Фільм, який «побачили» незрячі

У львівському обласному Фонді соціального захисту і реабілітації сліпих наприкінці минулого тижня вперше в Україні презентували фільм iз тифлокоментарем. «УМ» уже писала про роботу Львівського обласного осередку ВГО «Українська спілка інвалідів — УСІ», які вперше в Україні самотужки втілюють у життя корисні проекти. Абетка для незрячих, співочий проект «Відчинилося життя», банкомат для незрячих, озвучені світлофори, інформація про ліки шрифтом Брайля, курси комп’ютерної грамоти, аудіобібліотека — всього за один раз навіть не опишеш. Але активісти організації продовжують реалізовувати все нові й нові програми, які полегшують життя незрячим людям. Цього разу для людей, яких оточує темрява, продемонстрували фільм, доповнений озвученим коментарем про те, що відбувається на екрані поза діалогом головних героїв.

Почути кіно

У невеличкому приміщенні зібралося зо два десятки членів Фонду реабілітації сліпих. Сам фільм демонструють на екрані старенького комп’ютера, тож з усіх кінців зали його точно не буде видно. Але це для тутешньої публіки не головне, адже кіно люди слухатимуть. Голлівудська романтична мелодрама «Щоденник пам’яті» — вже давно не новинка і для багатьох встигла стати однією з найулюбленіших стрічок про кохання. На початку фільму, де зазвичай ідуть титри з іменами тих, хто брав участь у створені стрічки, голос народної артистки України Олександри Бонковської пояснює, що в цей час на екрані показують озеро, човен та птахів. Далі, поки триває музична вставка, цей же голос пояснює, що події у стрічці відбуваються у двох часових проміжках: із молодими людьми в 40-х роках у США та в будинку для старих у наш час у тій же країні. Все це не треба пояснювати людині, яка з перших секунд стрічки розуміє і час, і місце подій.

«Уявіть собі, що ви заходите до кімнати, де раніше ніколи не бували, iз зав’язаними очима, — пояснює пані Оксана Потимко, громадський діяч. — Ви кілька разів зашпортаєтеся, можливо, впадете, далі звикнете і навіть, можливо, «оглянете» долонями все, що є у кімнаті. Ви зустрінете перешкоду у вигляді стола, крісла, вхідних дверей і, можливо, торкнетеся кількох предметів на столі. І після цього вам стане нецікаво. А тепер уявіть, що слухаєте голос, який описує кімнату: тут є вікно, з якого видно будівлю XIX століття та дорогу з бруківкою, під вікном стоїть дерев’яний стіл, застелений обрусом, на ньому ваза зі свіжими темновишневими квітами, кілька глянцевих журналів... Відчуваєте різницю?»

І справді, пробуєш закрити очі й лише слухати сюжет стрічки, яку вже ніби і бачив, але за кілька років призабув. З коментаря в уяві виразно постають всі образи кожного забутого кадру, навіть вираз обличчя акторів, який коментує жіночий голос. У кімнаті — тиша, всі уважно слухають, ось покотились перші скупі сльози, хтось дістав носовичок...

Аудіокоментар начитували в... шафі-купе

«Уперше про такі фільми я дізналася на одній із конференцій, яка проходила у Польщі, там усім присутнім демонстрували документальний фільм з аудіодискрипцією — розповідає автор ідеї Оксана Потимко. — Я була здивована, адже якось автоматично складається враження, що коли ти не бачиш, то й не потребуєш дивитися фільмів. І через деякий час ми вирішили зробити таке ж у нас, в Україні».

Робота над фільмом тривала кілька місяців. За словами пані Потимко, не кожен фільм піддається тому, щоб зробити тифлокоментар. Екшен, який побудований на спецефектах, де події розгортаються надто швидко, навіть не розглядають для озвучення. «Коли я вперше дивилась цей фільм («Щоденник пам’яті». — Авт.), то ніяк не могла зрозуміти, що події відбуваються у двох часових проміжках, — розповідає Оксана Потимко, яка не бачить вже 22 роки. — Тому ми намагалися написати коментарі так, щоб усе максимально було зрозумілим».

Робота тривала в квартирі Олександри Бонковської та її чоловіка-композитора і звукорежисера Юрія Саєнка. Подружжя навіть влаштувало в квартирі міні-звукозаписувальну кімнату, де аудіокоментар начитують в шафі-купе. «Справжня студія нам не по кишені, — пояснює пані Оксана. — Година роботи — 20 доларів. А все, що ми робимо, тримається лише на ентузіазмі тих людей, які нам допомагають. Ми не заплатили ні копійки Олександрі Бонковській, хоча вона допомагає нам з усіма нашими проектами».

«Я ведуча концерту «Відчинилося життя», де незрячі солісти співають у супроводі нашого симфонічного оркестру, — розповідає «УМ» народна артистка України, «заньківчанка» Олександра Бонковська. — Ми часто гастролюємо, а в таких обставинах люди знайомляться ближче і товаришують. Я спостерігала за життям цих людей і захоплююсь ними. Тому, коли я можу чимось допомогти, то з радістю роблю це».

