Дивовижі літературного Середньовіччя

Це саме той випадок, коли книжковий проект потребує державної підтримки, адже таке енциклопедично-довідкове видання потрібне усім викладачам літератури та студентам. Ці 12 томів — ієрархічно-процесуальний канон, без якого неможливе «освоєння... літературного процесу як історії культурного і духовного життя українського народу», — саме таке завдання для всього проекту ставить у передмові директор Інституту літератури Микола Жулинський. Друга мета — «постколоніальне прочитання» вітчизняного письменства. Тобто, намагання збагнути, яку соціально-психологічну реальність насправді відбивала українська література упродовж тисячоліття — і на цьому тлі побачити нашарування імперських міфів та пропагандистських спотворень національної ментальності.

Останніми роками вийшло декілька цікавих авторських прочитань історії нашої писемності — від Григорія Грабовича до Михайла Наєнка, — але тільки академічний курс, що толерантно ставиться до всіх (навіть взаємовиключних) інтерпретацій, забезпечує панорамну оптику. Такий науковий синтез востаннє здійснювався в Україні 1967 року, коли було випущено восьмитомну академічну «Історію української літератури». Під певним оглядом, те видання не так з’ясовувало роль літератури в українському суспільстві, як затуманювало її — через химерну ідеологічну термінологію та обов’язкове відшуковування авторами «керівної ролі комуністичної партії» чи не в літописах, і через видні хіба втаємниченим езопові натяки на реальний стан літературних речей. І вже точно не можна було йти за дорожньою картою Сергія Єфремова від 1911 року: «Історія письменства є історія ідей, а не книг». Авжеж, в СРСР ідея була одна, єдино правильна — сумніви у цьому каралися кримінально.

Відтак перший том 12-частинного проекту — «Давня література (Х — перша половина ХVІ ст.)» — є, сказати б, реконструкцією Атлантиди. Після 1930-х років науково-комплексно досліджувати стару українську писемність вже не було можливості. Остання реалізована спроба — колективний «Нарис історії української літератури» (К., 1945), що його одразу по виході «відкинуто як ідеологічно шкідливий», бо підважував концепт «древнерусской литературы», згідно з яким, практично вся творчість Київської Русі відходила росіянам. На початку 1950-х «Історію української літератури» уклали Олександр Білецький та Леонід Булаховський, які засумнівалися у такій культурній делімітації, але той рукопис радянська цензура взагалі заборонила до друку.

Як тільки політичний режим заслаб на «перебудову», наприкінці 1980-х стався справжній вибух дослідницько-публікаторського інтересу до старовини. Миттєво розходяться чималі наклади «Міфів Київської землі» Олександра Знойка та «Мисленного древа» Валерія Шевчука. Перекладений та відкоментований Леонідом Махновцем «Літопис Руський» розкуплений у 50 тисячах копій; його ж розвідка про авторство «Слова о полку Ігоревім» стає науковою сенсацією. 1991-го з’являється хрестоматія «Давня українська література», впорядкована Миколою Сулимою — науковим редактором нинішнього 1-го тому академічного 12-томовика. Другим редактором є Юрій Пелешенко, автор монографії «Українська література пізнього Середньовіччя», визнаної кращою літературознавчою працею Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року’2012».

Відтак, культурно-історичну справедливість відновлено: доведено квазінаукову фальш російських претензій на художню творчість Київської Русі. Окрім змалювання синтетичної картини безперервного літературного процесу, до наукового обігу вперше введено імена п’ятьох київських митрополитів-проповідників. Але увагу звичайного читача найперше приверне сучасне потрактування добре знаних пам’яток — наприклад, «Слова о полку Ігоревім», автор котрого «зігнорував тогочасні жанрові норми й традиції» (М. Жулинський). Через цю середньовічну неканонічність висловлювалися найрізноманітніші припущення, які наведені у рецензованій книжці: «П. Куліш вважав пам’ятку дружинною думою, що дійшла до нас у спотвореному вигляді, втративши значну частину рим під перами копіїстів... І. Франко висловився, що «Слово» взагалі є компіляцією, власне збіркою пісень, написаних різними авторами в різний час і лише упорядкованою одним редактором». Нині дослідники сходяться на тому, що це «драматично-музичне дійство... декламація, текст якої, можливо, від початку призначався для колективного (найімовірніше, ролевого) виголошення». Інакше кажучи, «Слово», можливо, — не так тогочасний літературний твір, як вельми креативний сценарій державного пропагандистського шоу (Л. Махновець вважав, що прем’єра відбулася в київському теремі Святослава з нагоди повернення князя Ігоря з полону).

Прикметною рисою 1-го тому є намагання авторів побачити у давніх жанрах народження пізніших літературних форм. Приміром, паломницький твір початку ХІІ століття «Житіє і хоженіє Данила, руської землі ігумена» демонструє незвичний для тих часів «белетристичний подих», завдяки чому «описи Данила були настільки точними в деталях, що кілька століть служили за своєрідний довідник-путівник». Цей початок переходу від релігійного до світського письменства призвів, зрештою, до появи популярного жанру дорожніх нотаток.

Очевидно, що турбота про залучення більш масового читача (ніж мав згадуваний 8-томовик 1967 року) подиктувала включення до структури інформаційних глав «Історико-культурні обставини» у кожен хронологічний розділ. Звідси ми довідуємося не лише про дивовижні факти («у княжу добу одночасно у вжитку було близько 130—140 тисяч примірників рукописних книг»), не тільки стаємо свідками археології знання («поштовхом до трансформації міфу в казку слугував розрив із ритуалом»), а й знаходимо оперту на порівняльний аналіз давніх текстів, етимологію контраверсійних нині понять («не виключено, що в епоху Середньовіччя в усному мовленні на позначення своєї землі вживався термін «Україна», а на письмі — книжний слов’янський термін «Русь»).

І, безперечно, неабияк посприяла читабельності тексту (як на суто наукове видання) літкритична вправність редакторів: згадуваний Микола Сулима — не лише завідувач інститутського відділу давньої літератури, а й відомий інтерпретатор творчості сучасних авторів (Є. Пашковського, В. Медвідя, В. Діброви, Б. Жолдака, С. Жадана). Голова ж редакційної колегії усього 12-томовика Віталій Дончик, попри реноме одного з найкращих критиків старшого покоління, ще і знаний есеїст-полеміст.