Ісаак Мазепа.
Ті, хто переглядав книгу Леоніда Кучми «Україна — не Росія», мимоволі запам'ятали назву села на Чернігівщині — Костобобрів. Майбутній Президент України деякий час навчався у тамтешній школі. Але навряд чи хтось сьогодні знає, що Костобобрів в історії нашої державності має особливе значення. Бо саме тут народився Ісаак Мазепа — одна з центральних постатей Української революції 1917—1920 років, людина, яка ще раз своїм життєвим прикладом довела, що соціалізм — не вельми тривкий фундамент для Української держави. І що український соціалізм соціалістами радянськими та їхніми послідовниками не визнається... Адже про Кучму в Костобоброві знає і старий, і малий, а от про Мазепу, тим паче Ісаака — далеко не кожен... Навіть тепер, коли вже й героїв Крут на державному рівні вшановуємо, і багато інших «білих плям» розкрили. Як не дивно, Ісаака Мазепи промінь пам'яті ще майже не торкнувся.
Cтановлення Ісаака Мазепи, як і Леоніда Кучми, відбувалося у Дніпропетровську (Катеринославі). От тільки потрапив він сюди набагато тернистішим шляхом, аніж нинішній Президент. Початкову освіту Ісаак здобув у Новгород-Сіверському духовному училищі, середню — у Чернігівській духовній семінарії. На превеликий жаль батька, міщанина козацького походження, він не забажав стати священиком і почав готуватися до вступу на природничий факультет Петербурзького університету. Але з цим виникла проблема — вихованцям духовних семінарій дозволялося вступати лише до Варшавського, Томського та Юр'ївського університетів. Для всіх інших абітурієнти мали пред'явити атестат про закінчення гімназії. Та наполегливий Ісаак і тут вихід знайшов. При одній з класичних гімназій він склав іспити екстерном і отримав документ про закінчену середню освіту. Восени 1904 року юнак вступив до омріяного Петербурзького університету. Навчаючись на агрономічному відділенні природничого факультету, Ісаак був у вирі студентського та громадського українського життя. Саме в Петербурзі він познайомився з майбутніми діячами Української революції 1917—1920 років: Симоном Петлюрою, Миколою Поршем, Дмитром Донцовим. У 1905-му став членом Революційної української партії (РУП).
Ще в студентські часи у житті Мазепи сталася небуденна подія: у 1907 році його делегували до Києва на з'їзд УСДРП. По закінченні зібрання юнак гайнув на Полтавщину, де перед робітниками та селянами говорив про «всенародне озброєне повстання — насильне знищення існуючого в Росії правління та зміну його на демократичну республіку одночасно з відділенням від імперії малоросійських її губерній». Принаймні Панас Феденко у виданій 1954 року в Лондоні книзі «Ісаак Мазепа — борець за волю України» стверджує саме так.
У Петербурзі майбутній агроном одружився зі студенткою Медичного жіночого інституту Наталею Сінгалевич. Там же у них народилася і перша донька — Галина, згодом відома українська художниця у діаспорі. По закінченні університету Ісаак буквально рвався на Катеринославщину — під впливом товариша по студентській громаді, пізніше одного з засновників Української Центральної Ради Миколи Стасюка. У фондах Дніпропетровського історичного музею дотепер зберігаються два листи Стасюка до видатного історика Дмитра Яворницького, в одному з яких, зокрема, зазначається: «Тепер звертаюсь до Вас з великим проханням... Мій товариш універсант (по природничому відділу і агрономічній секції) Ісаак Мазепа (чернігівець) подав прохання голові катеринославського губерніального земства, щоб йому на літо дали яку-небудь агрономічну практику. Він студент вже останнього курсу, дуже щирий українець, радник університетського гурту українознавства, дуже цікавиться Катеринославщиною взагалі і Запоріжжєм з його історією зокрема. Для катеринославських українців він би дуже придався. Коли б на це літо він здобув би практику в нашому земстві, то можна було б сподіватись, що після закінчення він здобуде і посаду. Тому звертаюсь до Вас з великим проханням, якщо для Вас це можливо, замовте тепле слівце за мого товариша там, де слід». Та перша спроба потрапити на Катеринославщину для Мазепи виявилася невдалою — йому довелося ще попрацювати у Нижегородській губернії, згодом він побував із групою молодих агрономів в Австрії, Німеччині та Данії.
