Володимир Даниленко: Письменник у політиці — крах для України

Художній протокол нації

— В якийсь момент людина береться за ручку, (нині — комп’ютер) і раптом розуміє, що вона хоче писати і може це робити. Коли цей момент усвідомлення настав для вас?

— У п’ять років у моїх грудях з’явився незрозумілий клубок вогню, що підкочувався до горла, ніби я мав сказати світу щось таке, про що він ще не знав, і намагався з мене вирватися. Тоді я навчився писати друкованими літерами, порізав зошита своєї сестри, зробив із нього записника й почав писати своїми кривульками. Саме в п’ять років я усвідомив себе письменником.

— Як ви розглядаєте природу творчості? І чим є для культури художній твір?

— Мені близька думка екзистенціалістів, для яких творчість є продуктом вільної людини, оскільки творчість — це наслідок свободи, що дозволяє особистості вийти за межі буденного світу. В такому разі літературний твір є художнім протоколом нації у конкретній епосі.

— Якось ви сказали, що серйозна література не повинна розважати, вона має вивчати життя. А чи готовий сьогоднішній читач вивчати життя слідом за письменником?

— У кожного більш-менш відомого письменника є своя читацька аудиторія, суголосна його думкам і смакам. Зі своїми читачами я зустрічаюсь у соцмережах і під час поїздок Україною. Це молодь, люди середнього віку і старші, обов’язково з вищою освітою, які люблять читати і можуть говорити про літературу. Спілкуюся також зі студентами й аспірантами, які досліджують мою творчість. Вони уважні читачі і завжди помічають деталі й рефлексії літературних персонажів. У Львові, скажімо, є людина, яка боїться читати мої книжки, написані після роману «Кохання в стилі бароко». Каже — щоб не зіпсувати враження про роман, бо вважає, що краще написати неможливо.

— А власне процес: ідея, написання... Чи можна це продемонструвати на якомусь прикладі?

— Коли у мене з’явилася ідея написання родинних хронік, я почав думати, які фразеологізми стосуються краю, де перетинаються Волинь і Полісся. Мені сподобалося порівняння: «Ноги, як у поліського злодія». Поліщуки завжди жили в лісі, в болотистій місцевості, біля трясовини, де великі стопи створювали більшу площу для опори. Тож люди з великим розміром взуття там краще пристосовані до виживання. У моєму первісному задумі була ідея обіграти це порівняння, але для написання твору одного порівняння замало. Потрібна була історія, на якій зможе триматися оповідання.

Ще у студентські роки я почув історію про чоловіка-силача, який під час будівництва залізниці вкрав рейку. Образ був надзвичайно колоритним, але в реальному житті цікавого сюжету, пов’язаного з ним, не було. Знайшли, заарештували, заслали на Колиму, і більше його ніхто не бачив. Отже, сюжет треба було вигадати, він мав поглибити характер героя. Я не жив у ту епоху і не знав багатьох деталей тогочасного побуту, специфіки мислення людей, їхніх страхів. Тобто слід було знайти цікавого оповідача, який би за ширмою мовної екзотики приховав моє незнання того часу. Зрештою, ту історичну ситуацію потрібно було вивчити з різних джерел, щоб не бути профаном. Шукаючи оригінального оповідача, я зупинився на своєму дідові, який розмовляв поліським діалектом. Не введений до української літератури, цей діалект несе у собі свіжість і колорит, тож ним легко передавати іронію. Саме іронія у поєднанні з суворою дійсністю могла створити цікаву тональність оповіді. Так було написано оповідання «Ноги поліського злодія», що увійшло до книжки «Грози над Туровцем».

— Як ви ставитеся до письменника в політиці?

— Письменник має бути духівником, психоаналітиком, інтелектуалом, естетом, але не політиком. Письменник іде в політику, коли йому вже нічого сказати в літературі. Володимир Винниченко зробив би значно більше для України, якби не став Головою Директорії, а писав свої романи і п’єси. Його наївне, ідеалістичне сприйняття політичних реалій обернулося крахом для України. Коли постало питання, що робити з великою кількістю українських солдатів і офіцерів, за плечима яких був бойовий досвід у Першій світовій війні, він заявив, що армію потрібно розпустити, бо Україні ніхто не загрожує. Як тільки ця ідея була втілена в життя, більшовики направили до України гвардію Муравйова, що ввірвалася до Києва з гаслом на броньовику «Смерть українцям!» і розстріляла близько п’яти тисяч киян.

