Бандерівці проти кримінальників

Історія повторюється. У 1918–му під Крутами шляхетні юнаки виступили проти озброєної голоти Муравйова. Їх було кілька сотень. Голота перемогла. Наприкінці 1940–х ув’язнені в радянських концтаборах пасіонарні українські «хлопці з лісу» розпочали боротьбу з озброєною босотою і досягли успіху. Бандерівців по величезній «малій зоні» налічувалося десятки тисяч. У 2013–му майданівці в яскравих шаликах із жовто–блакитними стрічками виступили супроти озброєних «тітушок» у чорних «спортивках». Яскравих — близько мільйона. Однак перемога ще попереду. Бо «велика зона» — то насправді шоста частина Землі. Босотою, силами якої утримують тут тотальний «порядок» — «тітушками», «захисниками сепаратизму», «політичними православними» та іншими доволі нечисленними, але проактивними групами, керує «адміністрація». Знешкодити її — то великий виклик і випробування для нинішніх героїв, підтримкою для яких є досвід попередників.

«Порядок» від «блатних»

Хтось вважає, що з розвалом Союзу принципи суспільного життя і врядування на цих теренах перестали бути більшовицькими. Чи це так? Згадаймо засади цього устрою. Для більшовицької влади «соціально близькими» вважалися керовані кримінальники, а мислячі «політичні» — смертними ворогами. Більше того, країну очолили кримінальні злочинці, які для виправдання своїх грабежів день у день переконували маси, що ті, хто хоче вирватися з–під їхньої «батьківської» влади — то бандити, зоологічні садисти, які прагнуть «убивати мирних жителів» винятково для особистого задоволення, або ж — за завданням Заходу. І їх треба ізолювати й нищити — бо реально ж «заважають жити красиво».

«Мала зона», тобто система ГУЛАГу, була своєрідною моделлю СРСР, званою у середовищі політв’язнів «великою зоню». У тій «великій зоні» через показові судові процеси та пропаганду в ЗМІ величезні маси населення нацьковували на «ворожі» особи, групи і народи. А тим часом відверті кримінальники привласнювали квартири, майно, наукові розробки, ідеї й художні твори «ворогів». А в «малій зоні» побутових злочинців, що почувалися патріотами, привчали вважати політичних в’язнів «фашистами». Звісно ж, їм дозволяли відбирати у «недолюдків» нечасті посилки, змушувати їх працювати замість себе, знущатися і калічити їх. «Це була свідома політика ГУЛАГу, щоб створити привід для жорстокої розправи з політичними», — згадує політв’язень, свідок Кенгірського повстання Руф Тамарина. За спогадами політв’язнів, «блатні», заохочувані безкарністю, ставали просто–таки садистами. Концтабірне начальство доволі майстерно використовувало такий контингент для утримання «порядку».

Кримінальна «закваска»

«Мене завжди вражали розповіді колишніх політв’язнів ГУЛАГу про те, як на лагпункт приходить етап — 5–10 тисяч людей, які переважно засуджені «ні за що». Це були прості люди, які звикли комусь підкорятися, виконувати чиїсь накази. На той же лагпункт привозять групу з 15—30 кримінальників. І за тиждень–два на лагпункті встановлюється режим кримінальників, — розповідає кандидат філософських наук, доцент Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника Галина Дичковська, дочка відомого діяча визвольного руху Ореста Дичковського. — Це жахливе співвіднесення: 15 кримінальних злочинців керують п’ятьма тисячами покірних людей. Але коли масово стали прибувати бандерівці, і їх теж було 15—50 осіб на табір, кримінальники зіткнулися з тим, що бандерівці теж хотіли запровадити свої правила. До бандерівців приєдналися колишні радянські військові, які після 1945 року опинилися на зоні чи то за полон, чи за «восхвалєніє іностранной тєхнікі». А також «лісові брати»–литовці й мусульмани, яких було зовсім мало. Люди швидко зорганізувалися і вже в 1947 році встановлювали свою владу в таборах. І тоді кримінальники потрапляли вже під владу політичних. Часом вони просили перевести їх в інше місце. Невдовзі табірне начальство стало розділяти табори для політичних і для побутовиків». До речі, кримінальників удалося утихомирити, як висловлювалися упівці, «військовим способом», з допомогою простих знарядь підневільної праці.

«Табір був для кримінальників життям, домом, нормальним модусом буття. Тоді як для більшості «чортів», «фраєрів», згодом — «мужиків», тобто простих людей, табір був аномальним середовищем, в якому вони не жили, а виживали, — пише про цю ситуацію у своєму блозі політолог Андрій Круглашов. — От і чіплялися за життя, як могли. Бо надто вже боялися смерті». Він наголошує, що секрет здатності протистояти — у солідарності, колективному забезпеченні безпеки. Що солідарність і єдність привнесли українські волелюбці.

