Ми чи вони?

Читаючи соцмережі, все частіше натикаюся на обговорення теми переселенців зі сходу, які, тікаючи від озброєних терористів і постійних вибухів, шукають притулку на Західній Україні. Мимоволі звертаєш увагу на те, що тон більшості реплік перебуває у спектрі від роздратованості до зловтіхи: «а чим вони думали?», «хай у свою Росію тікають», «за що боролися, на те і напоролися». «На днях стикнувся у Луцьку з одним бидлом здоровим і бородатим. Бидло промовчало, тому не зміг індентифікувати по мові, але точно відповідально заявляю: на Волині такої наглоти немає. Це хтось не звідси. Склалося враження, що це гість зі сходу», — пише мені один знайомий волинянин.

Олії у вогонь підлило і рішення Дрогобицької міської ради, яке днями озвучив її голова Роман Курчик: надавати тимчасовий притулок лише жінкам, дітям та немічним зі сходу. «А здорові чоловіки зі сходу країни, будьте добрі, захищайте кордони нашої держави. Наші хлопці їдуть туди, віддають своє здоров’я та життя. Цього ми чекаємо й від вас», — заявив Роман Курчик.

Цих людей можна зрозуміти. Надто болісно сприймаються у практично мирний час (а для мільйонів тих, хто не чує пострілів та розривів снарядів, він і досі лишається мирним) повідомлення про смерті молодих парубків, які просто любили свою землю. У психології це явище називається «перенос». Це — коли біль від втрат зашкалює, і тоді починаєш шукати когось винного у своїх проблемах, коли переносиш свій біль на інших. Але при цьому, несвідомо, ми потрапляємо у психологічну пастку поділу на «ми» і «вони». Це те, чого добивалися десятки років політтехнологи різних сил, цементуючи свій електорат перед черговими виборами. Це те, чому аплодують російські політтехнологи, бо таке протиставлення — лише їм на користь. І це те, що ми робимо самі, своїми руками, проводячи невидимий кордон по Україні і по власних душах.

Дозволю собі ще раз зацитувати слова психолога Ігоря Герасимова: «Конфлікт у своїй інтенсивній стадії занурює людину в стан афекту, коли свідомість звужується і ти починаєш мислити категоріями. Наприклад: свій-чужий, ми-вони. І в цьому стані відбувається процес деперсоналізації. Адже набагато простіше ненавидіти якогось абстрактного «бандерівця», ніж свого конкретного сусіда Івана Івановича, з яким часто любив ходити на риболовлю. І так само простіше зневажати якогось «колорада», ніж свого знайомого з Краматорська чи Слов’янська. Але потрібно виводити людину за межі цих стереотипів, тоді діалог стає можливим».

Про це говорить і командир добровольчого батальйону «Донбас» Семен Семенченко, який по-своєму відреагував на заяву Романа Курчика. «Ну що можна сказати? Кожен приймає рішення сам. Не готовий казати щось меру Дрогобича — це рішення їхньої громади. Поділюся своїми спостереженнями. На 90% випадків повідомлення про «грубість переселенців» — це брехня. Це — частина інформаційної кампанії з розвалу України. Це — інформаційна війна. Думаю, що мер Дрогобича просто теж отримував інформацію про жителів Донбасу із тих же ЗМІ.

Людей підштовхують до логічного ланцюжка: вони грубі й неотесані — вони самі в усьому винні, вони зрадники, давайте віддамо Донбас і позбудемося проблем. Люди! Будьте пильними! Якщо йти цим шляхом, то завтра нам будуть розповідати про грубість переселенців з Херсона чи Харкова... Не можна віддавати ні кроку української землі. А що стосується здорових мужиків, які готові захищати Вітчизну, — на цьому тижні, дасть Бог, почнеться формування «Донбас-2», так що ласкаво просимо», — написав він на своїй сторінці у мережі «Фейсбук».

Власне, наш час — це час руйнування стереотипів, шанс ближче придивитися одне до одного. Не через призму своїх власних знаків і цінностей, а через призму людяності. У мене теж з’явився такий шанс — днями у нас поселилася жінка з дитиною з Луганська. Її чоловік уже з місяць воює в одному з добровольчих батальйонів, а їй довелося тікати, бо вже почалися погрози з боку сепаратистів, і не лише на словах. Ми розмовляли на кухні про життя, і раптом Світлана сказала: «А можна по-російськи? Я практично нічого не розумію по-українськи». Спочатку її слова були для мене шоком: українка за паспортом, син ходить в українську школу, стільки років живе в Незалежній Україні. А потім я зрозуміла: так, вона така. Вона розмовляє російською, вона не так тонко розбирається в мистецтві і в літературі. Але вона не менш, як ми, любить свого сина, свого чоловіка, з яким по три дні може не розмовляти, бо мобільні вимикаються, свою землю, яку захищає її Рустем. І тому ми сидимо зараз на одній кухні і різними мовами розмовляємо про одне. І біда у нас на всіх одна.

І знову хочеться повернутися до Семена Семенченка, який розповів, як він з бійцями «Донбасу» відвідав своїх земляків, що оселилися нині під Києвом. Жінки, діти — більше двох сотень. «Це наші, українські, діти, і грають вони не в ополченців, Бабаїв та інших ублюдків — а в козаків, нацгравдію, ну і тепер в батальйон «Донбас». Це люди, яких забула власна держава, які потрапили в самий вир нашої спільної української трагедії, вони не озлобилися на Україну, вони хочуть жити в єдиній країні і вірять, що скоро повернуться. Люди, ми зробимо все, що зможемо, щоб цей вихід з рідних місць був останнім. Донбас — це Україна! Слава Україні!» — говорить комбат.

Минулої п’ятниці Спілка християнських письменників організувала в Києві «круглий стіл» на тему: «Як нам збудувати єдину і щасливу Україну». Дуже часто в ході дискусії згадували біблійні істини. А мені раптом згадалося, що Христос спокійно спілкувався і з самарянкою, і з митарями, і з прокаженими — усіма тими, від кого суспільство відверталося. Для нього не було «своїх» і «чужих». Для нього усі були «діти Божі».

А бидло? Воно є скрізь: і на сході, і на заході, і в будь-якому багатоквартирному будинку. Тільки чи варто зараз на цьому акцентувати увагу?