Від таких реалій половина жителів Слов’янська вже втекла у більш спокійні райони. Решта вчаться виживати.
Місцеві як вогню бояться бандерівців і «Правого сектору»
— Пане Сергію. Що змусило вас покинути рідні місця і податися «до бандер»?
— (Сміється). Це для них вони — «бандери», а для мене — брати, які запросили мене до себе, прихистили. А що змусило? Мабуть, утомився. Більше місяця ми прожили без світла, без інтернету, з перервами телефонного зв’язку, майже постійним підслуховуванням мого телефону.
— Зараз багато суперечливої інформації про те, хто ж ці сепаратисти, які роздмухують вогонь протистояння? Що ними керує: страх, гроші чи бажання «поцарювати»?
— На жаль, я не можу сказати, що там лише заїжджі найманці. Переважна більшість — це місцеве населення. Задурене, зашорене — але це місцеві. Вони як вогню бояться бандерівців і «Правого сектору». Їх ніхто не бачив, але люди готові лягати під танки тільки для того, щоб «у мій дім не зайшла чума жовто-блакитного фашизму». Це у них таке гасло. І переконувати у зворотному — марно, настільки воно уже в глибині свідомості.
— Але чому?
— Такий тут, як кажуть, менталітет, особливо у Слов’янську. Він себе називає «древний купеческий город» — воно так і є, але від того духу справжнього купецтва вже майже нічого не залишилося. Цей менталітет сформувався ще в роки Голодомору, коли люди в селах поступово вимирали, і єдиний спосіб урятуватися був у містах. А там урбанізація була проти України. Міське населення — це переважно пролетарії, а вони завжди були такими безалаберними. Вони називають себе безбашенними, у них є таке гасло: «А нам все одно!». На початку 90-х там був сплеск демократії, але потім усе повернулося на круги своя, і навіть гiрше стало — владу захопили місцеві бандюки, які поділили з міліцією сфери впливу. І політика, як підстилка, стала їм служити. У них такі правила, що нам гарно і так, нас усе влаштовує: краще дати хабар, ніж жити чесно, краще мати «кришу», ніж боротися. І вибори це постійно показували. Для них головне, щоб був свій. Кого пропонують від Донбасу — це святе діло, хоч воно і погано пахне, але наше, рідне. Коли Кучму вибирали і перший, і другий раз — Слов’янськ стояв за нього.
— А як у Слов’янську ставляться до Нелі Штепи з її тягою до шику і прагненням усіх «строїти»? Нормальні люди сприймають це як непорозуміння.
— А яке непорозуміння? Вона своя. Вона людина того середовища. От що казати, якщо вона у грудні заявила: «Я хазяйка цієї землі і владичиця цього міста», а жодна людина не запротестувала, не сказала їй «цить». Це говорить саме за себе.
— А де вона зараз?
— Ходять чутки, що Штепа зараз сидить на третьому поверсі у виконкомі. Пономарьов — на другому, а вона — на третьому. Але незрозуміло — чи то під захистом, чи то під арештом.
«Я двічі на день перетинав лінію фронту»
— А яка нині ситуація в самому місті. Мародери є?
— Зараз я не знаю, скільки у Слов’янську лишилося населення. Багато хто втік після бомбардувань і вуличних боїв. Особливо південна частина міста, повернена до Карачуна. Я не знаю, звідки у них з’явився легкий танк «Нона», який ховається на подвір’ї 6-ї школи, за будинками. Висунеться з-за будинку, бабахне і сховається. А військові — у відповідь. А російське телебачення потім усім розказує, що солдати стріляють по школі. Через це багато хто виїхав. Я раніше щодня по 30 літрів молока продавав, а останнім часом — не більше трьох літрів.
Відсотків 50 лишилося, а то й менше, в основній масі — старшого покоління. Молодші, з дітьми, ще в кінці квітня — на початку травня почали евакуюватися. А старше більш прив’язане: «Ми це наживали роками, як його кинути?».
— А куди виїхали?
— От що цікаво: бояться України, бояться бандерівців, бояться «Правого сектору». А я жодного чоловіка не чув, хто б утік у Росію. Один збирався, та й той — через Харківську область. Усі тікають у Харківську область, Дніпропетровську. Але чомусь потім опиняються або в Києві, або на Західній Україні.
