І ото АТО?

Учора вранці під Слов’янськом та Краматорськом поновилася АТО. Іншими словами — знов почалися запеклі бої між урядовими силами та бойовиками. Станом на 16.30 МВС повідомило, що з українського боку є 30 поранених та четверо загиблих. Схоже, плани АТО скоригували терористи, адже, за інформацією міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, українські силовики наштовхнулися на засідку з приблизно 800 бойовиків і довелося прийняти бій. Таку кількість бійців складно назвати «засідкою» — це вже ціла армійська бригада. Причому, за словами присутнього в районі бойових дій командувача Нацгвардії Степана Полторака, «це дуже добре організований супротивник, у якого на озброєнні гранатомети, міномети і кулемети». «Люди добре навчені, — додає він, — і за зовнішніми ознаками не слов’янської зовнішності». «Називаймо речі своїми іменами — серед нападників є чеченці», — підправив колегу міністр МВС.

Бойові дії на Донбасі також варто називати своїм іменем: це вже не антитерористична операція — це війна із застосуванням важкої техніки, зі своїм фронтом, з цілком реальним противником, у лавах якого переважають не неофіти з депресивних шахатарських міст, а найманці та диверсанти з Росії. І з усе більшим розпачем звучить питання: чому Київ так довго хитався з проведенням АТО, чому згортав її активну фазу позаминулого тижня і цими днями, чому влада дозволила ситуації вийти з берегів і перетворитися на зовсім непідконтрольну?

Про потребу негайно розпочати АТО і заблокувати район Слов’янська та Краматорська (між цими містами відстань — якихось 20 км) говорили на всіх телеканалах усі військові фахівці-відставники у всіх телеефірах країни ще на початку квітня, коли всім стало очевидним: ця зона опинилася під контролем місцевих сепаратистів, яким посприяла російська диверсійна група. Проте від 5-6 квітня, коли диверсанти з російським акцентом захопили адмінбудівлі в обох містах, минуло цілих 10 днів, доки Київ наважився на АТО. Натомість почати операцію вночі, раптово для ворога, її кілька днів анонсував в.о.президента Турчинов, потім обговорювали у Верховній Раді і — власне, так і не розпочали. Війська Нацгвардії тільки підійшли до Слов’янська, подекуди їх блокували місцеві мешканці. За цей час місто перетворилося на катівню, де брали заручників, мордували, вчиняли самосуд, а гідра сепаратизму поволі повзла іншими теренами Донбасу. Активну фазу АТО розпочали лиш 24 квітня. Урядові сили знищили половину блок-постів сепаратистів, зайшли на околиці Слов’янська — і... несподівано відступили. Надвечір з’явилася інформація, що Кремль пригрозив прямою інтервенцією в Україну. Відтак АТО вщухла на цілий тиждень. Хоча загроза інтервенції не зникла. Активізувалися спецсили у ніч проти 2 травня. Знищено кілька блок-постів терористів, відбито телевежі — і знов пауза на півтори доби.

Влада знаходить пояснення таким «зависанням» операції, цілком логічне і шляхетне, — уникнути жертв серед мирного населення. Та утім навряд чи це єдине пояснення. Військовий аналітик, керівник групи «Інформаційний опір» Дмитро Тимчук каже: «Величезною проблемою є відсутність взаємодії між задіяними підрозділами силових структур, відсутність бойових наказів і постановки завдань із застосування сил і засобів». Як приклад приводить події під час бою в ніч на 4 травня поблизу Костянтинівки, коли «підрозділ силовиків, що піддався нападу терористів, озброєних кулеметами і гранатометами, впродовж трьох годин не міг одержати підкріплення на бронетехніці». Увечері 4 травня силовики залишили Краматорськ «замість того, щоб закінчити операцію з його звільнення від терористів або хоча б блокувати місця їх перебування».

Ще одна біда — тотальна зрада. І не тільки міліціонерів на сході, які потурають сепаратистам, а й вищих офіцерів у силових відомствах (згадаймо, що хтось iз Києва попередив російського «емісара» Стрєлка про таємний приїзд до Горлівки групи «альфівців», які мусили викрасти ще одного активного росіянина на прізвисько «Біс»).

Але навіть сукупність цих чинників залишає чимале поле для жорсткої критики керівників Антитерористичного центру і тимчасового керівництва країни у нерішучості. Слова «час іде не на дні, а на години» українці чують від експертів уже місяць. Години вже спливли. Це вже не антитерористична операція, а значно складніше явище — локальна війна з багатьма невідомими на мінному полі (і це не метафора — учора речник СБУ Марина Остапенко заявила, що терористи замінували вулиці в Слов’янську).«Не хочеться цього визнавати, але Україна пройшла точку неповернення, — пише британське видання Independent. — Десятки смертей в Одесі та збройне протистояння на сході країни дозволяють говорити про війну в Україні як факт». Слово «війна» спливає і в репортажі журналіста Крістіана Жерегі, який побував у Слов’янську напередодні першотравня. «Тут готуються до повноцінної війни, — пише він в «українській правді», — готуються грамотно: «їжаки», мішки з піском заввишки 2,5 метра, колючі дроти... Вулиці, прилеглі до СБУ (та інших будівель, які тримають терористи) перегороджені технікою, БТРами». За словами журналіста, станом на 30 квітня місто не було заблоковане і туди можна було вільно проїхати, оминувши українські блок-пости.

І раніше було очевидно, що без результативної АТО Україна втратить Донбас, провести там вибори вже зараз не уявляється можливим. На що ж чекали? У чому мета?

«Найбільша наша ключова проблема — не армія чи силові структури, не настрої в народі, а влада — бездіяльна і безвідповідальна», — вважає екс-міністр оборони Анатолій Гриценко.

Останніми днями популярною стала думка про те, що один з кандидатів у президенти «грає на пониження». Про це, зокрема, говорить і «затятий друг» Юлії Тимошенко, затриманий австрійськими правоохоронцями газовий олігарх Дмитро Фірташ. В інтерв’ю європейським ЗМІ, яке цитує «Українська правда», він висловив припущення, що Тимошенко хоче зірвати вибори, на яких вона однозначно не переможе, а влада нині однак знаходиться в руках її однопартійців, через яких Юлія Володимирівна і сьогодні рулить Україною. До подібних міркувань схиляється і Гриценко, та й не тільки він. «На Донбасі я бачу трьох ключових гравцiв, — розмірковує кандидат у Президенти в розмові з виданням «Новості Донбасса». — Перший — це Путін... Другий — Рінат Ахметов. Ми знаємо силу цієї людини, і не тільки економічну. Якби він захотів — жоден телецентр не був би захопленим, над жодною будівлею не з’явився б прапор іншої держави... Він жодного разу у своїх виступах не вимовив слова «російська агресія»... Третій ключовий гравець — Юлія Тимошенко, про яку я в даний момент говорю як про фактично діючого президента. Зараз при владі її «Батьківщина»; всі ключові посади — Президент, прем’єр, спікер, секретар Радбезу, головні міністри — це партія «Батьківщина».

Чи насправді це так? Побачимо. Якщо доживемо.