Провокації як повторення пройденого

Путінський бліцкриг у Криму вочевидь задурманив голови не тільки обивателям із нечорноземної глибинки, від шовіністичної ейфорії яких зашкалює рейтинг нинішнього господаря Кремля. Натяки російських політиків першого ешелону на те, що «доблесна» російська армія, як ніж крізь масло, може пройти територією материкової України, не зустрічаючи серйозного опору кадрових військових, — схожі на забавку мавпи з гранатою. Та за будь–яких спроб вторгнення на нашу територію масштаби принаймні партизанської війни та народного спротиву будуть такими, що земля горітиме під ногами новітніх окупантів. Бойовий досвід ОУН–УПА, котрі самотужки, без державної допомоги й зовнішньої підтримки змогли впродовж десятиліття протистояти найбільшій на той час у світі сталінській армії, та відвага сучасної молоді на Євромайдані доводять: українську націю нікому не вдасться поставити на коліна.

Дежавю за циркулярами МДБ–НКВС

Аналогії з подіями понад піввікової давності – не випадкові, позаяк шантаж, підкуп, дезінформація, залучення провокаторів, застосовані цьогоріч російськими спецслужбами в південно–східних регіонах України багато в чому – ніби списані із секретних циркулярів МДБ–НКВС післявоєнних років. Це підтверджує й дослідник національно–визвольної боротьби українців у середині ХХ століття, голова Калуської районної ради Василь Дзунза. Наприкінці минулого року він у співавторстві з краєзнавцем Володимиром Перегінцем видав книжку «СБ: Служба безпеки Організації українських націоналістів».

— Так сталося, що за режиму Януковича Служба безпеки України з органу, котрий має прогнозувати й унеможливлювати внутрішні та зовнішні загрози щодо суверенітету і неподільності держави, перетворилася на інструмент боротьби з власним народом, — стверджує Василь Дзунза. — Плоди цієї вкрай непрофесійної, а подекуди й злочинної діяльності керівництва СБУ нині пожинаємо на південному сході України. Аналізуючи сучасні події, доходжу висновку, що чимало з апробованих МДБ–КДБ після завершення Другої світової війни методів локалізації і подальшого знищення національно–визвольного руху на західноукраїнських землях у модернізованому вигляді застосовуються проти нас і нині. Мова передусім — про шалену дезінформацію в російській пресі й на телебаченні, навішування ярликів «фашистів та неонацистів», використання добре підготовлених провокаторів для підбурювання російськомовного населення до масових безпорядків.

Якщо вдатися до ретроспективи, то варто зазначити: на початку 1945–го, тобто ще до капітуляції гітлерівської Німеччини, сталінські спецслужби вдалися до створення агентурно–бойових груп, котрі під виглядом вояків УПА грабували і вбивали мирне населення, ґвалтували жінок, палили житла, аби дискредитувати повстанців. Це був зухвалий і безмірний бандитизм. Лише один приклад: у Середньому Угринові Калуського району «псевдобоївка» розстріляла 21 мешканця села, зокрема 14 дітей. Станом на травень того ж року під наглядом МДБ–НКВС у Західній Україні діяло 246 агентурно–бойових груп.

«Мусимо знати ворога і його плани»

— У своїй книзі, крім архівних документів та посилань на праці інших дослідників, ви наводите чимало фактів із діяльності Служби безпеки ОУН саме на теренах Калущини.

— Пояснення просте: ми з Володимиром Перегінцем народилися в селах Калуського району, розташованих неподалік знаменитого Чорного лісу – базового для дислокації підрозділів УПА. Події тих буремних років відбувалися на очах і за активної участі наших земляків. Із раннього дитинства я чув багато розповідей очевидців про «армію без держави». Уже в зрілому віці прочитав вислів бойового генерала, згодом президента Франції Шарля де Голля, котрий визнав: «Якби в мене була така армія, як УПА, німецький чобіт ніколи не топтав би французьку землю».

Службою безпеки ОУН зацікавився з кількох причин. По–перше, сильне враження на мене справила тогорічна поїздка до Мюнхена, де я зустрівся з Андрієм Куцаном, зятем Степана Бандери, та ознайомився з обширом архівних матеріалів, зокрема й щодо діяльності СБ ОУН. По–друге, створена, так би мовити, з чистого аркуша українськими підпільниками, котрі не мали відповідної фахової підготовки, ця структура, за визнанням військових експертів, сягнула рівня служб безпеки провідних тогочасних країн Європи. Щодо її завдань, то коротко процитую шефа референтури СБ Михайла Арсенича: «Кожен член підпільної організації повинен розуміти потребу власних органів цієї Служби, бо коли ми її не розбудуємо, то будемо вічно сліпі, мов кошенята. Вишколені ворожі провокатори водитимуть нас за ніс і постійно винищуватимуть. Ми мусимо знати ворога і його плани...».

— Події останніх місяців підтверджують, що в силові структури держави проникло чимало людей, байдужих, м’яко кажучи, до національних інтересів нашого народу. Як кадрові проблеми вирішувалися в СБ ОУН?

