Молода режисерка Тамара Трунова має досить розлоге творче портфоліо, безумовними топ-позиціями в якому є її вистави в Театрі драми і комедії на Лівому березі («Том Сойєр», «Пасажир у валізі», «Дві дамочки у бік півночі»). Днями в її творчому активі з’явилася нова постановка, яка в цьому сенсі цілком може посперечатися зі столичними спектаклями і навіть потіснити їх iз вершин персонального рейтингу пані Трунової. «Лєну» за п’єсою молодого драматурга Дмитра Левицького Тамара поставила у Черкаському академічному обласному театрі імені Тараса Шевченка.
Робота над цією постановкою почалася ще рік тому, коли в Черкасах працювала режисерсько-драматургічна лабораторія. Кілька режисерів та драматургів з усієї України об’єдналися у творчі пари, аби поспілкуватися із акторами трупи й відшукати матеріал, який міг би лягти в основу майбутньої п’єси. Згодом був презентований результат цієї роботи у вигляді вже написаних драматичних творів. Першими почали Трунова, Левицький та їхня «Лєна».
Герої цієї історії мешкають у забутому Богом селі. Тато, мама та їхня дивакувата донька Лєна. Над малюнком зосереджено сопе дівчинка, молодша донька,.. яка померла від раку. Аби вилікувати її, батьки продали свою квартиру в Києві й перебралися у цю глухомань. Доньку так і не вдалося врятувати. Злидні, що визирають з усіх кутків, зневіреність у поглядах та рухах, на столі — картопля в мундирах, хліб і квашена капуста. Нехитра сільська їжа, яка цього дня відіграє роль святкової вечері. Адже за столом потенційні свати — вишукана пихата дама сердито й відчайдушно колупається у тарілці, та її чоловік, якому, схоже, давно обридло все і вся. А надто — оця жінка, що поряд. Він щосили намагається підтримувати розмову: то про політику згадає, то анекдот розповість. Але ситуація невідворотно наближається до кульмінації: їхній син Руслан вирішив одружитися з Лєною. І мама з татком, урешті-решт, може, й спробували б його якось відмовити від цього кроку, але дівчина каже, що вагітна. До того ж вона, схоже, справді кохає їхнього хлопчика, бо просить тата розповісти Русланові про Афган так, як їй колись у дитинстві,.. вмощуючи свого нареченого на коліна батьку. Коли кохаєш людину — бажаєш поділитися з нею найдорожчим. У дивакуватої Лєни цим найдорожчим був спогад iз дитинства, коли татусь брав її на руки, пригортав до себе і замість казки розповідав про Афганістан...
А ще у Лєни є товариш Максим. Який також справляє враження людини не дуже розумної і навіть не зовсім адекватної. Але цей недолік компенсується іншим: Максим — яскравий приклад цілком щасливої людини. Бо кохає Лєну і живе в оточенні безмежної любові своєї матері. Для якої він — найкращий син. Яка, здається, пам’ятає всі його дитячі образи. І навіть кулінарні пристрасті — хот-дог і моркву по-корейськи... Проста сільська жінка вміла щиро тішитися малим, розраховувала лише на себе, не обтяжуючи Господа проханнями про манну небесну, до цього ж привчила і свого сина.
...Після цієї вистави хочеться замислитися над багатьма речами, від якихось глобальних, до особистих, на кшталт персонального скелета у шафі, про існування якого інші навіть не здогадуються. Озирнутися навкруги, щоб по-новому поглянути на той же остогидлий білборд iз черговою порожньою обіцянкою (один із найпоказовіших елементів декорації — рекламний щит відомої партії, добряче пошматований, в якому, втім, безпомилково читаються і одіозні слова про покращення вже сьогодні, і персону недавнього очільника Черкащини також можна впізнати без проблем). Встигнути зробити важливу справу, адже життя — стрімке і швидкоплинне. Навіть якщо ця справа — всього лише «морква по-корейськи», бо завтра може трапитися так, що того, кому ви її планували зготувати, вже немає на цьому світі (аби цей месидж прозвучав особливо зрозуміло — Тамара Трунова навіть виводить на екран рецепт цього салату). А ще усвідомити нарешті, що навіть якщо хтось вважає себе найбільш нещасним з усіх страждальців на Землі — є люди, яким значно важче. До цієї думки режисер підводить глядачів поступово. Коли ті заходять до глядацької зали, їх... запрошують на сцену. Стільці — там, і там же, ніби в заглибленні, актори грають виставу. До осмислення понять «над» і «під» вона закликає глядачів і впродовж спектаклю, то відсилаючи Лєну в підвал по огірки, то нагадуючи, що й музиканти оркестру творять свою музику в оркестровій ямі.
Черкаські ж актори Надія Корбут, Тетяна Крижанівська, Анна Куриленко, Наталя Вігран, Юрій Берлінський відгукуються про «Лєну», як про дуже цікавий досвід у своїй кар’єрі. (Юрій Берлінський навіть зізнався, що все життя мріяв про виставу, де треба майже весь час сидіти, що, втім, аж ніяк не завадило йому продемонструвати свою відмінну творчу форму). Щоправда, чи зможуть вони сказати те ж саме про інші вистави експерименту, наразі невідомо — нових постановок цього проекту в Черкасах поки що не анонсували.