«Я би її не впізнала»,

      Уже вдев'яте в івано-франківській Ворохті зібралися «Приятелі дітей» — учасники благодійного проекту при канадському фонді «Діти Чорнобиля», які об'єднують вихованців багатьох сиротинців по всій Україні. Щороку майже 400 дітей активно відпочивають на цілющому карпатському повітрі: набувають навичок виживання не лише в екстремальних гірських умовах, а й у не менш важких сучасних реаліях. Так відбувалося доти, поки цьогоріч неймовірна подія не змінила ворохтянський «літопис». Звістка про те, що в таборі зустрілися дві сестри, яких розлучили десять років тому, з блискавичною швидкістю долетіла до столиці, і ось я вже у потязі — готова почути все на власні вуха.

Двi сестри

      «Це неймовірна історія, — дорогою до Ворохти вводить мене в курс подій один з організаторів табору Михайло Любчик. — Дівчата зустрілися в церкві, і навіть я, чоловік, не міг стриматися. Аж сльози до очей підступили». Така місцева «Санта-Барбара» змусила внутрішніх кішок пошкребтися по моїй душі і, уявивши, що було зі мною, якби я опинилася у подібній ситуації, я сама мало не  заплакала. На щастя, моя дорога сестричка, яка завжди була зi мною, сиділа вдома. Але в голові билося одне питання: «Як таке могло статися, що рідних сестер розподілили в різні інтернати?!»

      Символічне в цій історії те, що сестри знайшлися на неймовірно красивій натурі Карпатських гір, в старому християнському храмі. Але, перш ніж це сталося, вони цілий тиждень провели на різних базах, не здогадуючись, що десь зовсім поблизу б'ється рідне серце. Справа в тому, що табір поділений на чотири бази: дві звичайні — «Авангард» і «Україна», розташованi в однойменних центрах відпочинку, а дві інші, екстремальні — «Піги» і «Магора», розкинулися наметовими поселеннями в горах. Ось на двох перших і жили героїні нашої повісті.

      ...В «Авангарді», де я мала зустрітися з молодшою із сестер — 13-річною Танею — було неймовірно метушливо й гамірно: всі готувалися до прощальної ватри, тому знайти когось у цьому хаосі було досить нелегко. Так сталося, що ходити далеко мені не довелося — Таня сама «вийшла на мене». Чекаючи, поки мені знайдуть ту героїню, я підрядилася допомагати плести декоративні вінки. У колі щебетливих дівчат поруч зі мною примостилася білява кароока дівчинка. Це і була Таня.

      — Ми зустрілися біля церкви. Було це в неділю, коли ми святкували Спаса і святили там яблука та груші. Наприкінці служби до мене підійшли подруги і запитали чи знаю я, що тут є моя сестра, — згадує дівчина.

      — Про те, що тут є Таня, я дізналася вже у Ворохті від наших спільних знайомих, — до нас приєднується миловидна білявка, старша Таніна сестра 18-рiчна Світлана. — Вона написала дівчатам з Матвіївки (місто в Запорізькій області, де, як виявилося, в інтернаті вчиться наймолодша із сестер Іра. — Авт.), що їде в Карпати. От вони мені і розповіли. Я відразу хотіла бігти до Тані, але мені сказали, що ми зможемо побачитися лише в неділю. До того нам не довелося ніде перетинатися... І ось в неділю ці дівчата кажуть мені — знаєш, тут є твоя сестра. Я питаю де, а вони відповідають — там, за церквою. І я побігла... — Тут Світланин голос робиться глухим, і вона не може говорити — по її обличчю котяться сльози. Під час цієї незапланованої паузи я пильно вдивляюся в обличчя сестер. Дивно, але вони такі різні: Таня хоч і молодша, але на вигляд серйозніша, вона не плаче, а ніжно втішає сестру — м'яко обіймає її за плечі і пригортає до себе. Прізвища у сестер також різні: молодша має батькове — Деніс, а Світлана материне — Скворцова.

