Кремлівські міфотворці

Від редакції. Ще в липні 2010 року наша газета розвінчувала деякі міфи, які творила і продовжує творити Росія щодо української історії (див. номер від 17.07.2010). Проте тоді й подумати ми не могли, що мине кілька років — і ту свою міфотворчість наша сусідка не тільки почне видавати за чисту монету, а ще й прикриватиметься нею, виправдовуючи свої загарбницькі дії в Криму. І хоча ми не практикуємо публікацію вже надрукованих матеріалів, та сьогодні деякі розділи тієї статті, яку підготував для нас історик Василь Чумак, є як ніколи актуальними. Тому й пропонуємо їх увазі наших читачів.

Міф про Крим як «ісконно русскую зємлю»

Про Крим як «ісконно русскую зємлю» стверджує російська сторона кримської дискусії. Хоча добре відомо, що кримське ханство, де не було росіян, але, за турецьким переписом 1666 року, жило там 920 тисяч українців, було завойоване і ввійшло до складу Російської імперії в 1783 році, тобто трохи більше 200 років тому.

Нагадаємо, що Московська держава утвердилася тільки в XVI—XVII столітті. І вона не лише жодного відношення до Криму не мала, а й платила кримському хану дань. Коли Іван IV (Грозний) вінчався на престол царем та оголосив себе самодержцем усія Русі, розгніваний кримський хан прислав послів з обуренням: як смієш ти, наш рабе, об’являти себе рівним мені, царю? І зажадав негайно публічно відмовитися від свого царського титулу і виплатити збиток, що й було зроблено Іваном Грозним. Проте росіяни у виданні «Вся история в одном томе» пишуть, мовляв, незрозуміло, чому в 1574 році Іван Грозний раптом відмовився від царського титулу. «Странный он какой–то был», резюмують російські історики. Хоча вони чудово знають, чому саме Грозний був «странный».

Українсько–кримські ж зв’язки, як свідчать історичні джерела, сягають у сиву давнину — в період Візантії й Київської Русі. Про це свідчить бодай знайдена під Керчю мармурова плита, на якій викарбувано, що там князь Гліб Святославич у 1068 році міряв по льоду відстань от «Тмутороканя до Кърчева», тобто ширину Керченської протоки...

До речі, утвердитися на своїй «ісконно русской» території росіянам допомагали й українці. Йдеться про Чорноморське морське козацьке військо, яке брало участь у Російсько–турецькій війні 1787—1791 рр. І саме козаки на чолі з Антоном Головатим вирішили ключове завдання щодо взяття фортеці Ізмаїл, падіння якої знаменувало кінець війни. За мирним договором 1791 року, Туреччина визнала приєднання Криму до Росії.

По закінченні війни указом від 1792 року Чорноморське козацьке військо милостиво отримало землі між рікою Кубань та Чорним і Азовським морями. Козаки мали боронити цей край по кубанській лінії та узбережжю, за що отримували платню за службу й боєприпаси. На нових місцях виникло близько 90 поселень, які назвали куренями, а згодом — станицями. Так Краснодарський край був заселений запорожцями, нащадки яких донині зберегли рідну мову, традиції, пісні. Хоча в 1932 році їм і поміняли паспорти, написавши в графі «національність» «росіянин».

Міф про Севастополь як місто російської слави

Севастополь, дійсно, місто слави, але військово–морської. Адже творила цю славу Російська імперія, зокрема, й руками та життями українців. Для прикладу візьмемо Кримську війну. Якщо звернутися до історичних документів, то легко переконатися, що учасники героїчної оборони Севастополя були здебільшого українцями. Пошлемося на російського історика зі світовим ім’ям Євгена Тарлє, в якого знаходимо таке свідчення: один із відомих учасників оборони Севастополя полковник Васильчиков пише своєму другові Мінькову, що адмірала Нахімова — одного з найпопулярніших керівників оборони — матроси перейменували на Нахіменка, щоб більше було схоже на матроське прізвище. А провідний науковий співробітник Музею оборони і визволення Севастополя Елла Голікова навіть свою статтю в російському історичному журналі «Родіна» назвала: «Каждый рядовой — Шевченко, каждый офицер — Берелев».

А тим, кому Севастополь усе ніяк не дає спокою, я б порадив зайти на севастопольське військово–морське кладовище і поклонитися праху тільки трьох тисяч волинян, які брали участь у Кримській війні. Знаменитий волинський полк там майже весь поліг...

Міф про те, як Хрущов Україні Крим подарував

Міф про те, як «заскочили» українці в Криму «на всьо готовєнькоє», імперські історики дуже полюбляють. Але чи справді міг Микита Хрущов відіграти вирішальну роль у питанні передачі Криму Україні? Як відомо, Хрущов був обраний Першим секретарем ЦК КПРС у вересні 1953р., після розвінчання Берії. У цей час його становище було досить непевним, і взятися за таке «слизьке» й важке питання, як територіальне, було для нього рівноцінно самогубству. Це визнає і зять Хрущова Олексій Аджубей у своїх спогадах «Як Хрущов Крим Україні віддав. Спогад на задану тему»: «Хрущов далеко не був повновладним хазяїном становища. У Москві владарювали найближчі до Сталіна люди — Малєнков, Голова Ради Міністрів і Голова Президії ЦК, його перший заступник Молотов, а поруч такі, як Ворошилов, Каганович, Булганін. Провінціалу Хрущову після смерті Сталіна відводилась далеко не перша роль». Але якщо не Хрущов, то хто, як і чому вирішив питання про передачу Криму зі складу Росії до України?

