Так нiхто не кохав...

26.06.2014
Так нiхто не кохав...

Сiм’я Кириченкiв: Раїса, Микола i Миколина сестра Надiя — молодi й гарнi. (з особистого архіву Надії ПЛАХОТНОЇ.)

Пригадую, ми розмовляли з Миколою Михайловичем у його полтавській квартирі, яку він називав «наша квартира», рік потому, як не стало його славетної дружини — української спiвачки Раїси Кириченко. Із радіоефіру залунала пісня — то був голос, який не сплутаєш із жодним іншим. «Книгу її так і не прочитав, — зізнався Микола Михайлович. — Варто перегорнути сторінку — клубок у горлі. Відкладаю на потім. А коли почую, як співає Раїса, не вимкну ж радіоприймач. Навпаки — додаю звуку і слухаю. А слухаю — все наше життя проходить перед очима... Ми ж увесь час були поряд: на сцені, в готелі, юрті, потязі чи літаку. Дивилися одне на одного і були щасливі. Так-так, прожити майже 42 роки з такою жінкою — то велике щастя...»
Думаю, він так і не оговтався після тієї втрати. Можливо, тому й пережив свою Чураївну всього на 8 років: у червнi минулого року перестало битися його серце. Сьогодні своїми спогадами про чудового артиста і добру людину ділиться його рідна сестра Надія Плахотна, котра завжди підтримувала брата, допомагала йому піднімати на ноги після численних операцій Раїсу Опанасівну, була янголом-охоронцем зіркового подружжя.
— Знаєте, ми по життю були з Миколою спорідненими душами, — ділиться пані Надія, — хоч між нами значна різниця у віці — аж 14 років. У нього була одна вада — він не вмів себе захистити. Тож часто це робила я. Неодноразово йому казала: нам треба було помінятися — я мала народитися чоловіком, а ти — жінкою.

«Жила разом із братом та його дружиною майже 20 років»

— Нашу маму Тетяну Василівну після закінчення Гадяцького педучилища направили в школу села Сухинівки Кобеляцького району, де вона й працювала вчителькою початкових класів, — розповідає історію своєї родини пані Надія. — Там познайомилася із завклубом, прекрасним баяністом Михайлом Кириченком, проте спільне життя не склалося. Мама повернулася до Кінашівки, де народився Коля. А мій батько Олексій Дзиґа любив маму ще до війни, тож коли він повернувся після перемоги, вони побралися. Батько любив і Колю як рідного сина, у них була велика взаємна приязнь і повага. Тато подарував Колі першу гармошку і перший баян ручної роботи (він досі у нас зберігається), навчив грати. Батько також був гармоністом на все село, грав на весіллях, ювілеях, а гармошку привіз аж із Німеччини — 1914 року випуску, вона також дожила до наших днів. У Колі був Божий дар. Було, пошле його мама в магазин. От він іде, а з вікна сусідського будинку лине по радіо мелодія. Коля почув її й бігом повертається назад. Мама запитує: «Ти вже сходив до магазину?», а Коля їй: «Тихо, бо я забуду мелодію». Бере до рук баян і награє.

Нас із сестрою Любою, котра молодша за мене на 2 роки, брат виняньчив, можна сказати, з пелюшок, адже батьки були дуже зайняті: працювали, будувалися. Закінчивши в Кобеляках, куди наша сім’я перебралася, музичну школу, Коля працював баяністом у місцевому Будинку культури. Усі звикли до того, що на роботу Микола приходив із сестричками: Любу, було, посадить на плечі, а мене веде за руку.

— Пам’ятаєте, коли на порозі вашої оселі вперше з’явилася Раїса Опанасівна? 

— Це було у жовтні або листопаді 1963 року. Я закінчила першу чверть першого класу, коли Коля приїхав з нареченою. У неї була така гарна коса... Завжди потім, коли приїжджали Коля з Раєю, у нашому домі було справжнє свято. За столом збиралися численна рідня, сусіди. Увесь наш рід музикальний: Миколин дідусь чудово грав на скрипці й співав. Мамин брат також співав, до того ж грав на акордеоні. Тож без співу в нас ніколи не обходилося. Якось родина зібралася вечеряти в бесідці, аж тут Рая раптом заспівала: «Візьму покохаю сусіда рудого». Чуємо: пес загавкав. Заходить наш сусід із повною пляшкою в руках. «Раїса співає, що покохає сусіда рудого, — сміється, — а я сусід, та ще й рудий». Дивимося: підходить другий сусід, третій...

