Цієї неділі кримські татари вшанують пам’ять жертв найбільшої трагедії в своїй історії — депортації, влаштованої Сталіним 70 років тому. (УНІАН.)
На жаль, 23 років не вистачило, щоб описати пам’ятки Криму. То коштів не було, то відповідних фахівців. Лише останнім часом вдалося спорядити кілька краєзнавчих експедицій із фотофіксацією. Таку роботу кілька років тому розпочали співробітники Кримськотатарського музею мистецтв. А в 2012-му експедицію організував відомий турецький історик, професор Університету Бількент доктор Хакан Киримли. Вчені з Криму й Туреччини на 15 тисячах фотокадрів зафіксували пам’ятки, часом у напівзруйнованому стані.
Як розповів «УМ» керівник кримського Інституту громадянського суспільства Рустем Аблятіф, усі ці роки ентузіасти записували народні пісні, легенди. Директорка Кримськотатарського музею мистецтв Сафіє Емінова організовувала фольклористичні експедиції на гранти турецьких університетів. Таким чином музеєві вдалося зібрати чималу колекцію народного і декоративно-вжиткового мистецтва кримських татар та інших корінних народів Криму. «Через депортацію багато що було втрачено, і це вже неможливо відновити в наших умовах,— пояснює Рустем Аблятіф. — А от у Туреччині, Румунії, Болгарії у діаспорі компактно проживають кримські татари — нащадки тих, хто емігрував із Криму понад 150 років тому. Вони зберігають стародавні традиції й пісні епохи ще Кримського ханату. Там є села, де люди розмовляють кримськотатарською мовою. Від них привозять до нас зразки вишивки, традиційний одяг. Утім, щоб до них поїхати і все це побачити, зафотографувати й записати, потрібні кошти».
За словами пана Рустема, архіви, які накопичені староосманською мовою та старою кримською мовою, написані арабською графікою, — не досліджені. Навіть не підготовлено відповідних фахівців, які могли б їх прочитати і проаналізувати.
Незначна частина цих архівних зібрань зберігається в Музеї Бахчисарайського палацу. Велику частину радянська влада після депортації кримського народу вивезла до Москви та тодішнього Ленінграда. Значна частина документів про кримську історію зберігається в архівах Туреччини, Польщі, Швеції, деяких інших країнах.
З коштами поки сутужно, а от фахівцями кримськотатарські студії в Україні невдовзі будуть забезпечені. Адже на 24-му році незалежності у столиці нарешті на офіційному рівні розпочато вивчення мови й літератури одного з корінних народів держави. І то в найпрестижнішому ВНЗ країни — Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. «Упродовж тривалого часу в Інституті філології університету діє кафедра тюркології. Тут готують фахівців iз тюркських мов — турецької, гагаузької, азербайджанської, туркменської та інших. Тому, коли до нас звернулися представники кримськотатарського земляцтва в Києві, було вирішено, що на базі цієї кафедри можливо запровадити вивчення кримськотатарської мови, — прокоментував «УМ» проректор з науково-педагогічної роботи КНУ Володимир Бугров. — Ми попросили, щоб земляцтво допомогло кафедрі з підручниками кримськотатарської мови та літератури і посприяло співпраці з викладачами цієї мови, які здобули освіту в кримських університетах чи за кордоном». Міністерство освіти й науки вже надало університету дозвіл на відкриття такого відділення. А в правилах прийому на цей рік ВНЗ оголосив набір на спеціальність «кримськотатарська мова та література» за державним замовленням. Наразі прийматимуть 10 студентів, з часом планують збільшити кількість майбутніх фахівців iз кримськотатарської філології.
До речі, міністр освіти і науки Сергій Квіт в інтерв’ю «Урядовому кур’єру» підтвердив, що в суспільстві з’явився запит на вивчення кримськотатарської мови та літератури. Він нагадав, що у Києво-Могилянській академії вже був апробований пілотний проект кримськотатарських студій на магістерському рівні. І висловив сподівання, «що і Києво-Могилянська академія, де, зокрема, зберігається сходознавча колекція Омеляна Пріцака, левову частку якої складають старожитності з історії кримськотатарського народу, долучиться до цього процесу. В університетах інших міст України також буде приділена значна увага саме кримськотатарській мові й культурі».
