Анатолій Матвійчук: Нині у тренді — майданівські костюми хакі

Анатолій Матвійчук за освітою — журналіст, а за покликанням — поет. Можливо, саме ці два фактори і вирізняють його з–поміж інших естрадних виконавців, адже більшість його пісень тяжіють до певної філософії, що в популярному жанрі вважається зовсім не обов’язковим. Останнім часом в iнтернеті, особливо в соціальній мережі «Фейсбук», Анатолій активно дискутує щодо захисту українського інформаційного простору від російської попси та серіалів, а також викладає свої гостросоціальні вірші. Про це та інше «УМ» вирішила поговорити з артистом напередодні його творчого вечора «Полустанок любові», який відбудеться 5 квітня у столичному Театрі оперети.

Пісня «Жити» про Майдан стала рингтоном для телефона

— Анатолію, за першою професією ви — журналіст. Не з’являється бажання завести десь блог і стати для України кимось на зразок Навального?

— Я свого часу був хорошим журналістом, запевняю вас, але в нинішній журналістиці так багато скандалів... Мене ж учили писати про долі людей, їхні погляди, справи, найкращі мрії. Тому свої думки я більше викладаю у вірші чи в соціальні мережі. Люба (дружина) навіть ревнує мене до «Фейсбука».

— Нині iнтернет дає практично безмежні можливості як для спілкування автора з читачами, так і для подолання інформаційної ізоляції, в якій нині опинилася українська пісня.

— Так, хоча iнтернет підірвав продаж компакт–дисків і багато компаній стоять на межі банкрутства: сьогодні не вигідно продавати диски, бо все можна знайти в iнтернеті. Але можливості його і справді великі. Інколи навіть дивуєшся, як швидко поширюється інформація. У мене був випадок: у найгарячіші революційні дні на Майдані, коли палали шини на Грушевського, я написав вірш «Жити». За одну ніч я зробив аранжування, наклав вокал, звів запис, тоді узяв відеоряд із «Еспресо–тв» (хай уже вони мене пробачать), змонтував кліп і закинув його в iнтернет. І буквально за 3 дні було 3 тисячі переглядів. Ця пісня і досі є там. А пізніше друзі розповіли мені історію, коли в Дніпропетровську у водія «маршрутки» задзвонив телефон. І рингтоном у нього була саме ця пісня.

— Під час Євромайдану ви написали серію віршів, які так само виклали в iнтернет. А самі брали участь у тих подіях?

— Я приходив кілька разів — спочатку на Михайлiвську площу, тоді на майдан Незалежності. На сцені виступати не напрошувався. Але кожного разу я повертався додому і засідав за вірші. А потім одного вечора я захворів на грип, отримав ускладнення і практично місяць не міг говорити. І весь найгостріший період протистояння я пролежав удома хворий. Все поривався на Майдан, але Люба стримувала. Плакав від безсилля, коли дивився, як тих хлопчаків розстрілювали снайпери, і досі відчуваю вину за те, що я в той час був не там.

— Але кажуть, що ваші вірші таки читали на Майдані.

— Мені теж про це розповідали. Так що духовно я таки був присутній там, і люди це оцінили. Це приємно. А вірші розлетілися по всьому світу. Сьогодні завдяки iнтернету їх читають в Англії, в Америці, в Італії. На Західній Україні зробили на їхній основі літературно–музичну радіокомпозицію. А в Тернополі пройшов творчий вечір пам’яті героїв Небесної сотні на основі моїх віршів.

— Часто доводиться чути, що Майдан минув, а все лишилося, як і раніше.

— Частково це так. По поверхні пройшла хвиля, а всередині люди, які ставили палці в колеса, продовжуватимуть це робити. Але з іншого боку — відбулися великі зміни у масовій свідомості в позитивний бік. Ми відчули себе нацією, і це відчули всі народи і країни світу. І нам би зараз не розгубити цей кредит довіри. Нам треба максимально зближуватися з Європою, приймати їхні закони, їхню систему судочинства, антикорупційні правила ведення економіки. Нам треба вчитися жити чесно і цивілізовано, позбавлятися совкових стандартів. Нас чекає величезна щоденна копітка робота, доки люди не побачать результатів.