Судячи з усього, Ісаак Мазепа вже у 1913 році мешкав у Катеринославі, значився серед членів місцевої «Просвіти». Працював у катеринославському земстві. Стосовно українського життя, Ісаака Прохоровича в місті очікувало розчарування. «Головною базою українства на Катеринославщині було село, — писав він. — Місто було чуже, неукраїнське... Зросійщена інтелігенція ставилася найбільш неприхильно до української справи... Ці помосковщені «малороси» були найміцнішою підпорою російського панування на Україні. Навіть самі природні росіяни не ставились до українських домагань так вороже, як ці скалічені «малороси». За два роки революційного життя в Катеринославі, з його понад 200 000 населенням, я не пригадую собі, щоб ряди нашої української інтелігенції поповнилися хоч би півдесятком «навернених» малоросів. Як була нас жменька в два десятки людей на початку революції, такою залишилася до самого мого від'їзду з Катеринослава, після двох років революції. Як багато цей факт повинен говорити майбутньому історикові для характеристики українських національних сил у час великої української революції!».
Утім на початку червня 1917 року в Катеринославі утворено Українську губернську революційну раду з представників усіх повітів та різних українських організацій. Ісаак Мазепа увійшов до неї від Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), до якої вступив ще під час навчання в Петербурзі (у 1918 році Мазепа очолив цю губернську раду). 23 червня 1917 року Центральна Рада проголосила свій перший Універсал про автономію України, але на Катеринославщині ніяких змін не сталося — комісари з Петербурга домагалися хліба. Панас Феденко, зокрема, згадував, як член губернського продовольчого комітету Мазепа у розмові з Серго Орджонікідзе говорив про неприпустимість втручання у внутрішні справи незалежної держави та безкоштовного вивезення зерна, на що почув вичерпну відповідь: «Жрать надо».
Незначні українські сили у Катеринославі продемонстрували і перші вибори до міської Думи (ради), які відбулися у серпні 1917 року на підставі демократичного закону: на 113 радних обрано лише 9 українських заступників, серед яких був і Мазепа. Однак і це скромне досягнення сприймалося за неабиякий успіх. Бо ніхто не сподівався, що українці назбирають близько 6500 голосів. Зірвали більшовики і призначені ІІІ Універсалом на 27 грудня 1917 року вибори до Українських Установчих зборів. Між формуваннями Центральної Ради та Червоної гвардії зав'язалися бої. Коли ж більшовики, прагнучи виграти час в очікуванні підкріплення з Москви, запропонували мирні переговори, роль посередника взяв на себе Мазепа.
У січні 1918 року Ісаака Прохоровича обрали до складу губернської земської управи, але в той час він мусив переховуватися. Утім, нехтуючи смертельною небезпекою, у березні з'явився на більшовицькому ІІ Всеукраїнському з'їзді Рад у Катеринославі, де заявив від імені української соціалістичної фракції, що Україна не бажає московської опіки, і висловився проти більшовицької окупації. З приходом до Катеринослава австро-угорських та німецьких військ саме за його ініціативою в місті створюється губернська Революційна Рада. У Катеринославі українські збройні формування вели бої відразу з трьома противниками — VІІІ офіцерським корпусом, німецьким гарнізоном та Червоною гвардією. З останніми боротися було найважче, бо вони мали в союзниках повстанські загони Махна. Генерал Денікін, захопивши Катеринослав, замість обіцяного походу на Москву оголошує війну Україні. Ще й більшовицька агітація серед люду та війська посилювалася. Директорія, яка утворилася після нетривалого гетьманства генерала Петра Скоропадського, мусила евакуюватися на Західну Україну. У новому уряді, який було сформовано 9 квітня 1919 року у Рівному, Ісаак Мазепа отримує посаду міністра внутрішніх справ. Того ж місяця частина української армії на чолі з отаманом Григор'євим переходить на бік Червоної армії.
А вже 27 серпня (85 років тому) у Кам'янці-Подільському Ісаак Мазепа стає головою уряду УНР і докладає неймовірних зусиль для формування державного апарату. На захопленій Денікіним українській території ширяться повстання. Невдоволені, серед яких отаман Зелений, Микола Горобець, посланці від Махна — звертаються до Мазепи по допомогу. І саме з ініціативи Ісаака Прохоровича створюється Центральний український повстанський комітет. Але всі його зусилля виявилися марними — з одного боку — через виступ підбурених більшовицькою пропагандою селян, а з іншого — через зради.
«В ім'я права та справедливості ми домагаємося, щоб держави Антанти змусили генерала Денікіна залишити територію України та надали можливість уряду УНР встановити порядок та спокій на вільній українській землі», — ці рядки із заяви за підписом голови Ради народних міністрів УНР Ісаака Мазепи та керуючого міністерством іноземних справ Андрія Левицького були опубліковані 1930 року у виданих у Ленінграді мемуарах білих «Революция на Украине» з характерним зазначенням: «Оба подписавшиеся — украинские социал-демократы, а весь кабинет — «социалистический». Володимир Винниченко у своєму відомому тритомнику «Відродження нації» душею не кривив, зізнаючись: «За якийсь місяць-півтора всю денікінську армію на Вкраїні було розтрощено й одкинено на окраїни її. Київ знову було взято комуністами, російськими й українськими. А на Поділлі в цей час з місця на місце пересувався відламок кам'янецької влади, уряд Мазепи з решткою війська, намагаючись устояти на ногах проти тих бурхливих хвиль соціально-національного розбурханого моря, що били й налітали на нього з усіх боків. Без території, без засобів, з такими старенькими, пошарпаними вітрилами, як парламентаризм, з компасом усе ж таки на Антанту, на ті загубні, перфідні скелі, об які вже розбився корабель отаманщини, — цей блукаючий уряд робив надлюдські зусилля врятувати своє існування. Для підкріплення себе він навіть закликав до себе колись «вигнаного, як собаку» бувшого голову Директорії
В. Винниченка, пишучи в листі до нього, що тепер починається «нова ера». Але
В. Винниченко, не бачучи нічого нового в цих конвульсіях кам'янецьких бідних недоломків, одповів їм, що може взяти участь тільки в тім уряді, який стоїть на грунті чистої радянської влади й рішучої соціалістичної революції».
