Відійшов «від мікрохвона»

Про смерть Івана Плюща Олександр Зінченко, історик та журналіст, написав у своєму Фейсбуці так: «Пішла епоха. З ВАЮ (Віктором Ющенком. — Авт.) з минулого року намовляли Івана Степановича записати довге інтерв’ю. Не схотів, узяв усе з собою».

Можливо, Плющ тому відмовлявся від інтерв’ю, що вже тяжко хворів. Він пішов iз життя після тривалого онкологічного захворювання. А можливо, у Івана Степановича були й інші резони. Він залишив політику в 2012-му — відмовившись від балотування до парламенту. А до того був майже незмінним власником депутатського мандата: Плюща обирали до Ради I, II, III, IV та VI скликань. Утомився Іван Степанович чи розчарувався? Чи, може, вже не мав достатньо фізичних та емоційних резервів, аби вкотре братися до виборчої кампанії? Цього ми вже ніколи не дізнаємось. Це, як правильно зазначено, Плющ «узяв із собою».

Учора, коли новину про смерть 73-річного Івана Плюща передруковували всі iнтернет-ресурси, кожен другий коментар був саме таким, як і у Зінченка: «Пішла епоха». Це не була прекрасна епоха, це був складний і неоднозначний час. Час, коли на зміну піднесенню приходили розчарування та застій і — навпаки. Перше спікерство Плюща тривало аж 14 днів — iз 9 по 23 липня 1990 року, ще за існування Верховної Ради УРСР. Відтак до кінця 1991-го він був заступником Голови ВР, зустрів незалежність і разом з усіма робив перші кроки у становленні українського парламентаризму. Звучить пафосно, проте Плющ та його колеги дійсно вчилися всьому «з нуля» — дебатувати, голосувати, писати закони і навіть комунікувати один з одним.

«Депутат! Депутат! Не помню хвамілії — той, шо у піджаку! Відійдіть від мікрохвона і займіть своє місто», «Включіть мікрохвона у задньому проході!», «Депутат Заєць! Не стрибайте по залу! Це вам не в лiсi», «Вони хочуть впіхнуть нєвпіхуємоє» — навіть налаштувавшись на мінорний лад, усі згадують «перли» Івана Степановича. Без засудження (мовляв, яким недорікувато-простацьким був спікер ВР — вдруге цю посаду Плющ обіймав у період iз 1991-го по 1994 рік), але з теплим сумом. Вона така, ця сама епоха — епоха, що вчилася говорити, займаючи чергу до мікрофона. А потім до сесійної зали прийшла електроніка, й ніхто більше не бився за рупор у «задньому проході». Парламент не став від цього кращим — він став іншим.

...Час минав, і Плющ утретє очолив Верховну Раду (2000—2002 рр.), переживши разом з усіма «Україну без Кучми» — першу революційну «пробу пера», яка згодом вилилась в помаранчевий Майдан. А ще він кілька місяців керував РНБО (у 2007-му), а ще був нагороджений званням Героя України, а ще — як вже було зазначено — не раз обирався до Верховної Ради: і від мажоритарних округів, і від «Нашої України». Також балотувався (у 2006 роцi) від створеного за його участі «Українського народного блоку Костенка і Плюща», але тоді вибори програв. Усе це — загальні відомості, доступні кожному, й такі, які насправді мало що говорять про Івана Плюща як про особистість. Адже Іван Степанович був не лише епохою, він був і людиною.

Але якою?.. Що любив, а чого не міг терпіти? Які мав звички, пристрасті, слабкості, уподобання? Про що думав насамкінець? Чого хотів й чого боявся? Про все це нині знають його близькі. Ми всі живі доти, доки є хтось, здатний згадати про нас «незлим тихим словом». Дай Боже кожному з нас довгої про себе пам’яті, яка переживе все тлінне у дорогих нам людях. А Івану Степановичу — ще одні — такі тривіальні й такі людяні — слова:

«Земля пухом...»