«У росіян — тотальна ідеологічна інформаційна політика геббельсівського типу»

— Зараз багато точиться розмов про інформаційний простір і потребу його захисту від російського впливу.

— Це питання кричуще для мене. Не буде держави, якщо ми не збудуємо свій інформаційний простір. Сьогодні територія без інформаційного простору — ніщо. Бо ми ходимо по своїй землі, а в головах у нас чужі думки, чужі ідеї, чужі пісні, чуже кіно.

— Але ж російські телеканали видалили з кабельної мережі.

— Подивіться в телепрограму: на всіх каналах у прайм–таймі — досі засилля російськомовних мілітарних серіалів, де головними героями є менти, спецпризначенці, прокурори, слідчі, бандити. Уся ця бандитська героїка, менталітет зводиться до того, що людина зі зброєю завжди права і всі проблеми можна вирішити таким чином. А що робиться в музичному просторі? У тих же українських хіт–парадах iз десяти вісім — російські виконавці.

— Що ж робити?

— З цим треба категорично закінчувати. Їх треба м’яко, толерантно витискати з нашого інформаційного простору. Перед загрозою зовнішнього ворога чиновники зрозуміли, що потрібна перш за все армія. Але другим пунктом я би назвав навіть створення Міністерства інформаційного простору. Треба братися за своє радіо, телебачення, наповнювати ефіри своїми людьми, митцями, філософами, етнографами, політиками і культурними діячами. Можливо, певний час картинка буде не така яскрава, як російська. Нічого. Потерпимо. Європейське телебачення теж не таке яскраве, як американське. Але там люди розуміють, що є форма, а є зміст. Давайте переходити на сприйняття змісту, а не милуватися, як папуаси, на яскраві блискітки.

— Останнім часом артисти теж стають жертвами інформаційних воєн. В Україні бойкотують концерти російських митців, які підтримали агресію Путіна в Криму. З іншого боку, росіяни організовують цькування Андрія Макаревича, який виступив на боці України.

— Чим українці відрізняються від росіян? У росіян — тотальна ідеологічна інформаційна політика геббельсівського типу. У них є одна точка зору і повна заборона на альтернативні погляди. У нас — інакше. У нас народ звик сприймати різні точки зору. Росіяни зараз накручені і тільки й чекають, щоб хтось показав пальцем на ворога. Позавчора ворогом був чеченець, учора був ворог грузин, сьогодні — українець. Їхній президент показав — і вони вже стоять на цирлах. Вимагають нашої крові. Кричать, що ми бандерівці. Я киянин, я народився в Києві. Тато народився на Хмельниччині, мама — на Сумщині, а мені кажуть, що я «бандера». Це ж смішно.

— Чи вплинула ця ситуація на ваші стосунки з друзями?

— Частково так. Я не належу до екстремістськи налаштованих людей, але часто від артистів, які народилися в Донецьку, Луганську, я відчуваю певну ворожість. Дехто з тих, із ким я спілкувався, почали мені закидати, що я сам писав російськомовні пісні і досі їх співаю, як я можу виступати проти росіян. Я нормально ставлюся до російського народу і російської культури. Я погано ставлюся до російської ідеології і до президентського курсу Росії. Мені не хочеться мати ворогів серед росіян, але у них у свідомості живуть догми і міфи, які їм вбили в голову ще з часів війни. Вся Європа уже перегорнула цю сторінку, а в Росії все законсервувалося.

— Але такий ідеологічний вплив спостерігається і на певній частині України.

— На жаль, люди на сході України теж підпадають під цю інформаційну доктрину. Час зрозуміти, що наша основна проблема не в тому, що хтось живе на сході, а хтось — на заході. А в тому, що ми і Крим профукали, і Східну Україну продовжуємо втрачати лише через те, що там немає якісної інформаційної політики, немає культурних обмінів. Останній, хто активно це просував, був Леонід Кучма, який розумів, що Україна — не Росія. А всі інші президенти були зайняті своїми локальними проблемами.

— До речі, про Крим. Ви там часто виступали. У чому причина такого агресивного ставлення жителів півострова до України?

