Троянди не приносьте...

Чутки про його тяжку хворобу з’являлися не раз, але цього разу, на жаль, виявилися правдою. Учора вранці на 87-му році життя відійшов у кращий світ аксакал радянської і грузинської політики та дипломатії Едуард Шеварднадзе. Останні роки він провів у колишній президентській резиденції у Крцаніському районі Тбілісі, яку передала екс-главі держави грузинська влада. У 2010 році місцева преса повідомила, що відставленому президентові діагностували рак простати, але його особистий лікар цю інформацію спростувала.

Від святкування, як виявилося, останнього у своєму житті дня народження Шеварднадзе відмовився. Його 86-річчя припадало на 25 січня — на той час в охопленому революцією Києві протистояння януковичівської влади й Майдану вже перейшло в гостру фазу, і з’явилися перші жертви. Едуард Амвросійович заявив, що не може влаштовувати гучні святкування в той час, коли в Україні гинуть люди, і скасував застілля. Вітали його тільки найдорожчі люди — двоє дітей, п’ятеро онуків та троє правнуків. Дружина політика, Нанулі, померла десять років тому після тривалої хвороби, Шеварднадзе назвав день її смерті «найважчим у своєму житті».

Майбутній політик і державний діяч народився в селі Маматі Ланчхутського району Грузії у багатодітній сім’ї вчителя російської мови та літератури. З відзнакою закінчивши Тбіліський медичний технікум, талановитий хлопець міг без іспитів вступити в інститут. Зрештою він таки закінчив Кутаїський педагогічний, але за спеціальністю так ніколи й не працював, оскільки від початку обрав політичну кар’єру: очолив райком комсомолу, вступив у партійну школу при ЦК Компартії Грузинської РСР, дослужився до першого секретаря Тбіліського міськкому, потім — міністра внутрішніх справ республіки...

У 1972-му 44-річного Шеварднадзе призначили першим секретарем ЦК КПГ, тобто фактичним очільником Грузії. Тоді ж він близько зійшовся з першим секретарем райкому наближеного до Кавказу Ставропольського краю Михайлом Горбачовим. Після приходу до влади 1985 року Горбачов викликав старого друга до Москви, і невдовзі Шеварднадзе був призначений міністром закордонних справ СРСР.

«Це призначення стало для багатьох несподіванкою, але і колеги-дипломати, й іноземні партнери дуже цінували Едуарда Амвросійовича, — пригадує Михайло Горбачов, якого смерть колишнього соратника вельми засмутила. — Він відіграв велику роль в об’єднанні Німеччини, нормалізації відносин із Китаєм, діалозі зі США і, як підсумок, — призупиненні гонки ядерних озброєнь».

За словами Горбачова, із Шеварднадзе «було легко говорити прямо, він не капризний такий був... Хоча й заводився трохи по-грузинськи. Але й відходив легко. І оце його вміння, талант підтримувати спілкування — і з людьми вченими, і з простим народом — це просто дивовижно було».

Після розпаду СРСР і повалення режиму Звіада Гамсахурдії політичні сили, які стояли за цим переворотом, запросили Шеварднадзе очолити незалежну Грузію (за іншими чутками, екс-лідер республіки від початку був причетний до вигнання Гамсахурдії). Так у 1992 році він став президентом, а потім двічі впевнено вигравав президентські вибори — у 1995-му і 2000-му роках. Хоча економічна ситуація в країні була непроста. Довгий час грузини були змушені грітися, розводячи на вулицях багаття, бо ні опалення, ні електроенергії в будинках не було. На главу держави було скоєно два замахи: в серпні 1995 року його поранило вибухом бомби, а в лютому 1998-го президентський кортеж у центрі Тбілісі обстріляли з гранатомета й автоматів. Життя Шеварднадзе врятував броньований «Мерседес», хоча двоє його охоронців загинули.

У листопаді 2003 року в Грузії відбулися парламентські вибори, на яких, згідно з офіційними даними Центрвиборчкому, перемогу здобув пропрезидентський блок «За нову Грузію». Хоча соціологічні опитування свідчили про значну перевагу опозиції. Так у країні почалася Революція троянд, яка завершилася приходом до влади Михаїла Саакашвілі та його молодої команди реформаторів. Шеварднадзе, до слова, не чекав, поки його змете народний гнів, і добровільно подав у відставку.

Через три роки після того екс-глава держави видав мемуари «Думки про минуле й майбутнє», в яких розповів про політичне життя СРСР 1980—90-х років, ситуацію на Кавказі, свої зустрічі з такими легендарними політиками, як Рональд Рейган, Маргарет Тетчер тощо.

Якось, стомившись відповідати на запитання про здоров’я після чергової звістки про свою невиліковну хворобу, політик продекламував щось на кшталт: «Проживу ще довго, буду й надалі титаном. А як помру — то знайте: троянди не приносьте».