Упродовж десятиліть культура кримських татар ніби «завмерла». Її не досліджували, нею не милувалися, вона не мала продовження. Мелодійна музика не звучала. А візерунчасті вишивки й ткацтво, тендітні ювелірні вироби ховалися або в московських музеях видавалися за твори безликих «радянських майстрів». Але як вони опинилися там? Поповнення імперських збірок кримськотатарським мистецтвом почалося ще в позаминулому столітті. А в 1920-ті роки розпочинається систематичне колекціонування та вивчення мистецтва кримців. Колекції збирали і кримські дослідники, і ленінградські.
Історію описів та колекціонування кримськотатарського декоративного мистецтва дослідила етнограф Олена Прокурашко. Так, Валентина Контрольська з 1906-го до початку 1920 року, подорожуючи пішки півостровом, замалювала близько 8000 зразків вишивки кримських татар — в кольорі, часто з нотатками та графічним зображенням напряму швів. 118 її малюнків нині зберігаються у фондах Бахчисарайського iсторико-культурного заповідника, інша частина розпорошена по приватних колекціях або втрачена.
У 1923—1925 роках експедицію до Криму організував Російський музей. Її очолив відомий дослідник Гліб Бонч-Осмоловський. Зібрані предмети кримськотатарського побуту нині перебувають у фондах Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі. Тим часом українська етнолог Євгенія Спаська отримала через Максиміліана Волошина понад 1000 замальовок кримськотатарських вишивок від збирачки народного мистецтва Олени Петрової. Видатний український мистецтвознавець Данило Щербаківський переконав її опублікувати ці безцінні набутки. Та в Києві встигли вийти всього дві статті — наближалася епоха репресій. «Згодом її цінна колекція осідає в фондах Московського iсторичного музею», — пише Олена Прокурашко.
А в Державний музей Сходу в Москві потрапили замальовки предметів побуту кримських татар Поліни Чепуріної — доньки київського священика, що оселилася в Криму. Вона розробила детальну класифікацію швів кримського гаптування, хоча їй так і не вдалося опублікувати свою працю.
Здавалося б, сьогодні мали б бути всі умови — і для видань та перевидань, і для нових досліджень та повернення в Україну незаконно вивезеного. Але натомість — нові випробування для народу. «Кримськотатарська культура після 1783 року, з моменту анексії Кримської держави Російською імперією, була загрожена і з часом майже знищена. Найбільших втрат нашій культурі було завдано в час існування СРСР. А в результаті депортації загинула й майже третина народу. До того ж в умовах «спецпоселень», де був встановлений доволі жорсткий режим, не було й мови про відновлення культури, — розповідає «УМ» голова Товариства дослідників історії та культури кримських татар, головний редактор газети «Авдет» Шевкет Кайбуллаєв. — Але в певних середовищах зберігалися традиційні обряди. Після розвалу СРСР і масового повернення кримців на Батьківщину багато уваги було приділено саме культурі». Товариство, яке він очолює з 1992 року, було створене ще в часи СРСР і діяло в підпіллі. «Ми виховували молодь, вивчали культуру, видавали історико-етнографічний журнал «Къасевет», на його сторінках публікували науково-популярні статті про нашу історію й культуру, філософію. Факти нашої історії ми висвітлювали через призму нашого світосприйняття. Так ми боролися з російською історіографією, що фальсифікувала нашу історію, — згадує Шевкет Енверович. — 23 роки буття кримських татар в атмосфері демократичних цінностей, що склалася в Україні, дали нам можливість розвиватися. Але тепер на підході та ж система цензурування, що діє нині в Росії. Особлива загроза — для шкіл, якими ми опікувалися, забезпечували матеріалами з історії та культури».