... Робота із зачитування і накладання аудіодоріжок тривала кілька місяців. Хоча найважче, зізнаються жінки, було написати текст: спочатку тривалість кожної паузи в діалогах заміряли секундоміром, далі на саме такий проміжок часу пані Олександра писала текст коментаря. Щодня Оксана Потимко разом з Олександрою Бонковською вдосконалювали фрази коментаря так, аби він якнайкраще сприймався незрячими людьми.

«Для такої роботи потрібно два приміщення, які сполучені між собою лише кабелями, — продовжує Олександра Бонковська. — В мого чоловіка є своя кімната, його робочий кабінет, адже він композитор, аранжувальник... А в коридорі стоїть щось схоже на шафу-купе. Тут, як і в кожній хаті, зберігаються якісь валізки, клунки, висять пальта. Саме там і відвели куточок для запису. Ми її переробили: зробили гіпсокартонову перегородку, сполучили кабелями з робочою кімнатою чоловіка».

«Намалювати» мультик можна і словом

Уже незабаром, як і всі «плоди» діяльності організації, фільм викладуть на сайт для того, аби ним могли користуватися усі бажаючі. Проте наразі тривають узгодження юридичних моментів. Але зараз на сайті можна подивитися шість мультфільмів, які спеціально озвучили для незрячих дітей.

«Анімацію зробити складніше, хоча ми з неї і почали, — пояснює пані Потимко. — Можливо, такі мультфільми ще десь і роблять, але ми про це не знаємо. Фільмів є багато, а мультиків не зустрічали. Свої довелось озвучувати без будь-яких підказок. Проте ми багато працюємо з дітьми і розуміємо, наскільки це для них важливо».

За словами пані Потимко, коли незрячі діти дивляться звичайні мультики, педагоги у спеціальній школі-інтернаті правильно коментують усе, що відбувається на екрані. А от вдома батьки часто не можуть пояснити дитині події мультика. Особливо дитині, яка з народження не бачить і уявляє світ трошки інакше, ніж інші діти; зрозуміти, що відбувається на екрані, вона ніяк не зможе або ж зрозуміє не зовсім правдоподібно, якщо поруч не буде грамотного помічника-коментатора. Тому адаптовані мультфільми стали справжньою знахідкою.

«Коли ми принесли мультики в школу-інтернат, діти були просто шоковані, їм дуже сподобалось, — пригадує автор ідеї. — Вони змогли уявити весь намальований сюжет. Така ж реакція на адаптовані фільми і в дорослої людини, адже розуміти все, що відбувається на екрані, дуже важливо. До прикладу, навіть моя мама, яка завжди зі мною, досі не вміє правильно прокоментувати сюжет фільму. І це при тому, що в нас дуже хороші стосунки, а уявіть: якщо людина осліпла в дорослому віці і родичі вважають її тягарем...»

Про важливість адаптації мультиків говорить ще один активіст організації, незрячий Михайло Петрів: «Можу додати, що я в дитинстві не бачив жодного мультика. Я мав проблеми із зором від народження, міг бачити далеко, але лише одну точку, а всієї «картинки» не вловлював. Тому мультики просто «випали» з мого дитинства, вони були мені не цікаві, адже там було дуже мало діалогів і багато подій. Коли ж мої друзі обговорювали мультики, я не знав, що сказати і як підтримати розмову».

Наразі для незрячих адаптовано шість мультиків, закінчується робота над сьомим. А до кінця 2014 року заплановано зробити ще 24 мультфільми.

«Перший мультфільм, який ми робили, — «Сонячний коровай», — продовжує пані Бонковська. — Так само, як і фільм, не кожен мультик можна адаптувати для незрячих. У сучасних мультфільмах події розвиваються надто стрімко. А рольові озвучені мультики були зроблені ще в радянські часи українською студією анімації. Вони повільні, спокійні і дуже добрі. Там була можливість описати, як виглядають бабуся і тісто, яке вона поставила, як те тісто втекло і чалапало по дорозі... Додам, що під час роботи ще над «Абеткою» в мене було дуже багато болючих запитань. Адже в діток, які бачили і втратили зір, збереглися ще зорові образи, а є діти, які народилися сліпими, і в них немає жодних зорових вражень. Ну як можна описати, до прикладу, те, що небо синє, а сонечко — жовте? Проте пані Оксана і викладачі зі спеціальної школи-інтернату пояснили мені, що дітей вчать сприймати кольори. Потім була незручність, як описувати емоційний стан персонажів-звіряток, які щось роздивляються, вдивляються, кліпають. Як описати таку делікатну тему, аби дитинка не заздрила лисичці, яка може бачити. Зрештою, мене навчили, що таких тем не треба боятися чи уникати, адже діток учать адаптовуватись у світі і вчать їх позбуватися цього комплексу: «Так, є речі для нас недоступні, але це не означає, що про них не можна говорити».