«Христино, там жах! Я мушу їхати!»

Із міста — у село

...Шукаю хатину в полі, де мешкають нині Жуки. Свою тісненьку кімнатку-рукавичку в гуртожитку вони змушені були змінити на стару сільську хату неподалік Володимира-Волинського після того, як три роки тому на світ з’явилися двійнята Данька і Дануся. Жити далі в кімнаті, де через дірявий дах стіни вкрилися грибком, було просто неможливо. Старший, Юрко, дуже часто через це хворів, тому піддавати ризику новонароджених просто не відважилися. Та й уявити життя п’яти чоловік у 14 квадратних метрах було неможливо. Тому прийняли від родичів пропозицію поселитися у селі в хаті, де 15 років ніхто не жив.

Будиночок Жуків знаходжу не в самому селі Березовичі, а на хуторі. І то дякуючи орієнтиру — старому «Запорожцеві», який стоїть на подвір’ї. Назустріч вибігає, як справжній господар, восьмирічний Юрко. Він приміряє нову футбольну форму, в якій завтра гратиме у футбол. Це подарунок тата, який уночі тільки повернувся з реабілітації та обстеження в одній з італійських клінік. Христина з колискою, в якій лежав найменший — семимісячний Жук, щойно приїхала з райцентру, де збирала й поновлювала довідки. З машини висипають поважні трирічні рожевощокі Данилко й Дануся, яких мама заодно забрала з дитячого садочка.

Христина одразу веде у хлів, де кувікають поросята й мукає теличка — їхня майбутня корівка-годувальниця. Намагаюся уявити цю міську дівчину, яка народилася й виросла в Луцьку, вчительку східних танців, як вона доїть корову, — і не можу. Та вона розвіює всі мої сумніви:

— Торік ми вже виростили свої бурячки, моркву. Перші два роки нічого не росло. То хімії переборщимо, то попалимо. А торік усе вродило. Свої овочі їмо. Тут гектар землі маємо. Курочки яйця несуть. Тільки молоко в сусідів беремо. Виросте своя корівчина — матимемо своє. Все натуральне. Діти, як сюди переїхали, практично перестали хворіти. Я на них не дмухаю, як дмухала на старшого. У кімнаті свіжо, температура комфортна. Стасика не кутаю, і він нормально почувається.

У старенькій хатині Жуки затіяли грандіозний ремонт. Першого року змушені були перекрити дах, потім — утеплити стіни, вставити пластикові вікна, щоб тепліше було. Зараз хочуть воду провести, ванну зробити. Грошей трохи підзбирали, тільки б починати ремонт. Але який тепер із чоловіка робітник? Приїхав із Італії, виявили купу болячок, три спинно-мозкові грижі треба оперувати. Але поки що вирішують, як відновити пошкоджений слуховий нерв. Теж потрібна операція. Треба знову їхати в Італію. Вітчим Юрія мешкає у них, допомагає Христині з дітьми. Він і ремонт готовий почати, але йому помічники потрібні. Наймати чужих людей — треба платити, а звідки?

Христина вдячна, що люди відгукнулися й пропонують допомогу. Хто що може. Зараз Юра лягає на лікування в районну лікарню — треба медикаменти. А вони так подорожчали. Ось тільки за переклад з італійської трьох аркушів лікарських висновків довелося заплатити 600 гривень.

— Люди пригнали «Запорожець» — навіть не знаємо, хто. Кажуть: «Хочете — здайте на металобрухт, буде копійка. А хочете — відремонтуйте, ним ще можна їздити». Нам свої колеса, звичайно, не завадять. До траси від хати — понад два кілометри йти. А дорога в полі бачите яка? Якщо сніг мете — перемети відразу. Тоді Юрка до школи не пускаю. Просимо сільську владу, щоб розрівняли трохи дорогу, щоб не перемітало. Нам кажуть, що ми тут жити все одно не будемо, а для кількох хат дорогу робити немає сенсу. Радять пошукати інше житло. А з цим що робити? Ми вже стільки грошей сюди вбухали, — бідкається Христина.

Хата й справді дуже стара й занедбана. Вона зжере ще немало коштів. Та куди діватися сім’ї з чотирма дітьми? Хай який, а все-таки свій дах над головою.

Квартира від Шуфрича виявилася пшиком

Цікавлюся, як закінчилася історія з квартирою, яку обіцяв купити Жукам народний депутат Нестор Шуфрич? П’ять років тому, коли я зустрічалася з Юрою та Христиною, вони саме почали шукати двокімнатну квартиру, гроші на яку нібито виділив нардеп-регіонал. У листопаді 2008-го їх запросили на програму Савіка Шустера «Шустер Live». Приїхали телевізійники з Києва, наробили переполоху на весь гуртожиток, монтуючи пряме включення через супутник із кімнатки, де жили Жуки. На програмі Нестор Шуфрич пообіцяв, що Партія регіонів придбає житло цій молодій сім’ї, якщо цього не зробить «помаранчева» влада, за яку вони стояли на Майдані. З Києва кілька разів їм телефонували й сказали... шукати житло. Так у Жуків народилася надія. Тим паче юристи сказали, що публічна обіцянка рівнозначна юридичному договору з печаткою.