Минулого літа в Сімферополі Фонд «Крим» презентував проект майбутнього п’ятиповерхового кримськотатарського культурного центру. Тут мали б розміститися колекції Кримськотатарського музею мистецтв (у якого досі немає власного приміщення) із залами традиційного гаптування і ткацтва, ювелірних шедеврів, народного вбрання, традиційних музичних інструментів, а також зали для тематичних експозицій і художніх виставок, музейні фонди і реставраційна майстерня. Була б тут і експозиція про депортацію народу в 1944-му та історію його повернення на Батьківщину, хроніка кримськотатарського національного руху. Також проект передбачав конференц-залу, кабінети для дослідників та навчальні класи для вивчення кримськотатарської мови, історії та культури, бібліотеку, майстерні народних ремесел, кафе з традиційними народними стравами. Звісно ж, телестудію.
Як буде тепер? Чи немає загрози, що пам’ятки, які останніми роками так ретельно збирали, знову будуть або знищені, або перевезені до Москви? «Такі побоювання є, і їх уже публічно виголошували наші мистецтвознавці, — відповідає керівник Інституту громадянського суспільства Рустем Аблятіф. — Була заява окупаційної адміністрації і з Москви, що наше надбання ніхто не чіпатиме. Проте наше культурне надбання вже оголошене власністю Росії, воно «націоналізоване», як колись у 1918 році».
14 травня у Києві було презентовано книгу британської журналістки й письменниці Лілі Хайд «Омріяний край», що вийшла друком у видавництві «Дуліби».
Лілі Хайд 10 років працювала в Україні, зібрала десятки інтерв’ю про депортацію та репатріацію кримських татар, на цій основі створила свій роман. А вчора Український інститут національної пам’яті провів «круглий стіл» «Крим депортований (до 70-річчя депортації кримськотатарського народу)», де українські дослідники обговорили широкий спектр питань з історії Криму. Зокрема, йшлося про масштаби, причини та наслідки радянської політики стосовно кримських татар, їх трагічну долю, поневіряння у місцях заслання та важке повернення на Батьківщину.
План заходів у Києві до 70-ї річниці депортації кримських татар iз Криму
До 70-ї річниці депортації кримських татар iз Криму в Києві за підтримки Меджлісу кримськотатарського народу, ГО «Земляцтво кримських татар у місті Києві» організовують низку заходів у рамках вшанування жертв депортації 1944 року.
16 травня о 18:00 у Національній опері України відбудеться вечір-реквієм, присвячений 70-й річниці депортації кримських татар та інших народів iз території Криму. Організаторами є Міністерство культури України, Міністерство соціальної політики України, Меджліс кримськотатарського народу та «Земляцтво». Виступлять відомі українські та кримськотатарські виконавці, народні артисти України. Зокрема, Ада Роговцева, Олексій Богданович, Катерина Степанкова, Джамала, дует «Сестри Тельнюк», Фома (гурт «Мандри»), Ленара Османова, Едіп Асанов. Гімн України та кримськотатарського народу виконуватиме Академічна чоловіча хорова капела ім. Л. Ревуцького.
17 травня о 17:00 в офісі Всеукраїнської асоціації громадських організацій «Альраїд» (вул. Дегтярівська, 25-а) відбудеться спільна молитва для всіх мусульман міста Києва.
20 травня Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка (вул. Володимирська, 60) спільно з «Земляцтвом» організують Форум «Публічні обговорення «Кримськотатарське питання», присвячений річниці депортації. У програмі — показ першого художнього фільму про депортацію кримських татар «Хайтарма», який представить актор та режисер Ахтем Сейтаблаєв, лекція історика Аліє Ібраімової, а також аналітичний погляд на Крим у період окупації від Ігоря Семиволоса та Юлії Тищенко, виступи громадських та політичних діячів.