— Невістку полюбили одразу?

— Я дорікала батькам: ви Раю любите більше, ніж мене. І таке було. У 1969 році Колю з Раєю із житомирського «Льонка» переманили до черкаського хору, вони отримали однокімнатну квартиру. А в 1971 році я закінчила вісім класів школи і, вступивши до Черкаського технікуму радянської торгівлі, жила разом із ними — майже 20 років, аж поки не отримала власної квартири. У нас була спільна дерев’яна шкатулка, куди брат із дружиною і я складали свої невеликі доходи, а потім кожен брав, скільки потрібно. Іноді в шкатулці лишалися самі копійки. У скрутних ситуаціях виручало Колине почуття гумору. Ми жили скромно, але дружно. На зиму забирали ще й Раїсину маму — Марію Євдокимівну. Згодом, коли Раїсі Опанасівні дали звання заслуженої артистки і подружжя отримало двокімнатну квартиру, стало легше. Проте Раїса дуже хворіла. Першу операцію вона перенесла в 1978 році, у 33-річному віці. Було зимно. Шість годин Раї робили операцію, і весь цей час Микола стояв на морозі під вікном операційної. А коли вона вийшла з наркозу, поряд була я. Разом із Колею ми вчили її по-новому ходити. За все життя Раїса перенесла 11 операцій. Тільки коли її лікували в Німеччині, поряд із нею був сам Коля, а в усіх інших випадках ми з Миколою виходжували її удвох. Коли в 1987 році брат із дружиною перебралися до Полтави, я також обміняла свою черкаську квартиру і переїхала слідом за ними. Ми навіть жили зовсім поряд: вони — на вулиці Зигіна, а я — на Халтуріна. Коли Раїса повернулася з Німеччини, мені довелося взяти відпустку без збереження заробітної плати, бо більше доглядати за нею було нікому. Звісно, приїжджали і друзі, знайомі, але на годину-дві. Ми ж із Колею постійно мешкали в лікарнях і піклувалися про хвору. 

«Собі Коля ніколи не приділяв уваги, бо все життя піклувався про дружину»

— По суті, ви були для зіркового подружжя найближчою людиною.

— Коли в 1998 році братовій дружині підсадили донорську нирку в Інституті урології і трансплантології в Києві, Коля одразу ж мені зателефонував: «Терміново приїжджай». На той час я вже й сама почала хворіти, та, не вагаючись, помчала до столиці. У тісній палаті навпроти Раїного ліжка стояв тапчан, на якому могли на кілька годин зімкнути очі по черзі Коля і я. Їжу готували на електроплитці, що розміщувалася на підвіконні. Після подібних операцій хворому потрібен належний догляд. Незважаючи на ось такі умови, Раїса його одержувала.

Через тривалу хворобу й численні операції Кириченки постійно відчували фінансову скруту (після першої Раїної операції Микола розрахувався з роботи й отримував пенсію по догляду за інвалідом І групи в розмірі 5 гривень 25 копійок — усього-на-всього). Та навіть друзі про це не здогадувалися. Коли після лікування в Німеччині Раїса повернулася до Полтави, майже щодня приятелі, добрі знайомі навідувалися в гості — з букетами троянд, шампанським. Миколі ж хотілося всіх пригостити (бо він дуже гостинний — поділиться останнім), а було особливо нічим. Якось він вийшов на кухню й каже мені: «Надю, у нас грошей лишилося тільки на хлібину». Було й таке.

Собі Коля ніколи не приділяв уваги, бо все життя піклувався про дружину, віддавався цьому сповна. На серце ніколи не скаржився. Втрату Раїси пережив дуже болісно.

— Пригадую, коли запитала у Миколи Михайловича, чим зараз займається, він відповів: «Упорядковую фонотеку, ніяк не могли зробити з Раєю цього раніше — усе не вистачало часу. Тепер час нарешті з’явився. Але інша складність: усі пісні потрібно прослухати, а це дуже важко психологічно. Або взяти відеокасети (їх зібралося майже 90) — аби їх упорядкувати, потрібно переглянути. Коли ж бачу з екрана Раїні очі, чую її сміх — душать сльози»...

