«Просвіта» на руїнах

Праве крило першого поверху в будівлі на Римарській, 18 кілька останніх років займали патріотичні товариства, рухи та партії. Але хто б і з них не орендував це приміщення в центрі Харкова, мусив пережити сутичку, а то й війну зі своїми проросійськими опонентами. Останній кровопролитний бій тут стався у ніч iз 14 на 15 березня, у ході якого загинули двоє молодих хлопців-сепаратистів. Помститися за своїх побратимів ідеологічні однодумці прийшли наступного дня, але, не заставши там самих «ворогів», жорстоко розгромили офіс. Кульмінацією шабашу стало багаття, в якому нападники спалили фактично всю кількатисячну бібліотеку «Просвіти». Налагодити життя на руїні погорільцям не вдається й понині, бо стіни будинку й далі для проросійських активістів є місцем ритуальних мітингів.

«Неначе люди подуріли»

Просто на порозі біля поминальних лампадок лежать прив’ялі гвоздики. «Дивися, знову приходили, — киває у бік траурної атрибутики заступник голови харківської «Просвіти» Валентина Овід. — До нашого приміщення тепер навіть страшно зайти, бо знову може початися штурм». Її колеги Ніна Житня та Олена Пилипенко, які на свій страх та ризик погодилися провести розгромленим офісом ностальгійну екскурсію «для журналіста», сумно зітхнули. Страху наганяє і Дамоклів меч у вигляді меморіальної дошки над входом, яка сповіщає про загибель на цьому місці «двох захисників Харкова» від рук «неонацистських бойовиків».

Усередині нас привітно зустрів літній вахтер, який вартує спокій будівлі просто біля дверей «Просвіти» і, здається, трохи занудьгував без співучих сусідів. Пані Валентина витягла з сумки ключ і спробувала відімкнути величезний навісний замок, якому вже давно місце в музеї. «Оце бачиш, що робиться, — почала бідкатися вона, бо раритет тужно тріщав, але не здавався. — Нормальні двері нам розтрощили, довелося рятуватися тим, що Бог послав. Вікна позакривали фанерою».

За хвилину повз нас пробіг середнього віку чоловік, який на східцях стишив крок і несподівано запитав: «Так це ви і є фашисти? Вже давно хотів вас побачити на власні очі!». По спині пробігли мурашки. Мимоволі заглянула у свій пакет, куди склала для «Просвіти» з десяток книжок українських авторів. Верхнім виявився «Собор» Олеся Гончара. «Міг би й товщий роман написати?» — чомусь подумала тієї миті, оцінюючи цей примірник як знаряддя захисту. Але воювати не довелося, бо цікавий чоловік виявився утаємниченим прихильником правої ідеї. «Душею я з вами, — сказав він. — Але нас, на жаль, у цьому місті менше».

«Лігво харківських фашистів» (ярлик опоненти повісили ще той) нагадує стару харківську «комуналку» з довгим коридором, по обидва боки якого розташовані досить просторі кімнати. У кожній кипіло окреме просвітницьке життя: працювали співочі й музичні гуртки та курси української мови, проводили творчі й тематичні вечори, влаштовували презентації художніх книжок, збирала діток «Берегиня». «Усі стіни у нас були в картинах і фотографіях, — пригадує пані Валентина. — Усе поздирали, покрали, понищили». З живопису вцілів лише великий портрет Тараса Шевченка, але й то частково, бо нападники його нещадно сполосували ножем. Тепер він стоїть на столі (хто ж його таким повісить на стіну), всипаному дрібними уламками старої порцелянової вази. «На ній теж було зображено Кобзаря, але потрощили так, що тепер не склеїш». На очах пані Валентини — сльози, бо все, що було у «Просвіті», люди поприносили з дому, але вдруге розраховувати на такий дорогий подарунок, як цей витвір мистецтва, було б дуже самонадіяно.

Кімнату голови «Просвіти», де «стояв комп’ютер заступника Діми Пилипця за 7,5 тисячi гривень» (євромайданівець, якого жорстоко порізали під час революції. — Авт.), теж розгромили разом iз купою дисків, а техніку вкрали. Ще поцупили піаніно, музичний центр, два велосипеди, барабани, вишиті сорочки та рушники, національні костюми. Підраховані збитки (в кошторис ввійшли ще й побиті двері та вікна, потрощені меблі, книги, картини тощо) становлять 150 тисяч гривень. Є речі, що дивом уціліли. Прислані не задовго до навали книги зі Львова не встигли виставити на полиці бібліотеки, тому вони так і залишилися незайманими в пакунках під стіною. А найдорожчий, фактично раритетний вишитий рушник (за нього американці пані Валентині давали цілих 300 доларів, а та відмовилася), залишився у господині завдяки просто містичній історії. «Він висiв у «Козацькій» кімнаті, — пригадує вона. — Ось тут були портрети козака Мамая і Богдана Хмельницького, а поруч — рушник. Зайду було незадовго до набігу, а він просто на мене «дивиться». Я — прихильниця РУНВіри, у мене все живе. І так кілька разів. Тоді подумалося: мабуть, він хоче, аби я його випрала. Взяла і забрала, а Мамая в іншу кімнату перенесла. Отак і врятувала. Усе решта — полетіло...»

