«Якщо прапор наш, то слава Україні!»
Замкову гору, увінчану блискучою банею нового храму Святого Миколая, видно з лівобережжя Пруту на десяток кілометрів від Дебеславців. І не тільки в навколишніх селах, а й iз пожвавленої траси Коломия — Чернівці. Саме ця географічна особливість, часовий збіг Великоднього понеділка з першим травня 1967-го й зухвалий вчинок когось з українських патріотів викликали страшенний переполох у найвищих кабінетах КПУ та КДБ. Це ж треба було такому статися: на Замковій горі — страшніше від блискавок посеред ясного неба — замайорів, прив’язаний до берези, величезний синьо-жовтий стяг. І бачили його люди всієї округи. Висів він там цілу добу, захищений застережливим написом «Заміновано», аж поки зі Львова прибули сапери. Ніякого вибухового пристрою вони там не знайшли, проте суспільний струс від події багаторазово перевищував імовірний тротиловий еквівалент.
Нишпорки спецслужб із ніг збивалися в пошуках націоналістів, з якими вже нібито було давно покінчено. «Великоднього понеділка я встала рано поратися по господарству, — пригадує Ганна Покидко, зв’язкова ОУН на псевдо «Галка», засуджена до десяти років неволі, які відбувала в сумнозвісному таборі «Кенгір». — Був чудовий весняний ранок. Задзвонив церковний дзвін, закликаючи на вранішнє Богослужіння. Підняла голову в напрямку церкви — й оціпеніла. На горі, метрів за сто з чимось від нашої хати, на березовому дереві тріпотів синьо-жовтий прапор. Перше радісне враження змінилося тривогою. Перед очима промайнули картини катувань, нелюдські муки і страждання, які довелося пережити. Вбігла до помешкання: «Хлопці, біда! На горі наш прапор!» — «Якщо наш, то не біда, Ганю. Якщо наш, то слава Україні!» — заспокійливо відповів давній побратим мого чоловіка Володимира, також колишній член ОУН, Гриць Петрівський, котрий приїхав до нас погостювати на Великдень».
Близько десятої ранку, за спогадами очевидців, у село понаїхало військових i цивільних оперів зі службовим собакою. Того дня взяти слід їм не вдалося. Майже два місяці шукали й допитували, як розповів «УМ» місцевий краєзнавець Володимир Покидко, всіх підозрілих, його батьків зокрема, аж поки 21 червня заарештували 30-річного колгоспного тракториста Степана Ткача. Єдиний компромат, який на нього «навісили», — укорочений на 30 сантиметрів стандартний півтораметровий шнурок для запуску двигуна трактора. Нібито саме цим відсутнім огризком був прив’язаний прапор на Замковій горі. Арештанта, батька двох малолітніх дітей, спершу допитували в Коломиї, а потім передали в руки більш «кваліфікованим» івано-франківським дознавачам, котрі невдовзі таки вибили необхідні зізнання. Своїй дружині Ганні, котру згодом допустили до нього на побачення, Степан сказав, що несила було терпіти тортури, і він підписав усе, що йому підсунули. Напевне, завдяки тому, що недовго впирався, Ткачеві присудили «м’яке» покарання — 2,5 року неволі. Проте він не відбув і половини строку — помер в ув’язненні за нез’ясованих досі обставин, хоча ніколи до того не хворів і мав міцне здоров’я. Ті події залишили глибокий трагічний слід у родині Степана Ткача. Хто насправді вивісив тоді прапор, так і залишилося таємницею.
Владний переляк у день Миколи Чудотворця
Серед компартійно-кадебістської номенклатури Дебеславці й раніше вважали територією «націоналістичної нестабільності», позаяк до середини 50-х років минулого століття в різних кінцях села, переважно біля церкви, обов’язково — як не старалися каральні органи та місцеві сексоти — на національні свята то тут, то там з’являвся синьо-жовтий прапор як вияв непокори «совітам». Та після першотравневого інциденту 1967-го над Дебеславцями ще більше згустилися хмари тотальної підозри й невсипущого нагляду. І те, що сталося в цьому селі 19 грудня 1974-го, на храмове свято Миколи Чудотворця, викликало у прикарпатських служителів радянської влади переляк, який неможливо описати словами: на Замковій горі всупереч найретельнішим пересторогам знову замайорів синьо-жовтий прапор.