— Я вже казав, що ще при Кучмі тут була збалансована культурна політика. У мене не було року, щоб я 2–3 рази не був у Криму. Виступав і в Севастополі в Українському культурному центрі, і в Євпаторії в санаторії «Примор’я» — його головлікар Микола Васильович Сакун був великим патріотом і не минав нагоди запросити українських артистів. Щороку виступав в «Артеку» на фестивалі «Сузір’я», вів зустрічі з Леонідом Каденюком. Але останні 5–6 років, при уряді Партії регіонів, це все — як обрубалося. Представники правлячої партії займалися в Криму лише тим, що відтискали землі, санаторії, власність кримчан. Їм було не до культури. І вони самі спровокували таке ставлення. Не в мові справа. І не в культурі. А в тих людях і в персоналіях, яких конкретно зненавиділи кримчани.

— Чи можливий нині культурний діалог?

— Кримчани поки що ще перебувають в ейфорії і не розуміють, чим це може для них закінчитися, що замість одних проблем прийдуть інші, які будуть не легшими. А з Україною вони могли б вирішувати свої проблеми спільно. На жаль, поки що це не реально.

«Гламуру — капут, хай живе українська свідомість»

— Ваш творчий вечір був запланований на 7 березня, але довелося переносити.

— Так, спочатку він був запланований на 7 березня в Жовтневому палаці. Але на день концерту там лишалася Самооборона Майдану, в залі та коридорах спали люди, головне — не було під’їздів до Палацу, тож ясно, що там ніяких концертів не могло бути. Тому вирішили перенести у Театр оперети, і припало це на 5 квітня. І тут вийшла цікава символіка: минулого року я відсвяткував своє 55–річчя, це — 5–й «Полустанок любові» і відбудеться він 5 квітня.

— Усі свої творчі вечори ви називаєте «Полустанок любові»

— Так сталося, що 20 років тому я вибрав цю назву і досі їй не зраджую. «Полустанок любові» — це місце, якого немає на карті, але яке є в моїй душі, куди я час від часу приїжджаю і запрошую своїх друзів, колег, музикантів.

— Він відрізнятиметься від попередніх?

— Спеціально до вечора я записав кілька нових пісень, кілька давніх і добре відомих переаранжував. У концерті братимуть участь народна артистка України Алла Попова, квартет «Гетьман», Анатолій Гнатюк. До речі, сам концерт спочатку планувався більш веселим, жартівливим, але після останніх подій я зробив його більш ліричним, емоційним.

— А вірші з Майдану будуть?

— Звичайно. До речі, на вечорі буде презентація моєї нової збірки, куди увійдуть і ці вірші. Друзі зараз у Хмельницьку в типографії поспішають, щоб встигнути привезти її до концерту.

— Чи вплинуть останні події на український шоу–бізнес загалом?

— Мені здається, вони вже вплинули. Скільки патріотичних пісень з’явилося останнім часом? Думаю, в репертуарі наших співаків найближчим часом не буде дешевих пісеньок, розцяцькованих костюмчиків а–ля Діма Коляденко. Їм на зміну прийдуть костюми хакі хлопців з Майдану. Сьогодні в тренді трошки інше — і зовнішнє, і внутрішнє. Ми — уже зовсім інша нація. Гламуру — капут, московським «фенєчкам» — теж капут, хай живуть українська свідомість, українська культура і українська ідентичність.

ДОСЬЄ «УМ»

Анатолій Матвійчук — народний артист України. Народився у Києві. Вчився у Київській середній школі №46, Київському індустріальному технікумі, працював слюсарем, кочегаром, музикантом і солістом Київського об’єднання музичних ансамблів. Із дитинства оволодів кількома музичними інструментами, а пісні почав писати з 15 років.

Закінчив факультет журналістики КДУ ім. Т. Г. Шевченка, працював у газеті «Молодь України», журналі «Музика», був ведучим різних телевізійних програм українського телебачення («Відеомлин», «Музичний телеярмарок», «Фант–лото Надія»).

Як поет писав пісні для Лариси Доліної, Назарія Яремчука, Оксани Білозір, Віктора Шпортька, Віталія Білоножка, Алли Кудлай, Ірини Сказіної, Ані Лорак. Сьогодні плідно співпрацює з багатьма молодими виконавцями.