— Чи змінилося ставлення людей до ситуації після початку серйозних боїв? Як сприймають там українських військових?
— Бояться. Пропаганда ж там пресом котилася, особливо з Росії. Лякали, що прийдуть бандерівці. А тепер будь-які втрати чи стрілянину списують на адресу Національної гвардії та українських військових.
— А до «ополченців» ставлення змінилося?
— Самі «ополченці» змінилися. Попервах більшість було місцевих, так званий «контингент». Одна знайома розповіла, що до сусіда з кримінальним минулим прийшла міліція і заявила, що або він піде в ополчення, або вони на нього піднімуть усі його справи. Він, звичайно, їх послав, але багато хто й пішов. У мене в день референдуму зайшла розмова з одним із місцевих «колорадо», він каже, що вся міліція на їхньому боці. І я сам бачив кілька патрулів — і піших, і на машині, — вони працюють, як ні в чому не бувало.
Я двічі на день перетинав лінію фронту — возив туди молоко і назад на пости. Я бачив, як поступово міняється контингент, стає більш цивілізований і в розмові, і в поведінці. І серед людей у Слов’янську все більше і більше поваги до них. Місцеве населення називає їх не інакше, як «наші хлопці».
— А кадировців серед них багато?
— Не багато, але є. У мене був один випадок, коли я проходив через блок-пост. У мене взяли паспорт, а там адреса: Андріївка, вул. Першого травня. І тут хтось кидає: «Вулиця Першого травня. Гарна назва». А другий у відповідь: «Не переживай, прийдуть бандерівці, буде вулиця Бандери чи Шухевича». Зашкребло мене. Кажу: «Хлопці, ми всі під Богом ходимо, ситуація важка. Як казав письменник, «чтобы не было мучительно больно за безцельно прожитые годы». До Бога треба повертатися, а не поклонятися: хто Бандері, хто Януковичу». Вони: «А до чого тут Янукович?». Кажу: «Так ви ж його мені повернути хочете. А він мені не подобається. Мені більше подобається Ісус Христос». Загорілася дискусія, і тут ззаду раптом чую, як невеличкий щупленький руденький чоловічок із виразним кавказьким акцентом каже: «Это ваш Бог виноват». І все. І всі раптом потухли і розійшлися по своїх місцях. Він один був на тому посту. Але його всі слухалися.
— А хлопці з батальйону «Донбас» — хто вони, звідки?
— Ті хлопці, кого я знаю особисто, — вони місцеві, донецькі. Міста не називаю, але вони звідси. Знаю їх по Майдану. А хто вони були в реальному житті — не знаю. Та й, якби знав, не сказав би. Мало чого...
«Люди ж не знають історії! А починаєш з ними дискутувати — замислюються»
— А самі ви як на Майдан потрапили?
— Про події 1 грудня дізнався від брата, який живе у Києві. Я намагався зв’язатися з кимось із місцевих, сказати, що треба щось робити, але безуспішно. 3 грудня ввечері вирішив вийти на площу. Там зібралося біля двох десятків дітвори. Коли підійшла міліція і запитала, чи будемо подавати заяву на проведення мітингу, з’ясувалося, що нікому з них немає вiсiмнадцяти. Заявку подав я, ми все оформили, почали виступати. А потім прийшла чи то директор школи, чи завiдуюча райво, запитала в них, чи вивчили вони уроки — і хлопці почали розходитися. Ото і все. А я подумав, що так не має бути. Зібрався і поїхав. Грошей не було, то порадився з жінкою і продав одну козу. Хоча було шкода — вони ж усі, як рідні, годувальниці.
— Як сусіди поставилися до вашої поїздки?
— Так (крутить пальцем біля скроні). Сказали: або дурень, або ідейний. А я розумію, що з цим треба щось робити, бо ця війна може перерости в партизансько-громадянську, якщо не оголосити пропагандистську війну.
— Але чи сприйматимуть цю інформацію, якщо вона буде абсолютно протилежною картинці російського 1-го каналу?