«І цього разу сміливця не вдалося затримати по гарячих слідах, — розповідає Володимир Покидко.— Під підозру потрапили всі мої односельчани, хто симпатизував українській ідеї або мав у родині учасників національно-визвольної боротьби. Лише наступного року, коли український національний стяг хтось вивісив у Косові, оперативники КДБ та МВС добралися до уродженця Дебеславців Михайла Слободяна, котрий мешкав у сусідньому селі Трач, де організував підпільну патріотичну організацію «Гомін». Він зізнався, що піднятий на Замковій горі 19 грудня 1974-го прапор — справа його рук. За вироком суду Михайла Слободяна було позбавлено волі на 11 років».
Дебеславці не згиналися
Сучасні Дебеславці (до складу сільради входять також менші за територією та кількістю мешканців населені пункти Ганнів, Залуччя та Липники) на вигляд — дещо бідніші від лівобережних сіл. І цьому є пояснення. За радянської влади, можливо, як покарання за непокірність, село насправді було відрізано від світу. Відсутність мосту через Прут створювала безліч проблем. Аби, приміром, добратися до Коломиї, яку добре видно із Замкової гори, доводилося намотувати в об’їзд утричі більше кілометрів. Село старіло на очах, позаяк молоді сім’ї вважали за доцільніше перебиратися на постійне проживання на протилежний, «цивілізованіший», берег Пруту. Ситуація почала поліпшуватися, коли за незалежної України таки вдалося збудувати міст, газифікувати село, відремонтувати заклади освіти й охорони здоров’я, збудувати стадіон.
Та найцінніше, мабуть, надбання мешканців Дебеславців — ні на що не розміняна національна гідність. У селі аж до середини 50-х років тривав підпільний рух опору московським окупантам. Дебеславці не згиналися і на засланні. «Тесть розповідав мені, що часто співав iз друзями на березі Іртишу, куди їх виселили за участь в ОУН, «Ще не вмерла Україна», а москалі-сибіряки підтягували зі словами «харашо, аднака, пают хахли». Вони не розуміли, про що там співається. А в Західній Україні за одне необережно сказане слово могли посадити. Тому підняття прапора на Замковій горі в ті важкі часи — безумовно геройські вчинки. Дух патріотизму ніколи не зраджував більшість моїх земляків. У нас майже півсела побувало на Євромайдані. Там навіть намет стояв із написом «Дебеславці». Хто не зміг поїхати, допомагав, чим міг. Лише в перші дні революції в селі зібрали 11 тисяч гривень та спорядили фургон із продуктами на підтримку майданівців. І нікого не треба було просити. Наші люди допомагали з власної доброї волі та найщиріших патріотичних почуттів. Це вже в нас напевно закладено в генах».
ДОВІДКА «УМ»
Перші письмові згадки про Дебеславці датовані першою половиною ХVІІ століття. Історичні джерела підтверджують, що в 1648 році повстанці під проводом Семена Височана, галицького соратника Богдана Хмельницького, зруйнували твердиню на місцевій Замковій горі, яка належала польським магнатам Яблуновським.
За давніми переказами, цю місцевість населяли покутяни ще за правління короля Данила, котрий запросив сюди трьох братів боярського роду Томенків із київської землі для організації оборони південних рубежів князівства. Один із них, Доблеслав, зі своїми воїнами переміг тут вершників монголо-татарського хана, увічнивши своє ім’я в назві поселення Дебеславці. А сусіднє село Ганнів, де колись була ставка ординців, називалося Ханів.
У другій половині ХІХ століття на території Дебеславців діяла потужна деревообробна фабрика Kosinski, столярні вироби якої в 1894 році було удостоєно золотої медалі на Львівській виставці промислових товарів.