— Ми тоді шукали квартиру, бо наказали робити це терміново. Нам уже конкретно назвали день, коли мають перерахувати 250 тисяч гривень. Хоча до кінця в цю обіцянку я не вірила. Не дочекавшись коштів, відважилися самі зателефонувати в офіс Шуфрича, а там відповіли, що нашу справу передали у штаб Бориса Колеснікова, бо саме починалися президентські перегони. Дзвонимо туди — а там ні сном ні духом не знають нічого. Ми зрозуміли, що нас просто розвели, — згадує ті події жінка. — Тому нас ця хата не лякає. Вона наша, й ми тут господарі. Потихеньку, дасть Бог, зробимо ремонт. Буде у дітей своя кімнатка, а там, у кухні, буде друга, добудуємо кухню, зробимо ванну. Аби чоловік був здоровий і діти.

Оптимізму Христини та її витримці можна позаздрити. Не кожна жінка, потрапивши у такі спартанські умови, зберігатиме оптимізм. Тим паче міська мешканка. А вона тримається, будує плани і вірить, що все буде добре. Аби не було війни.

Просила у Бога: хай буде покалічений, аби живий

Питаю про головне: як вона відпустила Юрія у Київ на Майдан? Невже не було страшно залишатися самій із дітьми?

— Усе сталося само собою. У нашого Юрка виявили проблему із зором. Потрібна була корекція, тому чоловік повіз його в «Охматдит». Поки малий був там, він пішов на Майдан. Коли повернувся додому, був сам не свій: «Христино, там жах! Я мушу їхати!». Ми терпіли до останнього. Він тільки сказав: «Як ти скажеш — так і буде. Як ти відчуваєш? Все буде добре?». Тобто він вірив моїм передчуттям. Нічого поганого я не передчувала. Тому й відпустила. Просила у Бога одного: хай буде поранений, покалічений, аби живий. Якби не діти, я б сама поїхала. Бо так, як та влада витирала об нас ноги, ніхто не витирав. Коли повернувся додому після контузії, довго нічого не розповідав. Мовчав кілька днів. У перші дні в лікарні зривався, кудись біг, будував барикади і снайперів шукав. На його очах снайпер убив хлопця з Нововолинська, 23-річного Сергія Байдовського. Нашого доброго знайомого, який стояв біля Юри третім у шерензі. Його наречена стала вдовою, не ставши дружиною. А скільки їх таких полягло там... Ростиш ту дитинку, думаєш на щастя, а вони забирають у нас синів... Недалекі люди говорили, що на Майдан їхали гроші заробляти, що за квартири там стоять, а не за свою гідність. Хай усі, хто так говорив і говорить, заробляють такі гроші. Квартири там роздавали. Тільки вічні...

Юрій неохоче долучається до нашої розмови. Він ще стомлений дорогою і перельотом. Та й згадувати трагічні події не хоче, бо від хвилювання відразу починає боліти голова. Їх, дев’ятеро поранених майданівців, відправили у березні на лікування в Італію. Одному з них видалили нирку, вилучивши з неї кулю.

— Знаєте, вражає ставлення деяких наших людей до Майдану і українців за кордоном. Як це так? Приїхав додому покалічений, а тобі кажуть, що ти на Майдані не був, бо тебе у списках немає. У яких списках?! На жаль, спекулювати на чужій біді у нас уміють. Через те розчаровуєшся у людях усе більше, — не приховує своє моральної втоми Юрій. — А в Італії тамтешні українці щодня приносили нам в лікарню стільки харчів і гостинців, що ми їх фізично не могли з’їсти. Бабця-італійка подарувала мені ковдру з підігрівом. Один чоловік забіг до моєї палати: «Я тебе упізнав! Це ти знайшов протитанкову гранату і передав її на сцену. Я тебе бачив по телевізору!». Справді, це я знайшов ту РГД... Це був не той Майдан, що у 2004-му. Тим, хто все вимірює матеріальним, не зрозуміти, як у тому пеклі можна було не боятися. Бо там не думаєш про страх. Там думав, як виручити друзів. Ми вистояли, бо з нами був Бог. Коли були ті морози, коли поливали нас водою і хлопці відморожували пальці, наступного дня раптом виходило сонечко — як знак того, що ми не одні, що небеса з нами...

Дітвора перериває нашу розмову, приміряючи татову каску, всідаючись йому на коліна. Маленька Дануся шепче йому на вушко: «Татку, я скучила». «І я за вами скучив, зайченята». Обличчя чоловіка світліє і розпливається в посмішці... Боже, як добре, що ти не осиротив цих чотирьох діток. Вони зростають не в розкошах, не їздять на моря, навіть пристойного житла не мають, бо у своїй країні заробити на житло не всім під силу. Але в них є тато й мама, які їх люблять.