— Але це треба робити. Це жах, який треба ламати. Вони все роблять грамотно — першим ділом вони захопили телевежу на Карачуні, «вирубили» телебачення, інтернет. Вони не допускають того, щоб бодай один канал пробився на цей регіон.
Треба повернути нормальне телебачення, інтернет. У нас дуже популярні «Русское радио», «Шансон» — туди можна і треба вставляти потихеньку якісь темки: історія, культура, коментарі, інтерв’ю з цікавими людьми. Люди ж не знають історії! А починаєш з ними дискутувати — замислюються.
Потрібні листівки, газети, канали розповсюдження. Шукати однодумців і об’єднувати їх — це треба. І обов’язково — зворотний зв’язок. Дати кілька сторінок у мережі «Інтернет», контактні телефони (бажано МТС), і ми матимемо тих, хто не байдужий, щоб розколихувати байдужих.
— Я розмовляла з Олесем Донієм, у нього був цей проект — випускати газети на кшталт «Настоящий Крым», «Настоящий Донбасс». Він сказав, що проект існує досі. Але є проблема з поширенням, бо це нині реально небезпечно.
— Але можна робити це у формі листівок і розкидати з вертольотів. Хочу сказати, що Пономарьов за листівки, які закликали людей ховатися в разі початку обстрілу, погрожував розстрілом. Значить, вони цього бояться. І, значить, це діє.
Просто без інформаційної війни ми таку війну не виграємо. Західній Україні це важко зрозуміти і Центральній теж. Вони хоч якусь інформацію мають. Я здивувався, коли на Західній Україні мені сказали, що там більше 80% жителів побували за кордоном, побачили і подихали волею. А в нас уся воля полягає в тому, що я зумів заховатися в погребі і тихцем з’їсти банку варення. Про волю як таку там не хочуть чути і зараз. І українське там не люблять і бояться. Коли перемогла Помаранчева революція, там дуже сумували. А коли повернувся Янукович — дуже раділи. Там не потрібна підтасовка виборів — там і справді багато людей проти України. Це треба міняти.
КРИК ДУШІ
— Поставлю, можливо, провокативне запитання, але час від часу в суспільстві виникає думка: «А може, ну його! Насильно милим не будеш. Якщо люди так щиро не люблять Україну, навіщо їх тримати?».
— Горбачов якось сказав: «Як би нам цього не хотілося, але нові кордони завжди пишуться кров’ю». Якщо переписувати зараз кордони — буде багато крові. Сказати, що ця земля нам не потрібна? Так, вона нам — як чемодан без ручки: і важко нести, і шкода викинути. Але це наша земля. Хоч я й тікаю з цієї землі, але я тікаю з таким болем... Так, вона піддалася пропаганді, впливу Росії, але ж вона не сама піддалася.
Кинути цей край Україні набагато легше. Але якось ця тема зайшла на Майдані, і один дядько лише похитав головою: «Е-е-е, якщо ми так будемо говорити, то ми і за Чопом не спинимося!». Я не знаю, звідкіля той дядько — десь із Західної України. Але є в його словах правда.
— Донбас весь час кричав, щоб їх почули. Але чи почують вони зараз нас?
— Треба говорити з ними, щоб почули. Я і на Майдані казав, і весь час кажу одне й те ж: якщо ми відкинемо їх і залишимо сам на сам із Росією — вони будуть мститися нам. Вони зараз нас вважають зрадниками. З одним якось почав розмовляти, запитав: «Навіщо тобі Росія, тобі ж і так добре живеться»? А він у відповідь: «Це ви, гади, продалися американцям». А я сміюся — якщо я комусь і продався, то своїм козам. А більше мене ніхто не хоче купувати. Але там дуже поширена нав’язана думка, що вся Україна продалася Європі й Америці.
Але, якщо починаєш говорити з ними по-доброму, починаєш ставити запитання — задумуються люди. Потрібно більше говорити з ними, поширювати правду через прикордонні райони — Харківщину, Дніпропетровщину. Люди ж їздять, спілкуються. Їм треба доносити правду — тоді в них повертаються мізки на місце, вони починають мислити. Без цього нічого не буде. У цій війні переможе не стільки зброя, скільки слово, бо війна йде за душі людей.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
