Небо для лицаря

Анатолія Дімарова називають патріархом української літератури, лицарем сучасної прози, сміхотворцем, людинолюбом, останнім тим, хто особисто добре знав Сосюру, Рильського, Тютюнника, Загребельного, Тичину, Гончара, Стельмаха. 29 червня з ним відійшла ціла епоха.

Його книжками зачитувалися цілі покоління. Своєю творчістю Анатолій Дімаров допомагав пізнати самих себе, пробуджував у серцях благородні поривання, а головне вмів розсмішити так, що читачі аж за животи трималися. Його жарти і дотепне слово на людей впливали сильніше, ніж будь-яке повчання. Мабуть, тому книги Дімарова «Ідол», «Його сім’я», «Блакитна дитина», «Син капітана», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Дві Марії», «І будуть люди», «Прожити і розповісти» мали такі рейтинги по читабельності, що молоді письменники можуть тільки мріяти.

Анатолій Дімаров як у книгах, так і в житті був великою людиною і справжнім українцем. Він прожив Голодомор, Другу світову війну, часи, коли поетам за їхнє слово погрожували розстрілом. Та Анатолія Андрійовича ніщо не могло зламати і зупинити. Коли його не друкували цілих п’ять років, починаючи з 64-го, він жив на зарплату дружини Євдокії Несторівни. Разом як одне ціле вони розділили 65 років спільного життя. В одному з інтерв’ю він зізнався: «Тепер останнє слово, як перед смертю. Всі оці зрушення соціальні — це не головне в житті. Найголовніше — прийти додому, в затишок, де є людина, яка вас розуміє. Оце й важливо — берегти своє кубельце».

Для багатьох Дімаров був прикладом не тільки гармонійного сімейного життя, а й як проводити вільний час. Пан Анатолій кілька років жив у Казахстані, на Памірі, Тянь-Шані, об’їздив увесь Кавказ, Крим, Алтай, Урал, Забайкалля. Казав, що люди тоді купували дачі. А він за намет – і в мандри. На це йшли всі його гонорари. Також письменник захоплювався різьбою каміння. У підвалі свого будинку він відвоював шматок коридору, поставив там верстати і на них обробляв каміння алмазним інструментом.

Минулого року Анатолій Дімаров ніби питав у вічності: «Чи закреслить мене час, я поки що не знаю. Не думаю, що я на всі часи і для всіх народів. Може, мене через п’ять-десять років забудуть. Усе залежить від того, який читач прийде». Та перед тим розповів: «Я писав твори для того, щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди та їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала. Оце моє основне завдання».

Хіба можна забути письменника, який 92 роки життя сповідував таку мету кожним своїм рядком і словом?