«Де тут українське хоч що-небудь?»

А вишивку Ніни Житньої, що зайняла куточок «Берегині» після перемоги на конкурсі народних майстрів, украли. Втім знана народна умілиця шкодує за іншим: погромники відібрали у неї близький по духу світ, який вона не один рік шукала в Харкові після переїзду з Кишинева. Її розповідь не вкладається в жодну уяву про національну політику суверенної України. До Молдови з чоловіком (вони родом iз Полтавської та Київської областей) їх направили ще за Союзу як молодих спеціалістів, де вони прожили 30 років. Але їхні донька та син за обміном студентами поїхали вчитися до Харкова, тому Житні таки зважилися на переїзд. «Не повірите, але в Молдові я більше почувалася українкою, ніж зараз, — каже пані Ніна. — У Кишиневі була українська гімназія і в усіх районах міста — по українському класу. Ми відвідували українську бібліотеку з недільною школою і церкву, де службу вели українською. А коли переїхали сюди, то не одразу збагнули, що відбувається. Ми ж в Україні (!), а поговорити рідною мовою ні з ким. Іноді хотілося навіть кричати: де тут українське хоч що-небудь?!!»

Допоміг щасливий випадок. Якось у неділю з малим онуком Ярославчиком вдяглися у вишиті сорочки й пішли до церкви. По дорозі додому завернули до саду Шевченка, де їх побачила пані Валентина, яка проводила там чергову просвітницьку акцію. «О, ви — наші люди, — гукнула незнайомцям. — Підходьте швидше». Так і познайомилися. Тепер малий Ярослав — головний актор у харківській «Просвіті». Без нього не минав жоден концерт і творчий вечір. Малечі тут було взагалі багато. До погрому...

У корінної харків’янки Олени Пилипенко — не менш цікава історія. Усе своє життя вона була переконана в тому, що розуміє українську мову, а коли довелося власноруч заповнювати службову документацію, лише безпорадно розвела руками. Жінка не розгубилася й придбала собі у поміч російсько-український словник, у якому замість передмови упорядники розмістили статтю про багатовікове нищення національного мовознавства. З прочитаного вона не зрозуміла й половини (слобідський суржик — далекий від літературної української), що й змусило її взятися за справу серйозно. З учителями пані Олені пощастило неймовірно — у «Просвіті» курси з мови та літератури вели педагоги від Бога — народознавець Волеслав Сивокінь i доктор наук, викладач університету імені В. Н. Каразіна Любов Савченко. Тепер українською вона не лише читає і прекрасно говорить, а й пише напрочуд зворушливі вірші. Ще пані Олена шиє невеликі прапорці з національною символікою і роздає на мітингах. А найбільше мріє про великий стіл у «Просвіті», за який би зібрала дітвору для рукоділля. Колись тут уже вишили разом велику скатертину: сідали по колу — і кожен наносив щось своє. «Неймовірна краса!» — підтверджує пані Валентина, не уточнюючи, що саме має на увазі — сам процес чи кінцевий результат спільної праці. «І оце все тепер знищено, — сумує пані Олена. — Я тільки знайшла українське середовище і я його втратила».

Зі світу по нитці

Що саме сталося під будинком на Римарській, 18 вночі 14 березня, наразі не відомо. Слідчі так і не озвучили кінцевий результат своєї роботи, а на тлі донбаської війни про харківський інцидент усі, природно, забули. Просвітяни ж, аналізуючи розповіді свідків, усе більше схиляються до думки, що то була класична провокація, організатори якої залишилися за кадром. Утім незаперечним є той факт, що розбиті двері цього приміщення перед «Просвітою» зачинилися назавжди, бо агресивність проросійських мітингувальників і нова орендна плата, що недавно виросла до космічних розмірів, змушують шукати нові, більш скромні й надійні стіни. Голова товариства Ігор Кравців уже відкрив банківський рахунок для спонсорів (його номер є в редакції — телефонуйте!), оскільки самотужки харківські подвижники не зможуть осилити фінансові проблеми. У «Просвіти» вже був період, коли через брак приміщення збиратися довелося просто неба в Ботанічному саду. «Коли йшов дощ, ми відкривали парасольки й сиділи під деревами, як гриби», — каже пані Валентина. Але таке єднання з природою сьогодні видається щонайменше дивним. Особливо у випадку з товариством, яке не дозволяє україномовним харків’янам почуватися у своїй країні діаспорою.