, чекайте, були хлопці при владі. Ну і як вони продемонстрували свою спроможність?» — пригадує недавнє Валентина Михайлівна. І тут же додає: «Кухарі» в Україні вже так «накуховарили», що весь світ побачив, як саме».
Насправді, переконана пані Валентина, українське жіноцтво нічим не поступається чоловікам, бо має підвищене почуття відповідальності, є старанним, уміє брати ситуацію під контроль і досягати відчутних результатів.
«Переживаю, коли в чомусь не зовсім компетентна. Тож обов’язково заглиблююся, щоб опанувати ту чи іншу сферу», — веде далі Валентина Коваленко. Вона за освітою гуманітарій, але каже, що їй близьке село, сільське господарство. До того ж по життю вважає себе здібною ученицею, яка завжди намагається освоїти те, чого досі не знала. Стосовно своєї нової посади, то найважливішим вважає стати вправним менеджером, ефективно організувати роботу ради, визначившись iз головними та другорядними питаннями. А оскільки досвіду у вирішенні соціальних питань, переконана, їй вистачить, то з бюджетоутворюючими процесами зможе також розібратися.
Слава Богу, наголошує голова облради, відчуваю чесність та підтримку свого першого заступника Наталії Кравцової, котра як фінансист добре орієнтується в питаннях комунальної власності. Тож в області вже створено спільну з податковою та КРУ комісію й тривають перевірки об’єктів комунальної власності. Моніторинг показав, що там були задіяні корупційні схеми, через що підприємства й стали збитковими. Особливо її вражає, що на окремі рахунки КП змушували платити «данину». І суми ці вимірювалися мільйонами. Від тодішньої влади за всім слідкували «смотрящіє».
«Дехто відверто мені каже, ти б у ці схеми не влазила, бо все одно нічого не зробиш, воно тільки інших форм набуде», — зауважує Валентина Михайлівна. Але щиро хочеться, ділиться вона думками, показати людям, що влада може працювати чесно і все для цього робить. Хоча, зазначає, перемогти корупцію, котра видається чимось неподоланним, у час теперішніх воєнних подій в Україні буде не так просто. Але пані Валентина вірить, ці зміни таки настануть. Вона знає, що багато хто намагається утриматись від спокуси взяти хабар — і в лікарнях, і в освіті. Нині, каже, почали озиратися, остерiгатися, що їхні дії можуть знайти швидкий розголос, хоча руки у багатьох аж сверблять. І тут необхідно, щоб на такі речі оперативно реагували прокуратура та міліція.
«Це, мабуть, ті хащі, в які потрапила нині наша країна»
«Люди постійно йдуть зі своїми проблемами і кожного треба вислухати. Через серце пропускаю їхні біди, тож перші три тижні на цій посаді аж захворіла від такого навантаження», — зізнається Валентина Михайлівна. Тепер, каже, втягнулася і відчула, що ця місія не просто так, мабуть, Бог мені допомагає, а ще люди, адже поруч багато доброзичливих колег, відчуваю підтримку і від депутатського корпусу.
А взагалі не люблю цього великого крісла», — показує рукою на м’яке крісло за своїм робочим столом. «Ось тут, біля приставного стола, сідаю і розмовляю з людьми, які приходять, очі в очі — так комфортніше». Пригадує, як вразила зустріч із політрепресованими ветеранами та колишніми воїнами УПА. Каже, на цих людей за всі роки влада не звертала уваги, із 160 осіб в областi лише вiсiм отримують всеукраїнську стипендію. Із фонду голови обласної ради виділили їм по 1000 гривень, а на наступній сесії обласної ради запропонуємо внести зміни до бюджету, аби включили туди стипендії таким людям.
Пані Валентина каже, що життя на новій посаді не стало для неї легшим. Сама відмовилася від службового автомобіля і їздить на роботу своїм автомобілем, за який виплачує кредит, не з’явилися у неї стиліст та перукар, як дехто може подумати. Сама підбирає собі вбрання, а в перукарню ходить поруч, де найшвидше і найпростіше.
Перед обранням головою обласної ради, розповідає, наснився символічний сон. Ніби йде до високої гори і біля підніжжя піднімає із землі білий мармуровий хрест, великий і заляпаний болотом. З тим хрестом у руках і пішла до чорного лісу, дерева в якому переплетені ліанами.
«Це, мабуть, ті хащі, в які потрапила наша країна», — припускає пані Валентина. І додає, мовляв, потрібно той дрімучий ліс пройти, аби знову опинитися на широкій та рівній дорозі. А для цього треба працювати. Себе вона вважає надзвичайно працездатною і впертою. Каже, якщо вхопилася писати, то пишу, якщо стала робити, то роблю до ночі і до упаду, щоб був порядок і в хаті, і на городі.
«Колись я сяду i все напишу»
«Для мене тепер коса, сапа і серп у вихідні — це як бальзам на душу, — каже пані Валентина.
