Фестиваль «Співаймо разом» цього травня відбудеться вдванадцяте. Найпершого разу проходив він як районний, і приїхали до Тернів на Недригайлівщині сім колективів. Пізніше приймало свято й до тридцяти хорів сільських шкіл. Саме така його собливість — учасниками фестивалю є винятково сільські дитячі колективи.
«Я сам із села, — пояснює уродженець Тернів народний артист України й СРСР, професор Національної музичної академії, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка та лауреат Державної премії Грузії Анатолій Мокренко, ініціатор і засновник фестивалю, а також незмінний голова журі. — Буваю тут і знаю, як гине село. Он у Тернах від цукрового заводу лише труба залишилася, вже не відродиться підприємство. Стояв запустілим і Будинок культури колишнього заводу. А з 2002 року, коли ми розпочали фестиваль, і Будинок культури ожив, і село оживає у дні свята. Дуже тішить, що вдалося організувати такий конкурс. Бо дітьми зараз не дуже займаються, особливо сільськими...»
Коли фестиваль підтримали на обласному рівні й він здобув відповідний статус, пану Анатолію пропонували перенести його до Сум. Але він не погодився: в обласному центрі й так досить заходів. А для села це — мов джерельце життєвої наснаги.
До доброї справи тягнуться добрі люди. Разом із Анатолієм Мокренком взявся до організації заходу тепер його постійний меценат, теж тернівчанин, а нині — член Сумського земляцтва у Києві Сергій Осиковий. Цього року він традиційно їде до рідного села і всіх на фестиваль запрошує.
Певною мірою збуваються побоювання Анатолія Мокренка, який розумів, що у важкій політичній ситуації не всі батьки зважаться відпускати дітей на конкурс — Терни лише за тридцять кілометрів від кордону з Росією. «Так, приїде менше колективів, — розповідає «УМ» Сергій Осиковий, — але це не скасовує свята. Звичайно, бувало, що й тисяча дітей приїздила на фестиваль. Тепер буде хай п’ятсот, але хіба то мало?»
Про нагороди та сюрпризи, з цим пов’язані, пан Сергій наперед казати не схотів: аби не наврочити. Проте сподівається, що діти будуть задоволені.
Минулими роками переможці їздили на море чи нагороджувалися мандрівками до Києва, до Львова. Діти варті того. «Якщо хочете побачити щастя, — подивіться в очі дитини, яка співає, — каже Анатолій Мокренко. — Діти знайшли у фестивалі джерело творчості. А творчість має однакову природу в будь-якій справі. Якщо дитина навчиться творити, вона проявлятиме це повсюди». Мабуть, у цьому теж великий сенс фестивалю. До речі, подібних в Україні довго не було. Два роки тому з’явилися поки єдині наступники «Співаймо разом» — фестиваль у Запорізькій області «Співучий степ», ініційований тамтешньою «Просвітою». Що ж до пропозицій Анатолія Мокренка до Мінкультури, аби зробити таке всеукраїнське свято, відповідей не надходило. Та все одно — «Співаймо разом»!
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
