На Правобережній Україні у 1863—1864 рр. діяло декілька десятків повстанських загонів.
Народився Зигмунт Сераковський 30 травня 1826 року в селі Лісовому на Волині (тепер Ківерцівський район), у сім’ї дрібнопомісного польського дворянина. Виростав без батька — Ігнатій Сераковський загинув під час польського повстання 1831 року. Закінчивши 1843 року Житомирську гімназію, Зигмунт вступає до Петербурзького університету і тут поринає в революційну діяльність. Заарештований 21 квітня 1848 року в Почаєві при спробі перейти кордон, він без суду і слідства за особистою вказівкою царя Миколи І був відправлений в Оренбурзький корпус, де вже майже рік не з доброї волі служив Тарас Шевченко. Зберігся лист до нього Шевченка, датований 6 квітня 1855 року, уривок з якого варто навести: «Мій милий, добрий Зигмунт, дякую тобі за твоє ласкаве українське сердечне слово, тисячу разів дякую тобі». Як бачимо, Сераковський писав і розмовляв українською мовою. Зберігся тільки один лист Шевченка до Сераковського і два Сераковського — до Шевченка.
Діставши офіцерське звання, Сераковський 1857 року вступив до Академії Генерального штабу у Петербурзі, по закінченні якої 1859 року служив у військовому міністерстві. Тут він послідовно працював задля реформування армії, полегшення солдатської долі, скасування тілесних покарань, загальну демократизацію в збройних силах Російської імперії. 1857 року Зигмунт Сераковський разом з Ярославом Домбровським створив у Петербурзі підпільний революційний гурток, який мав зв’язки з польськими і українськими революціонерами. Цей гурток швидко переріс у потужну підпільну організацію з розгалуженими зв’язками — її поповнили найкращі представники тогочасних демократичних сил, передусім з офіцерства, зокрема Андрій Потебня.
У Петербурзі Зигмунт Сераковський 26 березня 1858 року особисто познайомився з Тарасом Шевченком, який повернувся до столиці із заслання. Вони, які до того лише листувалися, дуже подружилися. Сераковський багато друкувався в тогочасній пресі, зокрема в «Морском зборнике», «Военном обозрении», «Современнике». Його доповідь на Міжнародному статистичному конгресі в Лондоні 1860 року мала великий успіх, до його думки поблажливо дослухався «сам» цар. У Лондоні Сераковський зустрівся з Олександром Герценим і Миколою Огарьовим — видавцями революційних «Колокола» та «Полярной звезды»; налагодив iз ними тісне співробітництво.
Здавалося б, помилки молодості забуті й прощені, попереду — блискуча кар’єра. Але Сераковський передусім був польським патріотом, тож коли в Польщі почало визрівати антицарське повстання, активну участь у якому взяло багато військовослужбовців російської армії, Зигмунт став одним iз керівників революційного руху. До цього він пропонував царському урядові перетворити Російську імперію на федерацію з вирішенням національного питання за зразком Швейцарії, узаконивши на державному рівні українську, польську, білоруську і литовську мови. Сераковський також запропонував конкретну програму для земель, заселених українцями і поляками, а саме на губернських та повітових зборах і з’їздах кожен мав право говорити мовою польською або українською. Усі службовці мали знати ці дві мови. У справах цивільних суд ведеться мовою, якою подано позов; у справах карних — якою вільніше розмовляє підсудний, у школах навчати тією мовою, якою розмовляє більшість учнів. Звісно, царизм відкинув ці пропозиції.
Незадовго до польського повстання 1863 року Зигмунт Сераковський дуже зблизився з багатьма його майбутніми героями — членами підпільної організації офіцерів у Польщі, особливо ж — з Ярославом Домбровським та Андрієм Потебнею (з яким дружив iще з часів навчання в Петербурзі). Про кожного з них варто розповідати окремо.