Спробуємо відтворити події того часу. Після Другої світової війни економіка Криму зазнала страшних збитків. Майже все тут було перетворене на руїни. Та найбільшими були людські втрати: населення Криму скоротилось майже наполовину і становило 780 тисяч. Замість того, щоб якомога швидше розпочати відбудову, сталінсько–беріївські опричники завдали ще одного удару: внаслідок абсурдних звинувачень у зраді з Криму депортували корінне населення — татар, а також греків, болгар, вірмен. Унаслідок чого кількість громадян скоротилась ще майже на 230 тисяч. Після цього півострів спорожнів, народне господарство занепадало. Відтак у Крим почали вербувати російське населення. Аджубей згадує поїздку з Хрущовим восени 1953 року до степової зони Криму. Там Микиту Сергійовича неабияк вразили натовпи переселенців, які скаржилися, що не вистачає харчів, є проблеми з житлом. «Нові» кримчани переважно приїхали з Росії, з Волги, з північних російських областей. «Це я зараз пишу «приїхали», — пише Олексій Аджубей, а вони кричали: «Нас прігналі!». З натовпу лунали скарги: «картоха тут не росте», «капуста в’яне» та «клопи заїли». «Чого ж ви їхали?» — питав Хрущов, і натовп видихав: «Обманулі».

Микита Сергійович одразу ж наполіг на поїздці до Києва. І вже ввечері на прийомі у Маріїнському палаці він ще й ще повертався до кримських проблем і отриманих там неприємних вражень. Умовляв українців допомогти відродженню кримських земель: «Там южанє нужни, кто любіт садочки, кукурузу, а нє картошку», — переконував він.

Тому стверджувати, що Хрущов подарував Крим Україні у зв’язку із 300–річчям возз’єднання України з Росією, немає жодних підстав. Хоча цей міф сьогодні активно насаджується багатьма російськими політиками, які не утруднюють себе пошуками істини та свідомо перекручують і підтасовують факти.

Кримська область тягарем своїх складних проблем висіла на Росії. Як свідчить аналітична довідка про стан сільського господарства Кримської області від 4 січня 1954 року, що була підготовлена для тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Кириченка, в області нараховувалося 304 колгоспи, лише 3 з яких освоїли польові та кормові сівозміни. Врожайність овочів, картоплі, кормових коренеплодів значно відставала від рівня 1940 року. Наприклад, картоплі збирали тільки 30 центнерів iз гектара (сьогодні — 100 ц/га!). Не кращим було становище у садівництві, виноградарстві — врожайність тут була меншою, ніж у дикорослих рослин, а площі під сади і виноградники, порівняно з довоєнним часом, значно скоротилися й становили по садах — 86%, по виноградниках — 79% від рівня 1940 року. Жахливим було становище у тваринництві — колгоспи і радгоспи Криму були забезпечені кормами для худоби взимку 1953 року лише на 37%. У довідці наголошується, що степова частина Кримської області вкрай погано забезпечена водою. На січень 1954 року зрошуваних земель налічувалось всього 40 тисяч гектарів із майже 700 тисяч га посівних площ. Важко повірити, але в тогочасному Криму діяло лише 34 хлібобулочні магазини, 18 — м’ясо–рибних, 8 — молочних, 28 — книжкових, 2 магазини тканин, 9 — взуття, 5 — будматеріалів. Майже половина сіл області зовсім не мала крамниць, повністю припинилася торгівля овочами, картоплею у державному секторі. Ось до чого довів Крим сталінський режим.

Повоєнна Україна теж переживала важкі часи: населення республіки скоротилось на 15 мільйонів осіб, у 1946—47 роках багато областей, особливо на Півдні, були вражені голодом. Але навіть у таких умовах УРСР простягнула руку допомоги Криму. До півострова надходили продукти харчування, промислові товари, Укрводбуд розпочав будівництво Сімферопольського та Старокримського водосховищ Північно–Кримського каналу. Тобто було покладено початок розв’язанню найболючішої на півострові проблеми — водної. Посилилось співробітництво в галузі важкої промисловості. Економіки України і Криму в повоєнні роки дедалі тісніше переплітались, утворюючи єдиний організм. Щоправда, це злиття в народно–господарський комплекс юридично не було оформлене.

Тож владні органи Російської Федерації висловилися за доцільність передачі Кримської області до складу УРСР, «враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю й Українською РСР». Остаточним рішенням щодо цього став закон, ухвалений Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954 р. Додам, що це рішення не суперечило законодавству РРФСР, УРСР і СРСР і відповідало чинним нормам міжнародного права.

Криму, який мав слабку сировинну, енергетичну і промислову базу, це приєднання дало чимало плюсів. Передусім, розпочалося вирішення найпекучішої для півострова проблеми: забезпечення міст водою і зрошення земель степової зони Криму. Сьогодні з Дніпра п’ють практично всі міста Криму. А що дала зрошувальна система півострову — зрозуміло бодай з такого прикладу: у 1950 році Крим збирав 8 тисяч тонн винограду, сьогодні — 400 тисяч. Зрошення дозволило на півострові навіть рис вирощувати.