Нострадамус із 1953-го

Узимку здавалося, що російські політтехнологи нарадили Януковичу ідею «президентської гвардії»: додати до аморфної маси донбаських люмпенів (що виявилися неефективними 2004-го) каталізатор із напівкримінальних «тітушок», а згодом і з самого криміналу (пам’ятаємо «амністію» деяких карних злочинців, «озадачених» цим). Зрештою, нового в цій ідеї мало: іще Лєнін починав свою «революцію» зі створення терористичних червоногвардійських загонів для залякування населення та примусу чиновників. Технологію удосконалив Гітлер; його штурмові загони (СА) базувалися на тих самих лєнінськх принципах: «Серед представників СА розвивалася бандитська мораль і схильність до криміналу» (Мартін Бросцат. Держава Гітлера. — К.: Наука, 2009). Він же сполучив німецьких «тітушок» із поліцією, котра, «супроводжуючи акції нової влади, слугувала прикриттям для створення ілюзії законності» (там само).

А тепер розкриємо книжку Євгена Грицяка «Короткий запис спогадів: Норильське повстання. Після повстання» (К.: Смолоскип, 2013): «Усім «сукам» табору роздано «задля самооборони» фінські ножі, бо, як їм пояснили, до Норильська йде великий етап бандерівських головорізів… Ми бачимо, як вони копають і топчуть людей ногами, як ніхто навіть і не пробує боронитися чи якось захиститися, бо за «дачниками» стоїть напоготові конвой». Отже, цілком фашистська технологія, використовувана тепер на Майданах Києва, Харкова, Донецька та Одеси. Оскільки Януковича давно немає, а цей бєспрєдєл ще трапляється, логічно вважати, що активним юзером гітлерівського досвіду є Путін. До речі, «суки» на бандитському жаргоні — це кримінальники, які співпрацюють із владою, а отже, на відміну від злодіїв у законі, — саме бєспредєльники.

У цитованій книжці німецького історика М.Бросцата подибуємо й інші ознаки фашистського терору, що нагадують репортаж з українських вулиць: гітлерівські «антимайданівці» «носили білу пов’язку на руці з написом «Допоміжна поліція» (Янукович, як пам’ятаємо, не встиг узаконити «допоміжну міліцію» для легального роздавання зброї), а «затриманих вивозили у казарми СА або кидали у якісь підвали чи «дикі» табори». А ось упізнаваний епізод із мемуарів Є.Грицяка: «На щастя, в жінок не стріляли, тільки обливали їх із пожежних машин водою». Є тут і пересторога щодо «переговорів», за які нині тягне руку Москва, та регіональні недобитки у Верховній Раді: «Шість в’язнів, яких привезли під конвоєм до лазні 5-ї зони, відмовилися одягатися та виходити з лазні, доки не побачать прокурора. Та замість прокурора вони побачили старшого сержанта, що став перед ними з автоматом в руках. «Ось вам прокурор!» — сказав старший сержант і розстріляв усіх шістьох на місці», — це ми вже теж бачили на Донбасі.

Та найпідступнішою зброєю у війні українців з тогочасним радянським тероризмом Є.Грицяк вважає пропаганду: «На солдатських казармах установлено два гучномовці і направлено їх на нашу зону. Це дуже небезпечна затія. Кулеметами вони тільки тісніше згуртовують нас, а словами можуть цілком нас розкласти». Тут варто звернути увагу на оте «нас» — українці вже тоді були добряче інфіковані злоякісною інформацією. Міф про «бандерівських фашистів» пішов у діло під час Другої світової і трохи затихнув у середині 1990-х; реанімували його лише 2004-го на Донбасі. Там, де, за висловом літературного знавця східної ментальності Сергія Жадана, русифіковано-криміналізована «пам’ять волочиться, мов парашути… Найтяжче, що у нас є, — це наша пам’ять» (Сергій Жадан. Вогнепальні й ножові. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2012). Там, де десятиліттями «хтось вводив до наших міст армію страху, підтягував на запасні колії вагони, вантажені безнадією». Критик Я.Поліщук точно охарактеризував Жаданове письмо як «реконструкцію анклавів травматичної пам‘яті… Твори Сергія Жадана оприявнюють тінь Іншого всередині самого українського суспільства» (Ярослав Поліщук. РЕ-візії пам‘яті. — Луцьк: Твердиня, 2011).

Оцю приспану роками «тінь Іншого», якої побоювався норильський повстанець Євген Грицяк, й оживили сьогодні московські політтехнологи своїми «антифашистськими» замовляннями. І хоч на це пішло цілих десять років, наслідок був невідворотний і, до речі, добре описаний філософами: «В добу агресивної колективної ненависті немає нічого невинного, все починається політичними карикатурами чи літературними фальшивками, а закінчується вбивством невинних людей» (Леонідас Донскіс. Влада та уява. — К.: Спадщина, 2012). І коли вже до свідомості вживлено масний знак «дорівнює» між «фашистами» і «бандерівцями», жодна інша вигадка не виглядає химерою в очах хворого на ксенофобію населення. Як-от пише про це Є.Грицяк: «Адміністрації вдалося поширити між в’язнями вигадку, що «безпорядки» в Норильську викликали українці для того, щоб при цій нагоді відірвати від Росії радянське Заполяр’я та долучити його до України. Безглуздо? Так. Але чим безглуздіша вигадка, тим важче її заперечувати».

Специфіка пропаганди в тому, що вона проростає кошмаром лише тоді, коли їй не протистоїть контрпропаганда. І про це пише автор «Норильського повстання»: «Ми не залишали солдатів поза увагою і перекидали їм записки, в яких пояснювали, хто ми і чого домагаємося, та закликали, щоб вони в нас не стріляли. На таких «зіпсованих» солдатів командування вже не могло цілком покладатися, а тому вони були замінені іншими». Пригадаймо, як це діяло під час Майдану, змушуючи владу вести постійну ротацію силовиків перед барикадами. Зараз надходять повідомлення про заміну розпропагандованих «сепаратистів» на свіжі терористичні загони, де все менше місцевих і все більше росіян. Авжеж, Кремлю є кого вибирати з-поміж 83% своїх громадян, що підтримують путінську агресію. І про це знаходимо у Є.Грицяка, коли він згадує одного з лідерів російських політв’язнів, котрий «з великим обуренням звинувачував нас, західних українців, за те, що то тільки ми придумали собі самостійну Україну, тоді як решта України хоче бути разом з Росією. «Ми ще проведемо у вас плебісцит, і ви побачите, чого прагнуть українці» (ще один привіт Путіну з 1950-х).

У рецензованій книжці є дивовижний епізод, коли лікарка на зоні відмовляється надати допомогу катованим політичним в’язням, пояснюючи: «Я в першу чергу чекіст, а потім лікар». Путін — такий самий «лікар» і так само не криється: іще далекого 1999-го вперше публічно заявив, що «немає такої речі, як колишній чекіст» (і згодом повторював це, вже будучи президентом РФ). У російського письменника Дмітрія Бикова в романі про перші місяці більшовицького перевороту 1917-го пам’ятно зображено моральні початки перших чекістів: «Вот кто расчистил путь темному человеку. Пришли и сказали: можно все» (Дмитрий Быков. Орфография. — Москва: Вагриус, 2004). Цю ж «ідеологію» сповідували гітлерівські спецслужби, а тепер і їхній послідовник Путін. Як співалося в радянській пісеньці, «есть у революци начало, нет у революции конца» — кінця в тому сенсі, що підуть на все. «Не посоромляться і не побояться», — як давно спрогнозував у своїх спогадах Євген Грицяк.