Сергій Тігіпко: Досить меморандумів, потрібні дії

До цьогорічних президентських виборів країна підходить у вкрай важкому стані. Вона роздерта війною та внутрішніми протиріччями, стікає кров’ю й потерпає від безлічі проблем — від неподоланої корупції до економіки у стані занепаду. Але бідою номер один на сьогоднішній день були й залишаються військові дії на сході. А мир проте потрібен усім нам як повітря. Як його досягти, як втримати й закріпити назавжди? Про це ми говоримо з кандидатом у президенти України Сергієм Тігіпком.

«Війна йде за прихильність людей, але ми її катастрофічно програємо. Тому що не діємо»

— Сергію Леонідовичу, у те, що відбувається зараз, навіть важко повірити. Хто міг уявити собі ще півроку тому, що на вулицях України проллється кров, у міста увійде бронетехніка, у житлових кварталах лунатимуть постріли? Де та точка відліку, яка призвела до цього? Й чому саме так усе сталося?

— На мій погляд, проблема в тому, що наша країна від самого початку формувалася дуже по-різному. Її регіони кардинально відрізняються один від одного, тож у такій країні влада мусить бути надзвичайно чуйною й дуже швидко реагувати на всі проблеми, які виникають. Але ми за 23 роки звикли сподіватися на те, що всі невирішені питання будуть зняті самі собою, «розсмокчуться». А тим часом треба постійно слухати і чути, й боротися з корупцією, й міняти судову систему тощо. Наприкінці 2013-го все почалося з невміння влади чути народ, й сьогодні, на мою думку, ця модель поведінки владних структур продовжує мати місце.

— Ви гадаєте, що зміни на краще сьогодні ще не відчуваються?

— А які взагалі кроки влада зробила назустріч людям? Ось мені кажуть, що, мовляв, влада чує схід. Та невже? А що робить? Елементарні речі можна ж було зробити. Повноваження регіонам можна було дати. Ми прописали концепцію з розширення повноважень регіонів, її легко можна прийняти. Є 23 податки та збори, треба вирішити, які податки ми залишаємо в регіоні. Яку ми відповідальність передаємо регіонам? Ми говорили про місцевий референдум, але цей закон ще не прийнятий. ЗМІ російські педалюють тему функціонування російської мови. Але влада не зробила жодного кроку, щоб вибити ґрунт з-під спекуляцій.

— Чому так відбувається?

— Виною всьому — президентські вибори. Сьогоднішня влада не хоче заспокоїти ситуацію. Зовнішнє втручання є, це безумовно. З боку Росії — точно. Але це означає, що влада з подвійними зусиллями повинна проводити свою політику, займатися ідеологією. Війна йде за прихильність людей, але ми її катастрофічно програємо. Тому що не діємо.

— До речі, про вибори. Багато хто розглядає їх як ту чарівну паличку, за помахом якої все зміниться. Але чи дійсно після 25 травня все одразу владнається?

— Ні, думаю, що кардинально нічого не зміниться. Вибори — це хороша й правильна процедура, демократична процедура, яка дає шанс на перетворення, але в підсумку багато чого залежатиме від Президента. Навіть поза тим, який обсяг повноважень він матиме — більше їх буде або менше... Я весь час згадую Вацлава Гавела в Чехії, який не мав особливих повноважень, але натомість був настільки великим моральним авторитетом, що на нього орієнтувалися абсолютно всі, всі довіряли... Я переконаний, що вибори потрібні, й з однієї простої причини: припустимо, що їх перенесено на пізніший термін, але що ми отримуємо натомість? Тих самих нелегітимних «в.о.» плюс хаос у суспільстві. Я вважаю, що хтось мусить відповідати за ситуацію і брати на себе вирішення проблем. Я знаю, що суспільство вимагає й переобрання Верховної Ради — тут дається взнаки загальна недовіра до влади. А якщо ми таки спроможемося на введення додаткових повноважень для органів самоврядування, то у 2015-му слід проводити й перевибори місцевої влади.

«Орієнтуватися на радикально налаштованих осіб ми не повинні. Розмовляти слід iз лідерами громадської думки»

— Ми весь час говоримо про відповідальність влади й тим самим просто абсолютизуємо її. Але як же суспільство? Як ви визначаєте його роль у ситуації, що склалася?

— Влада винна багато в чому, але мені здається, що певні висновки мають зробити й прості люди. Коли хтось вважає, що через радикальні дії можна швидше вирішити певні проблеми, це велика помилка. Ми — демократія молода, вся Європа вже пройшла шляхом наших спроб та помилок. Як тільки порушується демократична процедура, все виходить довше, складніше та дорожче. Прискорювати процеси не можна, змін слід добиватися через вибори, через мирний протест.

— А що ви скажете в контексті цього про референдуми, проведені на сході?

— Дивіться, от пройшов так званий «референдум» — адже всі послуговуються саме таким визначенням. Я не думаю, що хтось серйозно почне обговорювати юридичну складову плебісциту, який було організовано за подібних обставин. Але з іншого боку, відмахнутися від ситуації, яка призвела до такого референдуму, й не вважати її знаковою подією — означає мати рецидив хвороби під назвою «не чуємо людей». А референдум, який пройшов на сході, для мене особисто означає знак недовіри до Києва. Адже ідеї, які живлять сепаратизм, насправді є надзвичайно слабкими, на практиці вони абсолютно нічого не дають простим людям. Бо відділятися регіони можуть сьогодні хіба що в односторонньому порядку — ніхто в Україні такого відділення не визнає. Сепаратизм в економічній площині означає відсутність інвестицій та скорочення робочих місць. І заробітну плату разом iз пенсіями вже ніхто не доставлятиме — хіба що БТРами, але і з цим може виникнути проблема. Плюс загальна дестабілізація в регіоні: пограбування, вбивства, ріст злочинності...

