Таємниці Чернелиці

Бастіон під наглядом кіз

Як досконало й пишно виглядав замок майже чотири століття тому, тепер, як не напружуй фантазію, уявити важко. Хоча сліди тієї величі ще видно на фасаді: над головним, багато декорованим різьбою по білому каменю входом — великий напівоблуплений герб «Pogon» із воїном на баскому коні — геральдична ознака старовинного княжого роду Чарторийських, що має литовсько-руські корені. Ліворуч бовваніє теж занепала, з вибитими вікнами, двоповерхова споруда післявоєнного райкому компартії (Чернелиця після Другої світової кілька років мала статус райцентру).

Усередині колишнього бастіону буяє старий яблуневий сад, у різних місцях якого пасуться кози, меланхолійно смикаючи соковиту історичну траву. Довкола — ані душі. «Замок передусім споруджували як оборонну систему на площі 2,5 гектара, і був він оточений стінами товщиною близько двох та висотою шість метрів, — розповідає мій гід, вчителька історії місцевої загальноосвітньої школи Оксана Микитюк. — Будівництво велося понад п’ятдесят років і завершилося в середині ХVІІ століття. Особливого з військової точки зору значення замок набув у період польсько-турецьких воєн 1685—91 років, коли османці захопили Кам’янець-Подільську фортецю, котру вважали стратегічним опорним пунктом на південно-східних окраїнах тодішньої Речі Посполитої. Чернелецький форпост перетворився на базу зосередження коронних військ, зберігання боєприпасів, продуктів харчування та фуражу».

Замок неодноразово навідував польський король, відомий полководець своєї доби Ян ІІІ Собеський. «Чернелиця над Дністром зі старим замком, у якому Ян Собеський під час великих нападів звик перебувати...» — писав український релігійний діяч ХІХ століття, археолог-аматор Іван Ступницький.

З історичних джерел відомо, що недобудований замок у середині ХVІІ століття без надзусиль підкорили повстанці полковника Семена Височана — соратника Богдана Хмельницького, та двічі — 1672-го і 1676-го — вояки турецького султана. Після підписання в 1699 році вигідного для Польщі Карловицького мирного договору Порта почала втрачати свою військову міць. Відтоді записи в історичних хроніках про Чернелицьку цитадель як найбільшу фортецю тих часів на правобережжі Дністра з’являлися все рідше й рідше. Зате множилися легенди.

В епіцентрі — брюнетка неземної краси

Зупиніть на вулиці Чернелиці будь-кого з місцевих жителів, i він охоче розкаже вам якусь дивовижу, пов’язану з історією замку. В одній із легенд розповідається про наказ князя Чарторийського за зраду заживо замурувати в замкову стіну свою першу дружину Розину Маргариту фон Эскенберг. Насправді ж, як свідчать біографи, вона рано померла власною смертю, в 1648-му, менш як за два роки після вінчання з власником замку. Вдруге Міхал Єжи одружився 2 лютого 1650-го в Варшаві з Єфросинією Станіславіцькою, яку перевіз до свого маєтку на Прикарпаття. Саме довкола цієї брюнетки неземної краси й сконцентровано найбільше легенд, переказів і просто небилиць. «Про життя Єфросинії збереглися лише коротенькі відомості. Документальних підтверджень тому, що її тіло було замуроване, немає. Можливо, якісь нові матеріали вдасться віднайти нашому земляку Віталію Нагірному, котрий нині мешкає в Кракові й викладає історію в тамтешньому Ягеллонському університеті. Наскільки мені відомо, він готує фундаментальну працю про Чернелицю», — пояснює Оксана Микитюк.

Тим часом з імовірними позашлюбними зв’язками Єфросинії пов’язано й одне з найбільш вживаних тлумачень назви містечка. Нібито за час, коли вже підтоптаний князь перебував у тривалому військовому поході проти турків, його молода дружина закрутила роман із вродливим місцевим юнаком. І їхні взаємини (про це вже гомоніла замкова челядь) перейшли платонічну межу. Так тривало доти, поки гонець не сповістив про повернення законного мужа. Від цієї шокуючої звістки Єфросинія нібито почорніла лицем і кинулася з фортечного муру. Перебуваючи в жалобі, князь, за численними оповідями, вирішив упокоїти грішне тіло палко коханої дружини в замковій стіні. Драматична метаморфоза зі зміною кольору обличчя княгині дала й первинну назву поселенню — Чорнолиця (в сучасному варіанті — Чернелиця).

