Знак на околиці села Келеберда з точністю до кількох метрів визначає місце, де Шевченко малював свій етюд «Коло Канева».
На Чернечій горі велелюдно. Канівський краєзнавець Михайло Іщенко розповідає історію, чому Шевченко заповів поховати себе саме в цьому місці. У червні 1859 року, гостюючи в Михайла Максимовича, поет піднявся з товаришем на цю гору, і Максимович розповів легенду, що поблизу є могила козацького гетьмана Івана Підкови. Почувши це, Тарас Григорович попросив, щоб і його поховали тут.
Коли 20 травня 1861 року останки Шевченка на пароплаві привезли до Канева, дві доби домовина стояла в Успенському соборі. Брати хотіли поховати Шевченка при церковному цвинтарі, але друзі зуміли відстояти волю Кобзаря. Після похорону було вирішено насипати над прахом високу могилу-курган. Два місяці жителі навколишніх сіл хустинами, торбами й кошиками носили землю з ближніх ярів на могилу Тараса, обкладали її камінням. Так над місцем поховання виріс пагорб, на якому згодом встановили дубовий хрест. Коли він упав, урядовці не дозволили поставити новий, чавунний — вони вимагали прибрати звідти Шевченкові слова: «Свою Україну любіть! Любіть її во врем’я люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть». Довгий час у народі ходила легенда, що Шевченко живий, а в могилі лежать священні ножі. Пізніше — аж у 1884 році — хрест таки поставили, а на кошти людей збудували перший народний музей Кобзаря — «Тарасову світлицю».
Кладемо до могили Шевченка квіти. По дорозі вниз підходимо до ще одного пам’ятного знака. Саме тут у ніч на 21 січня 1978 року, напередодні Дня злуки, облив себе бензином і спалив дисидент Олекса Гірник із Калуша. Перед цим він розсипав схилом гори написані від руки листівки. «Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава (радянська, та не російська). Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійності України Центральною Радою 22 січня 1918 р. — 22 січня 1978 р. На знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!?» — було написано на них.
Щось символічне є у цій жертовності. Особливо на тлі подій, що відбулися в Криму і продовжують відбуватися на сході. А на думку спадають Шевченкові рядки: «Я так її, я так люблю, свою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю».
Далі наш шлях пролягає до села Пекарі, що за кілька кілометрів від Чернечої гори. На околицях села ще за радянської влади було встановлено пам’ятну стелу, яка свідчила про перебування тут поета. За словами краєзнавця, саме попід Княжою горою Шевченко хотів купити у поміщика Парчевського ділянку під власний будинок, але через арешт не встиг. Тепер на цьому місці — метеорологічна станція біосферного заповідника Київського національного університету імені Тараса Шевченка, керівництво якого як може опікується ділянкою.
Благодійний фонд «Тарасова земля» планує встановити біля метеорологічної станції, на місці так і не збудованої хати, свій пам’ятний знак. «Це має бути гранітна стела з вигравіруваною з обох боків хатою за власними ескізами Шевченка»,— розповідає Михайло Іщенко, він же — голова правління Фонду. Оскільки керівництво заповідника та університету не заперечує, справа лише — за меценатами.
У селі Пекарі є ще один об’єкт, який не має жодного відношення до Шевченка, однак традиційно привертає до себе увагу туристів. У вересні 2011 року тут було відкрито вертолітний майданчик для екс-Президента Віктора Януковича. Його будівництво разом з ідеальною дорогою, яка закінчується одразу по під’їзді до вертодрому, обійшлося державі у майже 150 мільйонів гривень. А, за словами місцевих чиновників, бував тут Янукович лише двічі. І майбутнє цього «музею марнославства» досить невизначене.
Після Пекарів автобус із журналістами крутими канівськими схилами дістався на Лівий беріг — у село Прохорівка. Тут, на хуторі Михайлова Гора, у червні 1859 року Шевченко десять днів гостював у свого друга Михайла Максимовича. Колись розкішний маєток Максимовичів нині орендує санаторій «Укрпрофоздоровниці», а будинки колишньої інтелігенції й зовсім не збереглися до нашого часу.
Гордістю господарів був великий парк із колекцією унікальних дерев та творів садового мистецтва, розповідає Михайло Іщенко, хоча в нинішньому запущеному нагромадженні старих дерев важко уявляється колишня велич. Але й досі серед інших вирізняється могутній дуб Шевченка, під яким поет почав писати поему «Марія», намалював портрети господаря і його дружини. За твердженнями науковців, цьому дубові — більше 600 років, його висота 25 метрів, а обхват — 6.