Бандерівська наука

«Такой молоденький парень, крепенький, воры таких берут в оборот, наколки, шестерки». А інший каже: «Не бойся, там бандеровцы силу имеют: организация, служба безпеки. Они возьмут его под свое крыло», — випадково почув розмову про себе професорів–політв’язнів на пересильному пункті Гриць Герчак (учасник визвольного руху, нині відомий художник). Утім бандерівська наука виявилася суворою. Якось у їдальні на Грицеве місце сів «блатний». Хлопець не хотів сваритися, узяв свою пайку й відійшов убік. Це побачили вояки УПА. Один із них, «кум Слива» з Волині, підходить: «Грицько, як ти позволяєш, щоб тебе так... ти ж політичний, наш. Ми з тобою тоді говорити не будемо». Довелося стиснути кулаки і йти до «блатного». Той ударив Гриця, а він із підлоги застосував прийом, якого навчився в лісі. Хам покотився, а його «колеги» ножі дістають! «І наші вже тут, б’ються, — згадує Герчак. — Як чеченці. Хоч їх ріж — не поступляться».

Єврейський письменник, колишній радянський політв’язень Анатолій Радигін писав у спогадах, що серед таборової юрби виділялися дві категорії — карні злочинці (згорблені, погляд з–під лоба) і колишні вояки й старшини УПА, оунівці й безпартійні українські патріоти. «Коли нараз у масі, що копирсалася, переходив чоловік підтягнутий і чепурний, спокійний і маломовний, виголений, в чистій сорочці і вичищеному взутті, у дбайливо пригладженій арештантській одежі, можна було майже без помилки вгадати його національність, партійність і знамено, під яким він воював», — зазначав Радигін.

Для них планували смерть

Утім бандерівцям свого часу приписали не «виправлення» у «трудових таборах», а цілковите знищення. У таборах не вбивали «просто так», а провокували на виступ — і «карали». У вересні 1952 року 1200 учасників протесту повезли етапом у Норильськ. Перед тим як етап прибув у місцевий Горлаг, адміністрація табору роздала тамтешнім кримінальникам ножі й запевнила, що «їдуть бандерівські головорізи, які тут усіх знищать». Передбачалося, що політв’язні розлютяться і їх буде за що «покарати». Утім провокація не вдалася.

Наприкінці березня 1953 року новий постсталінський уряд оголосив амністію для дрібних кримінальників. А політв’язнів стали серед білого дня розстрілювати. Відчувши смертельну загрозу, бандерівці повстали. «Вистачало лише пригадати, усвідомити, що ми є сила, що ми ж ставили свої груди перед скорострілами, коли виступали проти організованої чекістської зграї у західних областях України, — розповідав один iз керівників Норильського повстання Данило Шумук. — Як же ми можемо терпіти те, щоб iз нас тут так знущалися ті, що прислуговували гестапо, а тепер — НКВС?». Оголосили страйк. Як згадує один iз лідерів повстання Євген Грицяк, тих, хто боявся за своє життя, він переконував: «Ми тому і повстали, щоб припинити розстріли». Однак люди таки побоювалися табірного начальства і стали потроху приступати до своїх пневмомолотків для мерзлоти. Тоді Грицяк на компресорній станції перекрив електроживлення молотків. Але дзвоники у бараках продовжували сповіщати про час виходу на роботу і чимало в’язнів за звичкою вибігали на цей звук. Грицяк доручив одному з «політичних» знешкодити систему сигнальних електропроводів. «Так стихійне обурення перетворилося в організований виступ», — пише пан Євген у книзі спогадів.

Опір для життя

Хоча Норильське та аналогічні повстання в ГУЛАГу придушили, але результат їх був помітний. Було звільнено до 70 відсотків політв’язнів. «Унаслідок протистояння загинули в таборі 156 осіб. А за роки його існування з привезених до Норильська тільки з вироком каторжних робіт загинуло понад 20 тисяч, — каже учасник повстання Степан Семенюк. — Ми відважилися і перемогли — політично і морально».

Наразі постсовєтський простір продовжує бути «великою зоною», з мільйонами несправедливо засуджених на «ув’язнення» у ній. Свого часу дрібні крадіжки, доноси, мертвотний страх не опинитися «там, де білі ведмеді», мовчазна згода на інтервенцію в інші держави, а то й участь у цьому збройному втручанні — пов’язали всіх жителів СРСР міцними кривавими путами. А випущені з таборів бандерівці й дисиденти, які могли розкрити людям очі на те, що відбувається, були відмежовані від громади: їм створювали імідж «рецидивістів». Нині ж колишні наглядачі звуться «ветеранами» і, непролюстровані та безкарні, продовжують передавати свій «досвід» молодому поколінню диверсантів, пропагандистів та убивць. Чи слід про це мовчати? Адже інколи ми боїмося повстати, чи навіть підвищити голос на того, хто принижує чи обкрадає нас.

«Ситуація нині схожа на ту, що була в 1950–х, — каже Галина Дичковська. — Ми маємо «афганців» та інших людей iз військовим досвідом, маємо постбандерівську стихію. Досвід цих груп можна поєднати. Але ми не використовуємо досвід бандерівців, які вміли брати владу і брати на себе відповідальність за те, що стають владою в даному середовищі». Довгий час було протиставлення — влада погана, а ми хороші. І коли зараз приходить усвідомлення, що владу треба брати — ми цього боїмося. Пані Галина наголошує, що, протестуючи проти насильства, ми забуваємо, що необхідна сила. І це сила чіткої організованої системної дії.