За національністю — росіянин, за переконаннями — бандерівець

23.04.2014
За національністю — росіянин, за переконаннями — бандерівець

Володимиру Чермошенцеву і уві сні не могло привидітися, що на старості літ доведеться виїхати з рідного дому.

Тернопільщина гостинно прихистила багатьох кримчан, які вимушені були тікати від російського «бєспрєдєла». Усіх їх ще на вокзалі намагалися зустрічати так, щоб люди відразу переконалися, що до їхніх доль тут ставляться небайдуже і зроблять усе можливе, аби допомогти обжитися і почуватися захищеними. Але цього чоловіка зустрічали по-особливому. Обласне керівництво, відомі політики, журналісти більшості місцевих газет, радіо і телебачення — всі вони зібралися на пероні, аби зустріти з кримського поїзда сивочолого 88-річного чоловіка, який був до сліз схвильований такою увагою. Зрештою, він її безперечно заслужив. А на основі незвичайної і складної життєвої історії Володимира Чермошенцева — росіянина за національністю і бандерівця за переконаннями — запросто можна знімати гостросюжетні фільми.

Голод. Полон. Повстанці

На його долю вже в дитинстві і юності випало стільки випробувань, що для багатьох і на весь вік було б забагато. Народився він на російському Поволжі, під Саратовом. Батька більшовики вбили за спробу захистити своє майно на очах у сина, коли тому було всього шість. Дві сестрички померли від голоду, третя загинула потім під час війни. Тікаючи від того самого голоду, мати і тітка з маленьким Володею дісталися України, а згодом знайшли прихисток у Криму. Мальовничий Бахчисарай став для нього другою малою батьківщиною на все життя. Але глибоко і свідомо любити Україну навчив хлопця зовсім інший край, волинський, куди потрапив після ще одного жорстокого кульбіту долі. Під час фашистської окупації його, п’ятнадцятирічного, загнали в ешелон разом із сотнями інших людей, вибраних для примусових робіт у Німеччині. Та біля західного кордону України дивом вдалося втекти. Там, у західноукраїнських лісах, і зустрівся юний росіянин з українськими повстанцями. Спочатку вони дуже підозріло поставилися до російськомовного хлопця, який невідомо звідки взявся, і був момент, коли його життя висіло на волосині. Однак врешті-решт повірили його щиросердій розповіді… Спілкування з тими людьми і спільна боротьба здійснили справжній переворот у душі й світогляді юнака, і це залишилось із ним на все життя, незважаючи на генетичну приналежність до іншої нації і постійне проживання у ментально специфічному Криму.

Володимир Чермошенцев потрапив у Дубенську сотню УПА, очолювану легендарним командиром Юрієм (Георгієм) Чуйковським на псевдо «Юрко». Важко поранений, він помер фактично на руках у юного росіянина, який і досі, через десятки років, називає його «мій командир». Написану за спогадами Чермошенцева про тодішні події захоплюючий роман-хроніку «І бурею битва гриміла» видав у 2007 році відомий політичний діяч родом з Рівненщини, народний депутат кількох скликань Микола Поровський.

Хлопчик на псевдо «Джура»

«Хіба ж ми першими почали мучити вас, москалів? Ми почали оборонятися, коли ви нас захопили й замучили. Хіба ж це ми прийшли на вашу землю, щоб ваших батьків і матерів мордувати? І чи пожаліли ваші начальники наших дітей та старих? Сім’ями в Сибір сотні тисяч наших людей повезли на муки, щоб там вони й загинули! Скажи, де тепер моя жінка і малі діти? У кого за них мені спитати? Чи, може, ти скажеш, що наші люди досита хліб їдять, на який так тяжко працюють? Скільки ви, москалі, на Україні, стільки й помирають наші люди від голоду і холоду. Тож буде під вами горіти наша українська земля!...» Це — дещо скорочений емоційний монолог бійця УПА з тієї самої згаданої книги. Його юний Володя Чермошенцев почув чи не в найпершу свою зустріч з українськими повстанцями, коли, злякавшись, запитав, чого його зразу не вбили, бо мучити, мовляв, буде гріх. І саме з того монологу почалося його розуміння ідей української повстанської боротьби, до якої потім сам долучився і яку прийняв і розумом, і серцем. А віднедавна, коли завдяки цинічній російській політиці йому в похилому віці довелося вимушено залишити рідний дім і землю, на якій прожив усе життя, ті далекі слова зазвучали, як болюча луна.

Володимир Чермошенцев на псевдо «Джура» став повноцінним бійцем УПА ще навіть не досягши повноліття. Потрапивши в полон, пройшов через катівні НКВС, де йому ламали ребра і руки, виривали обценьками нігті. Втекти звідти вдалося тільки тому, що придумав, як обдурити мучителів. Під час одного з допитів начебто погодився показати одну з повстанських криївок (насправді точно знав, що нею давно вже не користуються). І як тільки двоє з трьох енкаведистів полізли в підземний отвір, а третій вирішив і собі туди зазирнути, хлопець щодуху кинувся в лісову гущавину. Йому вдалося втекти і дістатися Криму, де вже виплакала всі очі мама. Але паспорта він не мав, і признатися, де був так довго, нікому не міг, тож певний час жив нелегалом. Добре розумів, що довго так тривати не може, бо знаходиться під підозрою, і що йому можуть приписати все, що завгодно, а якщо дізнаються про участь в УПА, то розстріляють. Тому свідомо наважився вчинити дрібну крадіжку в надії відбути короткий строк і почати вже легальне життя. Однак за те, що поліз у колгоспний виноградник, раптом «впаяли» 10 років і відправили на лісоповал до Сибіру. Звільнитись із тієї каторги на три роки раніше вдалося лише тому, що помер Сталін.