Вона мешкає у приміському селі Білозір’я, куди кілька років тому переїхала із Черкас. Бо проти міського життя, пояснює, бунтувало все її єство. Нині навпроти її хати — ліс. Вона любить там збирати різні трави. Каже, друзі сина Ігоря знають, що в його мами найдухмяніший чай. Показує свої засмаглі й мозолисті руки, та запитує: хіба це руки голови облради, соромно їх показувати? Розповідає, сусідка пропонувала одягати рукавички, але як у них працювати, коли не відчуваєш землі?
У селі не всі знають, що Валентина Михайлівна стала головою обласної ради. «Сусідка запитує: то ви в Черкасах якусь посаду займаєте? Та, кажу їй, якусь займаю. А дома одягаю найгіршу футболку, штани і город сапаю, як усі. Вмію косити, жати, дрова рубати. Позавчора качка висиділа восьмеро каченят, собака народила семеро цуценят. Те гавкає, те нявкає — всі мене ждуть», — усміхається Валентина Михайлівна. Село вона називає своєю духовною основою і переконана, що саме воно живить її душу, звідти черпає свою емоційну, життєву і художню енергію.
На жаль, зізнається, рідко випадає поїхати до мами у рідне село Самгородок Смілянського району. Але коли вже потрапляє туди, то старається побувати й на господі рідної баби Ганни та діда Федя. Походити біля їхньої старої хати, адже там народилася, там проходило дитинство, там слухала бабусині казки, там корову пасла.
«Як зараз бачу бабчину піч. Крізь сон чую, як у печі сичить вогонь, а баба тихо воркоче кочергами, акуратно переставляючи казан із галушками. А потім дід Федь лагідно гукає нас із сестрою: «Коцюпаночки, вставайте, будемо їсти!» — усміхається пані Валентина, поринаючи у спогади про своє дитинства.
Каже, любила бабине горище, де був ткацький верстат, видовбане з дерева корито, скриня, дана бабусі у придане. З цього села її коріння. І вона цим дорожить та прагне, аби не розірвалася ниточка, яка поєднує її із землею, з якої пішла у світ. Тому в теперішній своїй оселі й зберігає родинні обереги — сторічний псалтир прадіда, картину з портретом другого прадіда, який шістнадцять років відбув у засланні, старий різьблений сервант, який зробив її хрещений Федун, а ще ту саму бабину скриню.
«Скриню бабі дали у придане, коли у 1933 році заміж виходила. Від голоду вона була пухла і дід Федь привів її у свою сім’ю, врятувавши від смерті», — пояснює пані Валентина. Правда, зазначає, двоюрідні брати прилаштували ту скриню під дерть, тож випросила її у них, а її донька Люда пофарбувала та розмалювала скриню калиною і квітами.
«Я взялася вивчати свій родовід і дійшла до шостого коліна. Кажуть, якщо людина до сьомого коління знає свій родовід, вона стає сильнішою», — говорить Валентина Коваленко. Каже, дочку й сина виростила, сад посадила, тепер береться будувати будинок. Два роки тому заклали з чоловіком фундамент, цегли закупили на третину, бо на більше грошей не вистачило. Але, твердо переконана, свій дім вона збудує обов’язково.
Зізнається, що дуже скучила за писанням, але нині на це не має вільної хвилини.
«Накопичую вражень, заглиблююся у ті сфери, які були далекі і не мої, збираю матеріал, якщо Бог дасть віку, колись сяду і все напишу», — обіцяє.
СПОГАДИ ПРО ПЕРШУ ПОЕЗІЮ
Член Національної спілки письменників, лауреат Всеукраїнської літературної премії «Благовіст» та обласної літературної премії «Берег надії» імені Василя Симоненка Валентина Коваленко видала 15 художніх та наукових книг. Свій перший вірш вона написала першокласницею на печі:
— Виглянуло сонце, усе облило,
із мого віконця видно все село.
Біля мого двору — жоржини цвітуть,
червонії маки в школі в нас ростуть.
Берегти природу — це тобі не жарт,
риби, птиці, звірі — все це зоопарк.
«Злізла з печі на лежанку та й кажу: «Тату й мамо, я вірш написала!». Батько аж ложку поклав: «Ану ж прочитай!» — з усмішкою пригадує Валентина Михайлівна. Вже потім, каже, коли пройшли роки і вийшла її перша збірка, вона написала вірш про перший вірш:
— А спочатку таки була піч,
Із рябою рядниною-крижмою,
Із рябим облизаним коменом,
З гарбузовим насінням сушеним у куточку під сажотрускою.
Вилузався він рябою римою, виколихався у павутиннячку під сволоком,
Нагойдався на закарлючках кісок музи,
Та на лежанку з печі скоріш.
Вірш! Батькові снігом на голову.
Матері сміхом на клопоти: «Ти?».
І морщилася хата ряднами, під батьковим кирзовим чоботом, під засмальцьованою куфайкою:
«Невже ж то на її стезі є поезія?».
Батько дуже гордився мною, говорить пані Валентина. Почуття поетичності пішло від нього. Помер від важкої хвороби 49-річним. Незадовго до його смерті принесла новенький диплом, він аж заплакав: «Моя доця — вчителька!». Біля його труни подумки обіцяла, що прославлю його прізвище як поетеса. Батько був простим колгоспником, не зносив жодного костюма, мав золоті руки, будував хати.