До речі, не пам’ятаю жодного законопроекту, підготовленого нашими письменниками у Верховній Раді, яким можна пишатися.

Україна має право на інакшість

— Як ви ставитеся до мовної проблеми в Україні?

— Я скептично ставлюся до сьогоднішнього тренду «Єдина країна — Единая страна». Загравання з російською мовою в Україні не зупинить сепаратизму і зоологічної українофобії. Для чого тягнути в майбутнє малоросійство й колоніальні комплекси? Щоб Путін і його правонаступники рятували російськомовних українців наступними окупаціями? Українська мова — гарант безповоротності до колоніального минулого. Саме вона стане кордоном, що відділить майбутній український світ від деспотичного, принизливого, кривавого минулого.

Більшість розвинутих сучасних країн поліетнічні за своїм складом, але об’єднуються єдиною офіційною мовою. Ми повинні втілити в життя американську модель. Італійці, німці, ірландці, китайці, українці, поляки, росіяни та інші народи, які є американцями, вдома можуть розмовляти своїми мовами, відвідувати національні клуби, ресторани і недільні школи, але в усіх сферах суспільного життя мають спілкуватися англійською мовою.

В Україні на наших очах формується політична нація, з’являється новий соціальний суб’єкт — громадянин України, який може мати українське, російське, польське, єврейське чи кримськотатарське походження. І створення такої спільноти представників різних національностей, для яких Батьківщиною є Україна, вселяє надію, що в нас усе буде добре. Ми створимо країну, в якій будуть панувати закон, любов, високий рівень життя і повага одне до одного.

— Твердження про «непоштивість» до російського загалу спростовується досить просто: варто порахувати, скільки в будь-якій книгарні книг російською, а скільки українською; скільки газет виходить тією й тією мовою. Але ж ця політика складалася роками. Чи не вона, зокрема, є причиною того, що ми програли інформаційну війну з Росією?

— Якби ми її програли, то України вже не було б. Ми програли інформаційну війну в Криму, Донецькій та Луганській областях і частково на Заході. Після парламентських виборів в Україні треба заборонити всі російські ЗМІ так, як Росія заборонила українські після окупації Криму. В нашій країні мають діяти контрпропагандистські інформаційні підрозділи. Україна повинна активізувати свою інформаційну діяльність за кордоном, перехоплюючи ініціативу в Російської Федерації.

Зараз у нас складається сприятлива політична ситуація. За попередніми соцопитуваннями, до Верховної Ради не проходить Партія регіонів. Але проходить Компартія, яку потрібно заборонити через суд як політичну силу, що понад двадцять років займалася в Україні шкідництвом. Для цього є юридичні механізми, потрібна лише політична воля.

— Ви згадали Крим, війну в Луганській і Донецькій областях. У чому, на вашу думку, корінь претензій Росії до України?

— У маловідомого сучасного російського філософа Олексія Широпаєва є есе «Про два різні народи». У ньому він визначив природу претензій росіян до українців, зауваживши, що ніщо так не дратує російську людину, як відмінність між нашими народами. Російське імперське мислення тримається на невизнанні за українцями права на свою інакшість. Коли пересічний росіянин зіштовхується з нами в побуті, його починає дратувати, що він не розуміє більшості українських слів, що заради свободи українці готові йти на смерть, що українські цінності збiгаються з європейськими, а не з російськими.

Аналізуючи ментальності двох народів, Широпаєв зауважує, що відмінність між ними була відчутною вже в ХІІІ столітті, коли Данило Галицький об’єднувався з європейськими військами і ходив війною на Орду, а російське військо об’єднувалося з Ордою і ходило війною на Європу... Російська жорстокість, хамство, неповага до особистості, до інших народів, до людського життя, масові репресії, цензура, зрештою розпорювання животів російськими бойовиками у Слов’янську і вся сучасна російська безпардонність беруть витоки з Орди. Тоді конгломерат слов’ян і угрофінів, що жив на московських землях, одержав монгольське щеплення і остаточно втратив зв’язок із європейською цивілізацією. Тому росіян інстинктивно стороняться всі, хто живе від них на захід, стверджує Широпаєв, наче вони інфіковані. Російський філософ вважає, що ключовим для російського суспільства має стати усвідомлення того, що Україна для Росії інша країна, справжнє зарубіжжя. Тільки після примирення з цією думкою Росію перестане лихоманити, вона звільниться від хронічної імперської хвороби і нарешті займеться власними проблемами.