— Коли Раїси не стало, то був для брата жахливий удар. А перший інфаркт у нього трапився днів через 2—3 після того, коли йому показали макет пам’ятника Раїсі Опанасівні. Комісії, яка затверджувала його, він не зміг довести, що Раїса — не така... Ви бачили той пам’ятник? Я навіть не пішла на церемонію його відкриття: боялася не стриматися, вийти і сказати все, що про нього думаю. Дивилася репортаж по телебаченню і плакала. Я й у Миколи Ляпаненка, котрий виступив ініціатором створення цього монумента, прямо запитувала: «Ви піднімали очі? Раїса ж зовсім інша». Він відповів: «Це образ, уособлення Берегині української пісні». То чому ж ви підписуєте, що то Раїса Кириченко? Якось, коли завела з Колею про це мову, він враз спохмурнів: «Давай не будемо ворушити цю тему, бо мені боляче». А потім телерадіокомпанія увесь час знімала про Раїсу Опанасівну якісь фільми, щоразу в нього просили записи її пісень, а він готував матеріал і плакав. Може, дехто іншої думки, але я вважаю: не можна було так, адже в нього вже були два інфаркти. Хтось хотів долучитися до чужої слави, але чому ж не подумали про Миколу, про те, що все це відгукується болем у його серці? Минулого року ТРК знову знімала фільм до 70-річчя від дня народження Раїси Кириченко. У Корещині Микола дуже готувався до зйомок: виполов до бур’янинки подвір’я, та й у хаті ні до чого було прискіпатися. Хоч того разу він мені зізнався: «Так чомусь не хочеться їхати до Корещини». У нього вже були серцеві напади.

Коля помер у п’ятницю. А в четвер ми розмовляли по телефону, мабуть, із годину. Він мені раптом сказав: ти, мовляв, бережи себе. Ніякого поганого передчуття у мене не було. Він розповів, що в суботу, на День журналіста, мають приїхати 30 представників ТРК — вони запланували поїздку на садибу Раїси Кириченко. А брат був дуже м’якою, безвідмовною людиною. Коля сказав мені, що готується до приїзду гостей, хоче докупити дещо з продуктів, поскаржився, що почувається не зовсім добре...

Коли ми переступили поріг хати, усе було прибрано, приготовлено, навіть серветки розкладені. Знайшов Колю сусід, який прийшов до нього косити траву для кролів. Гукав-гукав господаря, а тоді побачив, що той... лежить на веранді. У його руках були пігулки від серця. Випити ліки брат не встиг... Біля його ніг сиділа кішка Зося, яку вони з Раєю дуже любили. А сусідка бачила, як напередодні Коля ще витрушував доріжки — чекав гостей. 

«Може, колись і збудеться Миколина мрія — садиба в Корещині стане музеєм Раїси Кириченко»

— «Я прикипів душею до села, що так багато важило в житті Раї, — ділився зі мною Микола Михайлович. — Іду вулицею — люди зупиняються, вклоняються. А я собі думаю, що вони вклоняються не мені — Раїсі Опанасівні».

— Садибу в Корещині Микола відписав товаришу — Михайлу Лопушенку — той пообіцяв, що створить там музей Раїси Кириченко. Цей чоловік узяв на себе всі витрати, пов’язані з похованням брата. Я віддала деякі фотознімки: може ж, колись та функціонуватиме музей — Миколина мрія. Бо на садибу Кириченків у Корещині приїжджають люди, навіть цілі екскурсії.

— Ви не думали, що Раїса Опанасівна відбулася не лише завдяки тому, що мала хист до співу, Божий дар, а й завдяки тому, що поряд увесь час був такий чоловік, як Микола Михайлович?

— Я завжди кажу: якби не було такого Миколи, не було б і такої Раїси. Їх неможливо відокремити одне від одного — це був союз двох творчих особистостей. Коли жила з ними в Черкасах, відвідувала чи не всі репетиції, концерти Черкаського хору — там було багато талановитих артисток. Проте в них не було такого баяніста, як Коля. Брат із дружиною, було, увесь час співають. Якось приїхали до батьків, їм виділили окрему кімнату. Мама нам і каже: «Ви ж тихенько, бо Коля з Раєю сплять». Аж чуємо: вони співають «Ой на горі два дубки». Брат не тільки як музикант допомагав її становленню, а й як чоловік. Я б теж хотіла мати такого судженого. Він завжди робив їй якісь сюрпризи. От, скажімо, будильник під’єднав до магнітофона. Коли стрілка підходила до потрібної години, вмикався запис: «Раю, пора вставати, вже сонечко зійшло». Його хобі була фотографія. А якось захопився ще й слайдами, і коли Раїса повернулася з гастролей, показав їй цілий слайд-фільм. Цих слайдів залишилося дуже багато, є такі, на яких Коля з Раєю — у Польщі, Канаді...

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>