Отже, з такого зізнання можна зробити висновок про причини краху української революції. Толерантний Мазепа щодо Винниченка теж висловлювався скрушно: «Про свої плани мені сказав Винниченко, коли я прийшов до нього напередодні його від'їзду за кордон. За дорученням центрального комітету своєї партії я мав перевести йому певну суму грошей для пропаганди української справи за кордоном, а також писане уповноваження на його ім'я для участі разом з іншими делегатами соціал-демократичної партії на міжнародній соціалістичній конференції, що саме в той час мала відбутися в Берні (Швейцарія), Винниченко гроші взяв, але сказав мені: «Я до Берна не поїду, поїду в Ніцу. Гроші, в крайнім випадку, покладу в банк. Від політики відійду зовсім. Інформувати про цю владу не можу і не буду, бо це було б для мене компрометацією». Я вийшов від Винниченка, нічого не сказавши. Треба було думати про те, що далі робити з тою нещасливою спадщиною, що її один за другим кидали напризволяще ще вчорашні провідники української визвольної справи».
Добровільно відмовившись від свого прем'єрства, Ісаак Мазепа ще деякий час посідав пост міністра земельних справ у новому кабінеті, який залишив 23 червня 1920 року. Поселився у Львові, де редагував газету УСДРП «Вільна Україна», згодом тут було вперше видано його книгу «Більшовизм і окупація України». У 1923 році перебрався до Чехо-Словаччини, пізніше — до Німеччини. Працював і бібліотекарем, і викладачем ботаніки в Українській господарчій академії в Подебрадах, що на околиці Праги. У 1927 році був свідком на процесі у Парижі над Шварцбардом — убивцею Симона Петлюри. Пише книги — «Трагедія двох народів», «Голод на Україні» (обидві у співавторстві з бойовим побратимом Панасом Феденком), «Підстави нашого відродження». Але головною його працею стала «Україна в огні й бурі революції».
10 червня 1948 р. українські політичні партії й організації на еміграції для координації роботи підписали статут Української Національної Ради (УНРади) як українського парламенту з Виконавчим органом, який очолив Ісаак Мазепа. УНРада стала політичною базою Державного центру Української Народної Республіки на чолі з Андрієм Лівицьким. Як зазначав Панас Феденко, «у своїм приватнім житті І. П. Мазепа був праведником. Він не шукав ні слави, ні багатства, уникав, щоб про нього писала преса в день його народження, не хотів навіть давати своїх фотознімок до преси. Його моральна чистота і скромність, його аскетизм у приватнім житті лишаться в пам'яті всіх людей, що знали І. П. Мазепу. Ніколи не нарікав він на тяжкі обставини, гордо і незалежно переносив усі труднощі і удари, що йому не ощадила сувора доля». Дружина Ісаака Прохоровича, коли вони жили в Катеринославі, працювала в Бактеріологічному інституті й одночасно викладала в приватній дівочій гімназії Н.Тіблен, її обирали до ради місцевої «Просвіти». Коли подружжя з доньками Галиною і Тетяною мешкало у Празі, пані Наталя публікувалася у чеських фахових журналах, видала українською мовою підручник з соціальної гігієни. Трагічно загинула разом з онуками у лютому 1945 року під час нальоту на місто американської авіації. З наближенням радянських військ до Праги Ісаак Прохорович вирішив рухатися вглиб Німеччини, був поранений у голову та контужений знову ж під час нальоту американської авіації. Помер у 1952-му в Аугсбурзі. Перед цим, 1950-го, став засновником Української соціалістичної партії.
У нинішньому поверненні, вважай, з небуття імені Ісаака Мазепи дніпропетровці вбачають ідею: досить нам лідерів, які незалежність України сприймають з радянським менталітетом. Перший крок до повернення вагомий — дніпропетровським видавництвом «Січ» видано у двох томах вищезгадану книгу «Україна в огні й бурі революції». А тепер у Дніпропетровську подумують вже і про пам'ятник.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