На Михайловій горі бував і Гоголь. Тут він придумав сюжет повісті «Вій», у якій описав козацьку дерев’яну церкву. Вона, на жаль, згоріла. Як пам’ять залишилася стара сосна, яку Максимович назвав на честь Гоголя. Зараз цьому дереву — понад 400 років. Ще одна пам’ятка на хуторі — могила Михайла Максимовича, якою нині опікується Київський університет.
Михайло Іщенко розповідає, що років тридцять тому директор Музею Шевченка просив у керівників санаторію передати територію з дубом Шевченка, сосною Гоголя та могилою Максимовича до складу Шевченківського національного заповідника, але тоді згоди так і не дійшли. Зараз творча інтелігенція Канева вимагає передати у державну власність і включити до складу заповідника пам’ятку історії та природи «Михайлова Гора», створити на її території меморіальний комплекс, присвячений видатним українцям — Максимовичу, Шевченку, Гоголю.
Якщо йти від центру Прохорівки до Дніпра, на березі можна побачити гранітну стелу, на якій викарбувані рядки Шевченкової поеми «Кавказ». Саме на цьому місці в липні 1859 року було заарештовано Тараса Григоровича, а згодом, через Київ, випроваджено до Петербурга із забороною повертатися в Україну. Цей пам’ятний знак незадовго до своєї смерті у 2010 році встановив тут відомий кінорежисер Юрій Іллєнко. Він мав би стати першим постаментом у створені туристичного водного маршруту за проектом Юрія Герасимовича: від музею на Тарасовій горі до пристані у Прохорівці. Взагалі, за життя Юрій Іллєнко, який теж похований у Прохорівці, планував відродити парк: відновити спалений у 1974 році будинок Максимовича, відкрити літню «Тарасову школу» для дітей з усієї України. Однак після його смерті всі роботи призупинилися. «Юрій Іллєнко був рушійною силою у створенні Шевченківського маршруту, що мав би входити до державної програми «Золота підкова Черкащини». Зараз, на жаль, маршрутом ніхто не займається. Не вистачає ні коштів, ні ресурсів», — каже Максим Рильський.
Ще одне пам’ятне місце — на околиці села Келеберда, де Шевченко намалював свій відомий етюд «Коло Канева». «Існують різні версії щодо місця, з якого змалював художник, — розповідає Михайло Іщенко. — Але чітке зіставлення зображень на малюнку і географічних ознак — пасмугів гір, вершин, спадин, лівобережної заплави — дозволили довести з точністю до кількох десятків метрів, що червневого ранку 1859 року Тарас Шевченко розгорнув свій мольберт саме тут». На цьому місці за кошти мецената Володимира Бутка на насипному курганові теж було встановлено пам’ятний знак: на понад тритонній брилі червонястого граніту вигравірувано постать Шевченка за фотографією 1859 року, етюд «Коло Канева» та слова з поеми «Сон». «Ми впродовж багатьох років підтримуємо культурні, мистецькі проекти в країні. Моя сім’я пишається тим, що їй вдалося бути причетною до справи вшанування творчості Шевченка», — каже Володимир Бутко.
На жаль, таких меценатів обмаль. Сьогодні землі навколо шевченківських місць активно забудовуються, триває вирубка лісу. Приїжджі бізнесмени приватизують наддніпрянські береги, обносячи свої володіння високими парканами. Місцеві жителі скаржаться, що скоро й зовсім не матимуть доступу до Дніпра. «Зараз наш фонд «Тарасова земля» активно займається збереженням навколишніх краєвидів. Ми намагаємося взяти в оренду землі біля шевченківських місць, аби врятувати їх від забудови. А також зменшити вирубку лісу, що може знищити Тарасові обриси»,— зазначає Максим Рильський.
А на думку все спадають Шевченкові рядки — наче земля говорить із тобою словами Пророка. Рядки різні — і гірка сповідь із «І мертвим, і живим...», там, де «доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають»; і, звідти ж, премудре «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», і мрійливе «І на оновленій землі врага не буде супостата. А буде син. І буде мати. І будуть люди на землі». І чогось так хочеться вірити у ці, останні, Шевченкові слова.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