І в страшних снах не снилося

Після повернення з ув’язнення Володимиру Чермошенцеву вдалося нарешті налагодити нормальне життя. Він влаштувався на роботу майстром з ремонту галантереї у Будинку побуту, одружився, народилися один за одним троє синів і дочка. Були роки відносного щастя і спокою, але своє повстанське минуле мусив тримати у великій таємниці, інакше життя знову полетіло б шкереберть. Воно і без того знову обернулося страшними випробуваннями. Так сталося, що трагічно загинули вже дорослими всі четверо дітей Володимира Олексійовича. Згодом померла дружина, і він залишився один. Єдина радість гріла душу — Україна, що вже давно стала рідною, таки здобула вистраждану незалежність, а він нарешті зміг відкрити свою таємницю і почав з гордістю називати себе бандерівцем. А найголовніше — одержав можливість займатися просвітницькою роботою, розповідати правду про ті непрості буремні роки в УПА, пояснювати землякам, особливо молоді, справжню суть подій, яка у свідомості переважної більшості з них так і залишилась потворно викривленою фальшивою радянською пропагандою. Літній чоловік став активним членом нечисленної, але «бойової» кримської організації Конгресу українських націоналістів. І навіть у страшних снах йому не снилося, що майже через чверть століття після того, як Україна офіційно стала незалежною державою, його на українській землі знову назвуть «ворогом народу» за те, що колись у боях відстоював цю незалежність. А ще — почнуть звинувачувати у зраді Росії, звідки він родом, і погрожувати «судити за законами воєнного часу».

Важко уявити собі ницість недолюдків, які взялися відкрито і наполегливо погрожувати 88-річному чоловікові, позбавивши його можливості спокійно дожити віку там, де провів усе життя. Але саме їхні жорстокість, цинізм і нахабство примусили Володимира Чермошенцева виїхати з окупованого Росією Криму. По допомогу звернувся до кримських кунівців, а вже ті зв’язалися з колегами із Західної України. В Тернополі Володимира Олексійовича прийняли, як рідного.

«Мені б спорядження та всюдихід»

Щоб поспілкуватися з незвичайним ветераном, я поїхала у відомий далеко за межами Тернопільщини санаторій «Медобори», що в мальовничому селі Конопківка Теребовлянського району. Саме він став тимчасовим домом для Володимира Чермошенцева, де взялися і підлікувати, і допомогти вийти зі стресового стану. Як на свій вік, Володимир Олексійович виглядає добре, от тільки в очах застигла невимовна туга… По-хорошому вразив мене і ясністю розуму, і обізнаністю в сучасних політичних подіях, і тверезою та мудрою їх оцінкою. А ще — чистотою української мови. Каже, що це в УПА його колись навчили, бо до того «ні слова не знав». Але це ж коли ще було, в Криму ж упродовж багатьох років йому навряд чи доводилось багато і постійно нею спілкуватися.

Погоджується зі мною, що так і не було впродовж усіх цих років в українців справжньої, повної незалежності. «І хто нас тільки не дурив! — гірко зітхає. — А комуняки он знову при владі, і Симоненко знову у президенти лізе...».

«Як вам тут, добре?» — запитую. — «Як у раю», — відповідає. Я думала, що продовжить про комфортні умови чи красу навколишньої природи, а він сказав зовсім інше: «Говорю, що хочу, що думаю, і ніхто не ганяє, не лякає. Тут особливий край, тут люди знають, що таке Україна». Як найдорожчі реліквії, показував численні грамоти і подяки за героїчну боротьбу та пропаганду національної ідеї, посвідчення голови Кримського братства ОУН-УПА і члена Всеукраїнського братства ветеранів ОУН-УПА імені Шухевича. В одному з таких посвідчень, до речі, написано, що Володимир Чермошенцев має право на пільги, однак насправді він не має ніяких. Колись було спробував поцікавитися у відповідних інстанціях, то йому прозоро натякнули, що не тієї армії він, мовляв, ветеран, не радянської…

«Володимире Олексійовичу, ви вірите, що Крим ще буде наш?» — цікавлюся. — «Так, якщо зберемо, як колись, з’їзд поневолених народів, і якщо всі держави об’єднаються проти Путіна, бо тоді йому нікуди буде дітися. Але треба піднімати народ!».

До речі, сам він зовсім не збирається спокійно відпочивати, хоч давно заслужив це у своєму поважному віці після такого нелегкого життя. «В мене часу вже мало лишилося, — каже, — то хотів би зайнятися пошуком тих хлопців-повстанців, що їх ще багато, знаю, в лісах волинських лежить. Треба. Щоб усі вони були поховані і вшановані, як належить. Мені б спорядження спеціальне, і всюдихід якийсь!…. А ще, якщо буде така потреба, то я б і на Майдан пішов! Краще героїчно померти, ніж жити в приниженні!».

А взагалі він твердо переконаний, що незабаром повернеться до свого Бахчисарая. «Скоро ось переїду в Дім ветеранів, перебуду там трохи, а потім виженемо окупантів, то повернуся в Крим», — поділився планами на прощання. А ще із сльозами на очах попросив (журналістської уваги до нього останнім часом таки було забагато): «Будь ласка, не присилайте вже більше нікого. Я всім радий, але коли починаю знову все те згадувати, то дуже вже душа болить. Україна — вона в мене ось тут!» — поклав руку на серце.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>