— Із приводу цього збереглося не надто багато інформації, проте достеменно відомо, що до СБ здебільшого потрапляли найздібніші підпільники, котрі мали рекомендації провідників. Перевагу надавали освіченим, патріотичним, сміливим, енергійним особистостям, які мали треновану пам’ять і вміли знаходити позитивний вихід із будь–яких ситуацій. Ось, до прикладу, яку перевірку проходили підпільники, рекомендовані в СБ. Кандидат потрапляв у приміщення для співбесіди, пройшовши через три кімнати. Після кількох формальних запитань кадровик запитував претендента: «Що ти бачив у трьох попередніх кімнатах?». Кмітлива і спостережлива людина відразу відповідала, які і де стоять предмети, що намальовано на картинах тощо. Відібрані з–поміж рекомендованих далі проходили ще ретельніший «відсів». У якийсь із днів переодягнені у форму ворога співробітники СБ несподівано влаштовували імпровізовану засідку на кандидата і спостерігали за його поведінкою на допиті. Лише після багаторазових перевірок того, хто пройшов випробування, зараховували на курси. Ще одна обов’язкова умова: кожен есбіст мав бути членом ОУН.

Розвіяний скепсис

— Попри таку прискіпливу систему відбору, в Службу безпеки ОУН також проникали провокатори, котрі завдавали національно–визвольному рухові непоправної шкоди.

— На жаль, і такі випадки – непоодинокі, позаяк повстанцям доводилося мати справу із досвідченим, хитрим і жорстоким ворогом, котрий обплутав Західну Україну густою мережею сексотів, кількість яких на початок 1949 року перевищувала 86 тисяч осіб. Наведу доречну цитату зі статті Степана Бандери «Пляновість революційної боротьби в Краю». Він писав: «База й опора большевицького режиму, держави, комуністичної доктрини й устрою – удосконалена система жорстокого всебічного терору і сексоцтва. Ця система охоплює і проникає цілий СРСР, усіх людей і все життя, сексоцтво пронизує цілу державну систему, виробництво, військо, школу, родину, церкву... Це найсутніша природа большевизму, його єдина сатанинська сила».

Поряд із великою кількістю прикладів героїчної боротьби есбістів ОУН у книзі наводимо й факти зрадництва та невиправданих жертв серед мирного населення. Приміром, 5 листопада 1947–го співробітники управління МДБ Станіславської області заарештували районного провідника Калущини Михайла Магаса (псевдо – Полтавець, Остапенко). Він погодився на співпрацю з ворогом, очоливши агентурно–бойову групу, котра сприяла захопленню і знищенню чекістами великої кількості підпільників, зокрема й колишніх побратимів. Більше того, він зраджував простих селян, які давали йому притулок, ділилися їжею, ризикуючи своїм становищем і навіть життям. Завдяки «старанням» Магаса чимало галичан потрапили під арешт і були вислані в Сибір.

— Не раз доводилося чути від людей літнього віку, колишніх вояків УПА, твердження про конформізм сучасних українців, котрі не змогли вибудувати сильну Українську державу, здобуту мирним шляхом після розпаду СРСР.

— Справді, такий скепсис донедавна був присутній серед людей старшого покоління. Не один з учасників віче, що з нагоди дня народження Степана Бандери традиційно першого січня кожного року відбувається в Старому Угринові, на його малій Батьківщині, із сумом — це я чув особисто — заявляв: «Нинішня молодь уже нездатна зробити для України те, чим жертвували їхні однолітки в сорокові–п’ятдесяті роки». І якби не сталося революції, що розпочалася 21 листопада минулого року, ми б, напевне, продовжували на це нарікати. Але сучасні молоді люди спростували подібні висновки, йдучи з дерев’яними щитами під кулі. Немає сумніву: молодь була і залишається надією та опорою українського народу.

НЕСКОРЕНІ

Останні підпільники

— Після загибелі головного командира УПА Романа Шухевича національно–визвольний рух вдався до ще глибшої конспірації, поки не був ліквідований в середині п’ятдесятих років.

— Серед останніх учасників підпілля, звісно, були й представники СБ. 17 травня 1954–го застрелився оточений у бункері на горі Березовачка колишній референт СБ Карпатського краю, а потім — командир ВО–4 «Говерла» полковник Микола Твердохліб (Грім). Того ж року загинули керівники боївок СБ Скорий, Зуб, Богдан та інші.

Останній бій з переважаючими силами ворога дав 14 квітня 1960–го наш земляк, уродженець села Середнє Калуського району Петро Пасічний (Чорний) біля хутора Лози на Тернопіллі. Позаторік у рідному селі героя ми відкрили йому пам’ятник. Перед тим з архівів СБУ на наш запит надійшло повідомлення про те, що Петро Пасічний з дружиною та товаришем справді аж до загибелі продовжували вести нелегальну агітаційну роботу, в основному друкували та поширювали листівки. Хтось видав їхнє місцезнаходження і для ліквідації трьох підпільників зі Львова прибув цілий батальйон внутрішніх військ у складі півтисячі осіб. Після короткого бою двоє партизанів загинули, а важкопоранену Петрову дружину взяли в полон. Їй згодом присудили 15 років ув’язнення. До речі, це вже відбувалося за так званої Хрущовської відлиги.