150 років тому в Польщі, на той час колонії Російської імперії, вибухнуло потужне національно-визвольне повстання, яке охопило і Литву, і Білорусь, і частину Правобережної України. Зигмунт Сераковський очолив цей рух у Литві. Повстанці під його командуванням здобули низку перемог над царськими військами. У своїй повстанській армії Зигмунт Сераковський запровадив двомовність — накази, всі команди видавалися польською і литовською мовами. У повстанському війську було багато українців. Головним гаслом, яке всіх об’єднувало, було «За вашу і нашу свободу».
І хтозна, як закінчилося б це повстання, якби тяжко пораненого Сераковського не захопили в полон російські карателі. Йому пропонували від імені царя не лише життя, а й військове звання, але — ціною зради. Він відмовився. Його повісили за вироком військово-польового суду 27 червня 1863-го у Вільнюсі.
Напередодні страти він сказав своїй дружині Аполінарії: «Полька, вчора я підписав собі смертний вирок словами: «Нічого не знаю, а якби й знав, не скажу вам». Вночі на аркуші, вирванім із Біблії, він написав дружині: «Анелі, моя люба! Дізнався, що жити й бути вільним можу за однієї умови: видачі осіб, керівників руху. Гнівно відкинув. Дали мені зрозуміти, що підписав свій смертний вирок. Якщо судилося вмерти, помру чистим і незаплямованим. Скажи ж ти мені, Анелі, хіба я міг відповісти інакше?» Останніми словами Зигмунта Сераковського вранці 27 червня 1863-го, мовленими вже на ешафоті, були: «Своєю смертю протестую перед Європою та всім світом проти варварського беззаконня...». Ці слова урвав кат — герой так і не встиг закінчити.
У Маніфесті, виголошеному 22 січня, Центральний народний комітет (ЦНК) закликав «на поле бою» народи Польщі, Литви (з Білоруссю) і Русі (тобто України), яку на повстанських прапорах символізував архангел Михаїл. Особливу увагу було приділено «люду рільничому». Замість чиншу або панщини селянам обіцяно передати землю, яка відтепер стає їхньою «безумовною власністю, вічним спадком». Маніфест завершувала відозва до «народу московського» зі словами про братерство й вибачення, закликом зрозуміти й сприяти. Виступи розпочалися того ж вечора атаками на арсенали й царські гарнізони. Після перших невдалих боїв повстання набуло характеру партизанської війни, що тривала майже три роки аж до останніх екзекуцій і шибениць у 1866-му.
Під час урочистих заходів у Варшаві президент Польщі Броніслав Коморовський, між іншим, історик за фахом, наголосив на важливості подій 1863 року в долі польського народу, підкреслив масовий характер повстання та феномен створення національних польських установ за умов російської окупації. Історіотворча роль цього повстання полягає і в тому, що воно, як це не парадоксально видається на перший погляд, мало не лише національно визвольний, а й загальнолюдський, інтернаціональний, інтеграційно європейський характер, оскільки його підтримували, в ньому брали участь представники інших національностей, починаючи з орієнтованих на Європу представників прогресивних російських кіл.
Це повстання було невід’ємною складовою загальноєвропейського революційного руху, «весни народів» у середині ХIХ століття. Так, школа повстанських командирів розміщувалася в Італії — в Кунео, а потім в Генуї, зброю ж скуповували ледь не по всій Європі та за її межами, відома участь у ньому так званих «султанських козаків». Тож в історичному аспекті роль українців у повстанні є ще одним кроком до євроінтеграції, до повернення в сім’ю народів, оскільки і географічно й історично Україна завжди була центром Європи, штучно відірвана від неї на якийсь період.
Як писав Тарас Шевченко, «а надто якщо згадати, що ми одної матері діти... серце болить, а розказувать треба. Нехай бачать сини й онуки, що батьки їхні помилялися, нехай братаються знов зі своїми ворогами». Бо задля цього братанння найпрекрасніші душі клали свої життя.
У цьому повстанні загинуло 30 000 осіб, а майже 50 000 ув’язнено й відправлено до Сибіру. Ще більше репресовано в інший спосіб.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