Із багаторічним запізненням, 20 березня цього року, Верховна Рада України визнала кримських татар корінним народом у складі України (хоча до відповідної Декларації ООН щодо прав корінних народів так і не приєдналася за шумовинням буденних проблем). Тоді ж ВРУ доручила Кабміну терміново розробити проекти законів, нормативно-правових актів України, які визначають і закріплюють статус кримськотатарського народу як корінного народу України. Однак такі акти й досі не розроблені.
Нагадаємо, термін «корінний народ» вживається ст. 11 Конституції України, він був включений під тиском представників національно-демократичних сил, у першу чергу Народного руху України, на користь кримськотатарського народу. Однак національне законодавство ще не визначило правовий статус «корінного народу». Отож до останнього часу кримські татари розцінювалися в Україні як «національна меншина», відповідно, прирівнюючись до діаспор різних народів, які поза Україною мають національну державу або ж історичну батьківщину.
До речі, ще у вересні 2013-го на Конференції про права кримських татар Європейський комісар iз розширення та Європейської політики сусідства Штефан Фюле звернув увагу на такі першочергові питання для повноцінного відновлення життєдіяльності народу, як врегулювання правових аспектів повернення; питання землі, житла і власності; соціально-економічні аспекти повернення та інтеграції; питання мови, культури, релігії та освіти. А це і створення правових рамок для колишніх депортованих, по можливості через ухвалення закону про відновлення прав, який було проголосовано в першому читанні ще в червні 2012 року; і розширення Бішкецької угоди (згідно з якою тягар фінансового забезпечення репатріації мав лягти не лише на Україну); і відновлення урядової агенції, спеціально присвяченої цим питанням, що була ліквідована і розпорошена у кількох департаментах органів влади. Пан Фюле відвідав Крим у ході підготовки до міжнародного форуму в пам’ять 70-річчя депортації — під егідою Верховного комісара ОБСЄ, що мав відбутися 2014 року. ЄС та різні міжнародні інституції заявили, що могли б допомогти Україні вирішити цю проблему, успадковану з часів СРСР. Утім приготування до Форуму постійно гальмували проросійські сили в Криму.
До речі, у 2011 році було розформовано робочу групу СБУ з дослідження депортації кримських татар (що була створена в Криму в травні 2009 року за дорученням тодішнього Президента Віктора Ющенка). Однак спеціальна комісія Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу, сформована національним з’їздом ще у грудні 2005 року, яка допомагала цій групі, працює постійно.
«Операція» депортації почалася рано-вранці 18 травня 1944 року і закінчилася по обіді 20 травня. Для її проведення було задіяно 32 тисячі осіб війська НКВС. Депортованим відводили від 15 хвилин до півгодини на збори, після чого їх на вантажівках транспортували до залізничних станцій. Звідти ешелонами відправляли до місць заслання. За спогадами очевидців, тих, хто чинив опір або не міг іти, часто розстрілювали на місці. У дорозі виселенців майже не годували. Померлих ховали неподалік залізниці або не ховали взагалі. Кримськотатарські історики наводять цифри — 423 тисячi виселених, з яких 195 тисяч людей загинуло в дорозi та протягом перших пiвтора року життя у спецпоселеннях (близько 46 вiдсоткiв народу).
Так само було виселено з Криму на Урал i до Башкортостану 16 тисяч грекiв, 9800 вiрмен, 12600 болгар. У їхні будинки поселили людей, яких привезли з нечорноземних областей Росії та з УРСР.
А світ мовчав. На відомій Ялтинській конференції 1945 року, що відбулася всього через вiсiм місяців після «зачистки» Криму», зовсім не згадувалося про цей злочин. Більше того, як писав дослідник Микола Толстой, «транспортні засоби для операції були виділені англійськими й американськими військами в Ірані, і, на думку радянських офіційних осіб, союзникам було відоме призначення вантажівок. Масове виселення кримських татар не просто передувало угоді, яку пропонували Сталіну Іден і Черчілль; сама угода ніби завершувала операцію з їхнього виселення». У квітні 1945 року у відомому американському журналі National Geographic було опубліковано статтю «Звільнення Криму». У ній не згадується про депортацію.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