      Відтоді як дівчата зустрілися, вони намагалися не розлучатися. Правила табору не дозволили жити їм разом на одній базі, але одну ніч їм все-таки подарували. Як зізнаються дівчата, тоді вони майже не спали — все розмовляли, ділилися враженнями, Свєта розповідала Тані про їхнє дитинство, яке молодша сестра зовсім не пам'ятає, адже розлучили їх, коли та була зовсім маленькою. Це було десять років тому, коли три сестри — трирічна Таня, шестирічна Іра і дев'ятирічна Світлана — опинилися під державною опікою. Так вирішив їхній батько, сказавши, що не в змозі сам утримувати трьох дітей. А їхня мати, яка полюбляла випити, на той час потрапила до в'язниці. Спочатку всіх дівчаток відправили у Бердянську школу-інтернат, а згодом розподілили по різних закладах: Таня залишилася на місці, Іра поїхала у Матвіївку, а Свєта — у Вольнянськ. Дівчата достеменно не можуть пояснити, чому так сталося. Світлана щось невиразно розповідає про юристку, яка сказала, що возз'єднання сестер неможливе, мовляв, Таня у тій школі серйозно займається танцями, і тому її звідти не пускали. А Світлана, як вона сама зізналася, вже втягнулася у свій колектив і надумала поступати в місцеве училище.

      Розібратися з юридичним аспектом справи допомогла старший вихователь Бердянської школи-інтернату Світлана Коновалова, яка пояснила, що місце навчання і проживання дитини визначає спеціальна комісія. «Наприкінці року в усіх школах, не тільки інтернатах, працює медико-педагогічна комісія. І ця комісія стежить за розвитком дитини і визначає — може ця дитина далі навчатися у загальній школі-інтернаті або їй потрібна допоміжна, за умови, що в такої дитини виявлений слабкий фізичний чи розумовий розвиток. І так вийшло, що Скворцову відправили у Вольнянськ», — прокоментувала вона. Правда, ми так і не виявили, чому в Бердянську не знайшлося місця для третьої сестрички.

      Дівчата розповідають, що це в них уже друга така несподівана зустріч. Перша була п'ять років тому, коли вони після довгої розлуки побачилися на танцювальному фестивалі у Запоріжжі. Тоді їхня зустріч тривала один день, а розлука — цілих п'ять років. Цього разу Таня і Світлана провели разом трохи більше — тиждень. Разом прощалися з Ворохтою, разом доїхали до Львова, а потім — до Запоріжжя, щоб там роз'їхатися у різні напрямки й на невідомий час. Але, здається, це їх не надто бентежить. Вони вже звикли жити порізно: Світлана мріє успішно закінчити три курси свого училища і поїхати в Київ, працювати там поваром-кондитером. Каже, що Таню ніколи не забуде і приїжджатиме до неї, як і до Іри, і до тата. З останніми вона спілкується відносно часто, добре, що живуть вони недалеко від Вольнянська. Батько — єдиний, хто залишився у сестер з рідні. Про материну долю їм нічого не відомо — кажуть, що останній слід у їхній сім'ї вона залишила, коли відзначилася крадіжкою батькових грошей, які той збирав для відвідин дочок. Що ж до Тані, то перспективи дорослого майбутнього здаються їй надто захмарними: попереду ще навчання у восьмому та дев'ятому класах, а там — певно що училище. Дивуватися такому стану речей, звісно, не доводиться: розлука в дитинстві і десять років розрізненого життя здатні порушити кровні зв'язки. Вражає інше — як просто в нашій державі губляться діти-сироти, які часто залишаються єдиною родиною один для одного. Спілкуючись з дівчатами, мені стало моторошно від однієї Таніної фрази: «Я зовсім не пам'ятаю Свєтиного обличчя. І якби ми зустрілися десь на вулиці, то я би її не впізнала».

Братство у Ворохтi

      Так само, як би 12-річний Сашко не впізнав свого рідного брата. Один модний нині письменник і філософ-«алхімік» написав: якщо щось трапляється один раз, то необов'язково, що воно станеться вдруге, якщо ж двічі, то повтор неминучий. Тому я й припустити не могла, що в межах одного табору в невеличкій Ворохті повториться одна й та сама історія. Друга серія відомого сюжету наздогнала мене мало не на виході з табору. Брати Матвійчуки також родом із Запорізької області. І ситуація у них також схожа: двох хлопців залишили в Бердянську, а третього відправили в сусідній Молочанськ.

