Весною 1944 року я отримала завдання Головного проводу ОУН Карпатського краю перейти лінію фронту з деякими наказами проводу. У той час у Станіславові (Івано-Франківську. — Ред.) ще були німці, у Надвірній — мадяри, а за Прутом — більшовики.
Перед переходом фронту за наказом обласного провідника я повинна була піти на полонину Малиновище Богородчанського району у штаб УПА. Серед гурту жінок там я зустріла свою шкільну подругу Марту Мельникович. Вона розповіла, що в таборі є цікава людина з Донеччини — Залізний. Він проводить зустрічі з воїнами УПА, розповідає про життя в Радянському Союзі, про голод і репресії, а також, як себе поводити, якщо комусь доведеться потрапити в руки НКВС.
Під час нашої розмови з Мартою мене викликав командир Грім, який розповів про моє завдання після переходу фронту, з ким мені зустрітися, пояснив, чому саме мене відправляють: останнім часом за лінію фронту відійшло кілька кур’єрів-чоловіків. Очевидно, в дорозі загинули, бо немає від них жодних вістей. Розповів, що недалеко від табору з’явилася сотня з Волині, їхній командир хоче зустрітися з командиром Громом, але перед цим потрібно провести непомітно розвідку — хто ці люди. Тим більше що на Калущині з’явилися радянські парашутисти. Чоловіків у таку розвідку посилати не можна, тож запропонував зробити це мені. До товариства дали мені дівчину-підпільницю. З нею ми домовилися, що говорити з волиняками буду я.
Йшли ми кущами, потім вийшли на галявину, оточену лісом. Серед галявини стояли троє озброєних воїнів, а за деревами, очевидно, були військові. Одягнуті вони були в однострої, такі як в УПА. Високі на зріст, у вишитих сорочках, віком до тридцяти. Ми привіталися і сказали, чого прийшли. Говорив тільки той, що стояв посередині. Два інші тільки мовчали і усміхались. Воїн, що до нас заговорив, розмовляв галицькою говіркою. Розказав, що вони з Волині прийшли в Карпати, щоб вирішити, як далі їм бути, хотіли зустрітися з командиром Громом. Я сказала, що командир прислав нас домовитися. Узгодили місце і час зустрічі, а далі, як-от дівчата, почали жартувати, хвалити вроду хлопців з Волині. В один момент я мовби знехотя підштовхнула дівчину, яка прийшла зі мною, а вона, ніби падаючи, наступила на ногу крайньому. І він тихо сказав: «Ізвінітє». В цього, що з нами розмовляв, обличчя налилося кров’ю, очі стали люті. Але ми ніби нічого не помітили, попрощались і пішли в табір. Командирові я доповіла ситуацію.
На наступний день командир Грім і сотник Сокіл доручили мені пошту і усні вказівки, і я в супроводі стрільця на конях поїхали до лінії фронту.
І ось з того часу минає три роки. Я після важкого поранення, арешту і суду потрапила в табір для в’язнів у селі Абагур Кемеровської області в Росії. Одного дня приїхав новий етап в’язнів із Москви. Серед них була провідниця ОУН Волині Ярослава Скаб. Ми познайомилися. Одного разу в розмові вона сказала: «Стефо, я хочу тебе дещо спитати, можливо, ти щось знаєш про те. До нас на Волинь наприкінці 1943 року з півночі прийшов курінь УПА. Молоді хлопці в одностроях, як у наших стрільців, у вишитих сорочках. Усі говорили українською мовою. Але якось стало відомо, що це переодягнені москалі. Зав’язалася спочатку сутичка, а опісля розгорівся бій. Дві сотні зуміли розбити, а недобитки втекли в Росію. Кількох наші хлопці зуміли арештувати. Третя сотня прорвалася в Карпати. Ці солдати, яких наші хлопці затримали, розказали, що під Москвою є спецшкола, в якій тренується дуже багато російської молоді. Навчають їх розмовляти українською мовою, розповідають обставини життя в Галичині і на Волині, також дещо з історії цих областей». Я розповіла, що знала про цю сотню, але яка їх доля зустріла в Карпатах, тоді я не знала.
Після повернення з тюрми до Станіславова у 1960 році я зустріла одного знайомого з підпілля з Богородчан, поцікавилася подіями, які відбулися після мого арешту. Оповідаючи про минулі події, цей чоловік, між іншим, згадав і про сотню з Волині: коли прокотився фронт на Захід, вони почали вести себе відкрито. Почалися сутички з воїнами УПА. За наказом проводу відділи УПА ліквідували цю сотню. Також розповів, що в 1959 р. до Богородчан повернулися два хлопці з тюрми — колишні вояки УПА. Якась жінка повідомила НКВС про те, що вони були в тій сотні, яка ліквідувала сотню Іскри з Волині. Хлопців арештували, судили їх у Богородчанах із звинуваченням про знищення радянських воїнів, які виконували завдання Москви. Засудили хлопців до страти.
Сьогодні, у складний для країни час, із Росії у східні області України пробираються добре вишколені російські диверсанти і під виглядом місцевого населення чинять провокації, вбивають людей, а місцева влада і міліція споглядають на це мовчки.
Якщо уряд України, українська армія не припинять дії диверсантів, то вони, за завданням Москви, знищать Українську державу, а український народ знову повернуть у московське рабство. Сибір чекає нових в’язнів.
Чисельність населення у будь-якій країні є фактором, що безпосередньо впливає на подальший розвиток суспільства — уповільнює чи прискорює його, а також вважається базисом економічного, соціального, політичного, культурного, духовного та інтелектуального розвитку держави. >>
На перший погляд, це несумісні речі, проте вони є різними формами матерії та енергії, перетворені фізикою і біофізикою. Багато тисячоліть людина пізнавала Світ — від плескатої Землі до нейтрона й пульсара; пристосовувалася до природи, накопичувала досвід використання природних явищ на свою користь. Незрозумілі явища приписували «галузевим» богам; творилися міфи, з яких формувалася релігія. >>
Події, які відбуваються у сучасному світі, вимагають від нас, українців, бути особливо пильними. Озвіріла влада Москви йде на все, щоб порушити встановлений мир і порядок у світі, одурманити населення Росії, виправдати свою агресивну політику щодо своїх сусідів. Особливу роль у цій справі відіграє Московська церква як підрозділ ФСБ. >>
Проблеми, притаманні нашому життю, не зникли після виборів до Верховної Ради, а лише загострилися та ще й довели, що виборець не мудріший за дурного карася. Подивімося на партії, які прийшли в парламент. >>
Після Полтавської битви 1709 року, зламавши незалежницький спротив волелюбних українців на чолі з Мазепою, московський цар Петро І в 1721 р. проголосив Московію називати Росією, а себе — імператором Російської імперії, хоча Залісся (тобто Московія) ніякого відношення до Київської Руси-України не мало, її історичне минуле — в Золотій Орді. >>