До костелу — через підземелля

Спливали століття за століттям. Чернелиця — привабливе покутське містечко — кількаразово пережила піки розквіту й гіркоти занепаду, народила багатьох відомих в Україні особистостей. Дуже багатьох, як для невеличкого населеного пункту, де нині не набереться і двох тисяч мешканців. Зате звідси лише в другій половині ХХ століття вийшли чинний суддя Конституційного суду України Петро Стецюк, екс-депутат вітчизняного парламенту Степан Давимука, три доктори наук і півтора десятка доцентів-кандидатів. Машинно-тракторною станцією тутешнього колгоспу керував Іван Яценюк — дід нинішнього Прем’єр-міністра України по батьковій лінії. До речі, Яценюків тут — не один десяток.

Ще одну місцеву знаменитість пощастило зустріти в центрі селища, неподалік колишнього костелу домініканців (ця занедбана споруда, зведена в 1661 році, — також пам’ятка архітектури). «Іду до крамниці по фарбу, треба дещо підмалювати на батьківському обійсті, — пояснює заслужений артист України, головний балетмейстер Національного академічного Гуцульського ансамблю пісні і танцю «Гуцулія» Іван Курилюк. — Тут уже нікого з близької рідні немає, але бачите, як воно сюди тягне — приїжджаю раз, а то й двічі на місяць».

Від мого запитання, чи не перевіряв він у молодості підземні ходи, котрі, за переказами, від замку простягаються на кілька кілометрів аж до Дністра, балетмейстер пожвавішав: «А чого ж ні, хлопчаком не раз спускався з друзями в підземелля. Куди ведуть ходи? Ось до цього домініканського костелу — точно можна добратися. Нам, пригадую, вдавалося пролазити метрів сто п’ятдесят. Сунутися далі боялися, бо натрапляли на завали й ставало важко дихати. Замок тоді, звісно, не був такий поруйнований, як нині».

Надія — на хресну дорогу

Що чекає цю історичну пам’ятку в найближчій перспективі, одному Богу відомо. «Про реставрацію в’їзної вежі, залишків замкових стін та костелу наразі не йдеться. Було б добре, аби нам якимось чином удалося законсервувати ці об’єкти до кращих часів, — бідкається селищний голова Василь Кошка. — Хоча замок перебуває під захистом держави з 1963 року (Постанова Ради Міністрів України №970), кошти для його охорони не виділялися ні раніше, ні тепер. Місцевих можливостей вистачає лише на те, щоб скосити траву та прибрати територію. Якось ми вивезли звідси три причепи побутового сміття. Прикро усвідомлювати, але мусимо визнати, що воно не впало з неба. Це, на жаль, — справа рук мешканців селища. Не всіх, звісно: хтось трепетно завмирає біля цих історичних стін, а дехто поводиться, як варвар».

Та все ж, попри скрутні часи, й селищний голова, і чимало чернеличан, з якими спілкувався, з оптимізмом дивляться в майбутнє. Надій, передусім стати добрішими й мудрішими, їм додає унікальний духовний проект «Хресна дорога», який три роки тому взялися реалізовувати на пожертви місцевих жителів та за їхньої добровільної участі. Від центру селища, точніше від діючого храму Різдва Пресвятої Діви Марії, збудованого в 1817 році, дорога довжиною з півтора кілометра веде яром до джерела, біля якого століття тому місцевій жительці явилася Богоматір.

Цей факт зафіксовано в церковних хроніках тих часів і на місці дивовижного з’явлення в довоєнний період стояла дерев’яна каплиця. Хоча це місце віддавна вважалося помічним для недужих, радянські активісти зруйнували його вщент. Тепер вдалося відновити каплицю, встановити на хресній дорозі 14 станцій з висіченими на кам’яних плитах сценами страждань Спасителя перед розп’яттям на Голгофі та грот зі скульптурою зраненого, знятого з хреста його тіла. «Сподіваємося, що після завершення опоряджувальних робіт та освячення ця хресна дорога стане однією зі святинь цілої Галичини та об’єктом паломництва, — висловив сподівання земляків Василь Кошка. — Чернелиця стане більш відомою, і тоді, можливо, хтось допоможе нам зберегти й залишки замку та костелу».