      «Спочатку ми разом були у Бердянську. Але Женя щось погано вчився і поведінка в нього була не дуже, тому його відправили в іншу школу», — розповідає Сашко. На мене дивляться неймовірно живі і допитливі очі, з цим хлопцем так легко говорити — він невимушено починає розповідати про своє дитинство. До інтернату брати потрапили, коли наймолодшому, тобто моєму співрозмовнику, було шість років. Тоді померла їхня мама, а тато: «Він тоді, того ранку, коли маму відвезли в морг чи куди, сказав, що прийде. Пішов і не приходив. З тих пір ми не знаємо, де він. Думали, що, може, в тюрмі, навіть вихователів попросили написали листа в міліцію в Бердянську, але нам нічого не відповіли», — ділиться Саша своєю унікальною і такою схожою на інші сирітські долі історією свого життя. Після того як їх розлучили, брати підтримували контакт через листування: писали один одному, як їм живеться, як вчаться, а в останньому листі Сашко і Вітя повідомили, що збираються у Ворохту. Отримавши таку звістку, Женя відразу побіг до вихователя з проханням і його відправили у табір.

      Зустріч братів сталася в передостанній день перебування у Ворохті: після всіх походів, розваг і навчань, коли бази об'єдналися на прощальному концерті. Сашко каже, що, на відміну від Віті, він спочатку не впізнав старшого брата: «Для мене це було так несподівано. Я ж його пам'ятаю зовсім іншим — тоді він був схожий на мене, а зараз — на Вітю. Я навіть спочатку хотів сказати, що це не мій брат. Але він почав розказувати, якими малими ми були, і тоді я згадав», — весело переповідає Сашко.

      Зустрітися десь далеко від рідної землі, на якій не виявилося спільних точок перетину, для цих дітей, певно, велика радість, купа позитивних емоцій та адреналіну в крові. Я запитую у своєї нової знайомої — Емілії Машковцевої, яка також виховувалася у бердянськiй школi: «Що відчуває сирота, коли знаходить своїх сестру чи брата?» — «Не знаю, — після довгої паузи відповідає Міля. — Я навіть не можу собі такого уявити, щоби мій брат ріс десь далеко від мене». Відвернувшись до вікна і помовчавши ще хвилину, вона різко повертається до мене: «Взагалі, у мене є мрія — написати для Верховної Ради законопроект, щоб дітей не розподіляли по сиротинцях, а віддавали на виховання у справжні сім'ї. Тільки подумати, які кошти витрачає держава, щоб утримувати, наприклад, 400 дітей. Це 150 осіб персоналу — від прибиральниць до вчителів, а ще витрати на господарську діяльність». Але для написання такого документа Емілії потрібно ще багато вивчити — порівняти законодавства інших країн, промоніторити українську ситуацію — і багато працювати — бо ж випускниця юридичного факультету не може так вільно писати закони.

      Мораль цих двох історій ми виводити не будемо, тут і так все зрозуміло. Лише для статистики додамо, що в Україні на сьогодні нараховується 150 шкіл-інтернатів і понад 50 тисяч дітей-сиріт.

* * *

      ...Покидати Ворохту не хотілося. Думаю, що більшості учасникам табору також. Адже в останні дні нарешті встановилася гарна погода: сонце, що час від часу проривалося крізь пошматовану пелену сірих хмар, почало піднімати загальний тонус і потроху вивітрювати вологу із сирої землі. А того — дощ майже не вщухав. Найбільше дісталося екстремалам, які отаборилися в горах. Можна було би сказати «не пощастило», проте вихователі-пластуни вирішили, що окроплювати останні сухі речі сльозами жалю негоже, і повністю відпрацювали заплановану схему: піднімалися з дітьми на Говерлу, їздили гірськими дорогами на велосипедах, переправлялися на канаті через річку. Словом, жили відповідно до теми цьогорічного табору «Мандруємо по світу».

      Окрім реального карпатського краю, у таборi можна було подорожувати по уявних країнах. Для цього кожен мешканець табору отримав паспорт громадянина України, де ставилися відмітки-«візи» про відвідини Канади, США, Німеччини, Єгипту, Туреччини — загалом 12 країн земної кулі. За кожен такий вояж, завдяки своїм знанням про певну країну, можна було заробити бали, які згодом оцінювалися у місцеві «гривні». А от реальну національну валюту давали за реальні товари і послуги. Особливістю усіх ворохтянських таборів є те, що дітей вчать, як свої знання можна втілити на практиці. Взяти хоча б екзотичний імпровізований готель в «Пігах», який за одну ніч заробив «чистими» 821 гривню. Добове проживання однієї особи тут коштувало 100 гривень, плюс повний сервіс — розваги, обід, концерт. Кажуть, канадські гості були задоволені. А я стверджую, малі «бізнесмени» — також. Сама бачила як задоволено вони перераховували виручку від продажу піци та вареників.