— Як із цим впоратися?

— Ми (я зараз говорю про політиків) дуже недооцінювали громадянське суспільство. А для нього й заради нього треба дуже багато працювати. Зшивати потрібно суспільство! За допомогою тих же студентів, котрі допоможуть об’єднати Луганськ та Львів, Донецьк та Івано-Франківськ, а також за допомогою громадських організацій, адже самі політики тут не впораються... Іще хочу наголосити на надзвичайно важливому моменті: від жодних питань зараз не можна ховатися. Говорять про російську мову — давайте думати над цим. Говорять про розширення повноважень регіонів — давайте це вирішувати. Все треба викладати на стіл і обговорювати.

— Західноєвропейська демократія не раз пропонувала нам свій досвід і посередницькі послуги...

— Знаєте, зовнішній фактор безкоштовним не буває. Якщо ми самі не вийдемо на конструктив — ніхто нам особливо не допоможе, бо нікому ми, за великим рахунком, й непотрібні. От якби зараз переді мною сидів аграрій iз Франції, я б запитав у нього відверто: чи чекає він нас у Євросоюзі? Й він відповів би: ні. Бо конкуренти там не потрібні. Тому наш шлях в Європу буде складний і тернистий. Питання слід вирішувати самим, й винятково за столом переговорів.

«Мир — це не тільки те, чого ми повинні прагнути. Мир — це те, що ми повинні робити зараз»

— Але керівництво так званої ДНР не бажає жодного діалогу чи «круглих столів». І це їхнє остаточне рішення. Що робити в такій ситуації? Як домовлятися з подібними людьми?

— Орієнтуватися на радикально налаштованих осіб ми не повинні. Війна зараз iде за уми семи мільйонів українців, які проживають у Донецькій, Луганській областях. Я великий прихильник того, аби нікому не віддавати ані квадратного метра. Схід — це 30% ВВП, 25% нашого експорту... І якщо ми йдемо в Європу, то будь-який інвестор в першу чергу дивитиметься на територію, на населення, на економічний потенціал. Роз’єднуючись, ми втрачаємо всі разом, всі як єдина країна... Бо навіть той інвестор, який захоче зайти у Івано-Франківськ, втратить своє бажання, якщо знатиме, що за Франківськом більше немає ні Донецька, ні Луганська.

— Так із ким же слід розмовляти?

— З лідерами громадської думки. Брати керівників заводів, тренерів футбольних команд, директорів театрів, лікарів, викладачів, створювати групи й розмовляти. А відтак — приймати обов’язкові рішення. Верховна Рада нарешті проголосувала за Меморандум національної згоди. Але це поки що лише декларація про намір. Сам факт підписання меморандуму, безумовно, є позитивним. Але мир — це не тільки те, чого ми повинні прагнути. Мир — це те, що ми повинні робити зараз.

— Власне, цьому вчить й уся світова історія...

— Саме так. Чим завершилась Югославія? Тим, що сіли за стіл переговорів й почали діалог. От й у мене весь час виникає запитання: що нам заважає зробити це просто зараз? Навіщо чекати смертей? Можна згадати й Північну Ірландію — це ще більш промовистий приклад. Там знадобилися три з половиною тисячі смертей, щоб Ірландія та Велика Британія врешті сіли за стіл переговорів й щоб Британія закріпила конституційно величезні повноваження для Ольстера. Так само й у нас: нам вкрай необхідно закріпити за регіонами право на самовизначення, й передусім — гуманітарне.

— Що, на вашу думку, ще належить до першочергових завдань?

— Я вважаю, що не треба обіцяти амністію учасникам масових акцій протесту, а треба прийняти відповідний закон. Його вже внесено на розгляд парламенту. Не треба обіцяти закон про місцевий референдум, а треба прийняти давно внесений законопроект. Не треба гарантувати спеціальний статус російської мови. Слід прийняти законопроект, який також давно внесений до ВР. Досить меморандумів, потрібні конкретні дії.

— Якщо ви вже згадали про амністію для учасників протестів, то не можу не токнутися й необхідності розслідувати все, що відбувалось останнім часом, зокрема, й в Одесі...

— Якщо трагедія в Одесі не буде розслідувана, як і та, що сталася на Майдані, коли загинуло сто молодих людей з обох сторін, спокою в країні не буде. Я розумію, що в Одесі була чітка провокація, в якій задіяна влада. Зараз намагаються списати біду на кого-небудь. У якій країні ми живемо? Обов’язково потрібно провести розслідування. Справедливість має бути знайдена».

— Гадаєте, так і станеться?

— Якщо влада не буде показувати, що вболіває за всіх — і тих, хто за неї голосує, і тих, хто не голосує, — всі будуть незадоволені. І це буде великою проблемою для країни. Але я впевнений, що ми дізнаємося правду. Влада змінюється. Якщо не при цій владі, то при наступній. Ці кадри нікуди не зникнуть. Слід віднайти правду, я на цьому наполягаю.