Так, це мій герой. І хоча він віддав життя і здоров’я за мільйони людських життів, вони навіть не знали про його існування.
Дід мого покійного чоловіка, Соколана Віктора, — Іван Соколан — обробляв херсонські чорноземи і був справжнім господарем. Його свата, Івана Горбачова, вислали у херсонські степи за непокору владі. Працьовита сім’я Горбачових на новій землі побудувала цегельний завод, за що їх прозвали Цегельниками. Син Івана Соколана Михайло та донька Івана Цегельника Степанида побралися у 33-му, згодом народили четверо дітей. На той час в Івана Соколана відібрали землю, а в Івана Цегельника — завод. Старі померли, а Михайло та Степанида втекли від голоду на Північний Кавказ, де на них ніхто не чекав. Далі подались на Донбас. Михайло працював на шахті, доки не сталась аварія. Щоб урятуватись від голоду, поїхали на північ, де й осіли в селі на Сумщині. У переїздах між Херсонщиною та Сумщиною поховали п’ятьох діток. Вижило двоє: міцний красень Іван та хворобливий Альоша. На Сумщині народилося ще двоє — донька Ліда і в 40-му — останній хлопчик-мізинчик Віктор.
Розумний і грамотний Михайло вступив у партію, працював завгоспом, поставив хату. А на західному кордоні вже гриміла війна. Старший син Іван пішов воювати в армію, Михайло ж за віком не підходив для військової служби, тому й залишився для партизанської роботи.
Весною 42-го почалася боротьба німців із партизанами. Михайла й Альошу розстріляли перед жителями села. Степці з двома молодшими дітками дивом вдалося уникнути розстрілу, втікали з рідних місць разом із біженцями. Як вони пережили дощову осінь і морозну зиму, не можна згадати без сліз, та скрізь були добрі люди, які давали одяг і взуття жінці з двома дітьми. Їх годували то німці, то партизани, то жителі сіл, через які вони брели. Ночували у стайнях біля худоби, в скиртах, іноді люди пускали у хату, хоча біженцям це було заборонено.
Коли німці відступили, Степка добралася з дітьми до свого села, проте фашисти його спалили дотла. На згарищі їх чекала Степчина молодша сестра Наташа, яка й повезла їх назад, на Херсонщину, де вціліла стара бабусина хата. Вже там Степку наздогнала ще одна страшна звістка — прийшла «похоронка» на сина Івана.
Віктор-мізинчик доглядав стару бабусю та хвору матір, яка злягла після «похоронки». Йшов голодний 46-й рік. Хлопчаки виливали хом’яків у степу, забирали в норах запаси зерна, стріляли з рогаток горобців, з того варили якесь вариво і так виживали. Працювати в колгоспі хлопчина почав у 6 років: спочатку поганяв сліпу кобилу, щоб працювала січкарня, потім носив косарям воду. Після закінчення семирічки вступив до Каховського училища механізації сільського господарства, згодом працював у рідному селі молодим спеціалістом, одружився. Та недовгим було щастя молодих — забрали Віктора в армію, а після неї подружнє життя якось розладналося. Після смерті матері сім’я і зовсім розпалася. Віктор поїхав у Бровари, де жила сестра, влаштувався на роботу, одружився вдруге, народився син. Життя потроху налагоджувалося.
Мало хто знав, що під Україну закладена потужна атомна «бомба». Гримнуло так, що здригнувся увесь світ. Для Віктора, як і для багатьох інших, знову почалася війна: вивозив людей із зони, завозив пальне, заправляв транспорт у зоні зараження, возив будівельників. Із квітня 1986-го до січня 1987-го був у Чорнобилі та Прип’яті. Коли привіз пальне перший раз, на місці нікого не було, безлюдно. Пішов попід якоюсь стіною, доки з укриття хтось не крикнув: «Дурню, чого ти лазиш під реактором?». Виявляється, був черговий викид радіації. Ані якихось інструкцій, ані захисних костюмів ніхто не давав, люди абсолютно не знали, як захищатись.
Через кілька місяців зір почав катастрофічно падати. Лікар-офтальмолог скликала всіх колег, щоб побачили, якими бувають очі після ураження радіацією. Стали відмовляти руки й ноги, боліла спина. У Центр радіологічної медицини направлення не давали. Нарешті у лікарні для «чорнобильців» поставили діагноз — ураження центральної нервової системи і головного мозку. В автопарку документів не було, не було й записів у бухгалтерії, бухгалтер звільнився. З того, що було обліковано, пенсію нарахували мізерну. Але принаймні щороку Віктор міг лежати в лікарні для «чорнобильців» і їздити в санаторій «Медики — Чорнобилю», там і підлікували, почав помалу рухатися.
Найгірше — це побутові умови: утрьох жили в 11-метровій кімнатці гуртожитку.
Та прийшла найбільша біда: поставили діагноз — рак язика. Почалася хіміотерапія, опромінення, лежання в різних лікарнях. Останній місяць лежав у гуртожитку, ніхто не приходив провідувати — друзі, які були з ним у Чорнобилі, вже померли, а співробітники не хотіли. На похорон також ніхто не прийшов. До квартири, яку так довго очікував і яку пропонували у місті Васильків, не дожив два тижні. Не отримав і машину, на яку стояв на черзі. Життя своє поклав за інших, собі ж не виборов навіть більш-менш пристойних умов для існування.
Чисельність населення у будь-якій країні є фактором, що безпосередньо впливає на подальший розвиток суспільства — уповільнює чи прискорює його, а також вважається базисом економічного, соціального, політичного, культурного, духовного та інтелектуального розвитку держави. >>
На перший погляд, це несумісні речі, проте вони є різними формами матерії та енергії, перетворені фізикою і біофізикою. Багато тисячоліть людина пізнавала Світ — від плескатої Землі до нейтрона й пульсара; пристосовувалася до природи, накопичувала досвід використання природних явищ на свою користь. Незрозумілі явища приписували «галузевим» богам; творилися міфи, з яких формувалася релігія. >>
Події, які відбуваються у сучасному світі, вимагають від нас, українців, бути особливо пильними. Озвіріла влада Москви йде на все, щоб порушити встановлений мир і порядок у світі, одурманити населення Росії, виправдати свою агресивну політику щодо своїх сусідів. Особливу роль у цій справі відіграє Московська церква як підрозділ ФСБ. >>
Проблеми, притаманні нашому життю, не зникли після виборів до Верховної Ради, а лише загострилися та ще й довели, що виборець не мудріший за дурного карася. Подивімося на партії, які прийшли в парламент. >>
Після Полтавської битви 1709 року, зламавши незалежницький спротив волелюбних українців на чолі з Мазепою, московський цар Петро І в 1721 р. проголосив Московію називати Росією, а себе — імператором Російської імперії, хоча Залісся (тобто Московія) ніякого відношення до Київської Руси-України не мало, її історичне минуле — в Золотій Орді. >>
