Олена Петрова: «Рушник — це сакральна річ, оберіг лише для однієї сім’ї».
«Я кролевчанка. Народилася тут і виросла, — розповідає майстриня сучасного художнього ткацтва Олена Петрова. — Добре пам’ятаю: коли була мала, у Кролевці, мабуть, у сімдесяти відсотках осель стояли ткацькі верстати — часом аж по п’ять. І дітей років із десяти привчали до ткацтва. І вдома, і в школі. Раз на тиждень на виробничому навчанні ми ходили на фабрику, і маститі майстрині передавали нам свій досвід».
У родинах і мами, і тата пані Олени були ткалі. Своїх двох доньок, які мають зовсім інші професії, вона також навчила ткацтву. І зараз вони телефонують із Києва до мами: де яка виставка, де який виріб побачили. «Я зараз хоч і на четвертому поверсі живу, а верстат удома є. Діти наполягли…»
Ми спілкувалися на виставці «Кролевецькі берегині», яку Сумський художній музей присвятив 75–річчю створення області і 50–рiччю двох кролевецьких майстринь — Ольги Борисенко і Олени Петрової. Жодної містики, але, стоячи в оточенні рушників, реально відчувала якусь іншу енергетику, ніби очищення.
«Вважається, що є три ремесла — гончарство, вишивання і ткацтво, які рухом своїх інструментів — круга, голки і човника — передають енергію від Бога, — пояснює пані Олена. — Я отримую ту енергію і передаю її у своїх роботах вам». Кажуть, Берегиня є посередницею між сонцем і людьми. Передаючи нам енергію, ткалі, власне, самі стають берегинями.
Олена Петрова здійснює ще одне посередництво: між мистецтвом і учнями. Вже тридцять років вона передає досвід молодим у Кролевецькому вищому технічному училищі ткацтва. Тож, мабуть, закономірно, що двом майстриням — Олені Петровій і Ользі Борисенко — на традиційному Міжнародному літературно–мистецькому фестивалі «Кролевецькі рушники» присвоїли звання «Берегиня».
Утім для пані Олени звання, схоже, річ хоч і приємна, та другорядна. «Ткацтво — це магніт. Зустріла недавно заслужену нашу майстриню Євдокію Коноваленко. Їй за вісімдесят, а каже: «Так хочу ткати!». Ця робота притягує».
«Перша згадка про рушник датується 1610 роком», — розповідає голова Сумського обласного осередку Спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений майстер народної творчості Віталій Шум. Власне, місто Кролевець заснували 1601 року, відтоді у ньому і розвивалося ткацтво. Вже у 1863 році тут налічувалося 208 ткачів. Саме у XIX столітті візерункові кролевецькі рушники здобули найбільшої слави. 1851 року відбулася перша у Кролевці виставка–ярмарок, де продавали місцеві ткані вироби. Кажуть, саме їх замовив собі на весілля Тарас Шевченко, побачивши витвори під час гостин у Кролевці у родині Огієвських.
Слава про тканий рушник рознеслася світом. Уже в 1939 році, нагадує Віталій Шум, кролевецький рушник отримав золоту медаль на виставці у Парижі.
Тоді, у радянські часи, у місті діяла фабрика, де працювало немало людей. Прикро, але саме за незалежної України все те зруйнувалося. Дерев’яні верстати примудрилися спалити. Металеві, як було заведено у «нових бізнесменів», порізали на металобрухт. Та діє училище, є музей художнього ткацтва. «За бажання все можна відновити, — впевнена мистецтвознавець, співробітник Сумського художнього музею Людмила Федевич. — Нині є немало майстрів, здатних виготовити будь–який верстат. Ткалі вміють його налаштувати. Варто лише почати цю роботу».
Добре, аби вона справді почалася. Адже, як каже Олена Петрова, на земній кулі так чи інакше існує однакова орнаментація, але стиль кролевецького рушника при цьому виявився неповторним. І є версії, що саме схематичне зображення традиційної рушникової Берегині трансформувалося у зображення тризуба — нашого сьогоднішнього герба.
«У мене двоє дітей уже вступали до шлюбу на старовинному рушникові», — розповідає жінка Олені Петровій. «Ні, цього не можна робити! — застерігає вона. — Це річ сакральна, оберіг лише однієї сім’ї, й ставати на нього має одна шлюбна пара». Відтак мова заходить про те, яку місію виконує рушник як оберіг і як берегти його, аби він не втратив своєї сили.
Залежно від функцій є немало видів рушників — набожники, плечові, кілкові, утиральники, стирки, подарункові… Головне, аби кожен використовувався за призначенням. Якщо набожник — на ікону, якщо утиральник — то для рук та обличчя. Якщо весільний — аби стати на нього, беручи шлюб, — і лише один раз. «Навіть якщо сталося, що людина бере шлюб удруге, — каже пані Олена, — то на той, перший, рушник, уже ставати не слід. Він може перенести на новостворену пару негатив попереднього шлюбу».
Стаючи на весільний рушник, можна запрограмувати свою долю. Стане жінка на чоловічий бік рушника — і буде як чоловік усе життя «тягнути» родину. Як же виявити, де чоловіча, а де жіноча сторона? «Знаєте, коли ткач працює, він уже бачить, де який бік. Мені досить подивитися, як петлі лягають, і я це визначу. Якщо ж хтось не розуміється, йому варто скористатися так званим маятником. До речі, ним можна визначити енергетику будь–якого виробу — і витинанки, і писанки… Голка хай звисає на нитці, тримайте її над річчю. Там, де вона починає крутитися за годинниковою стрілкою, — сильна енергетика. Чим потужніше обертається, тим сильніша. Відповідно, це — чоловічий бік. Посередині рушника зазвичай голка просто звисає. А от над жіночим боком голка коливатиметься, як маятник, — «писатиме» мінус. Це не означає жодного негативу! Негатив — це коли голка починає робити коло проти годинникової стрілки. То недобре. Щось впливало на річ, або ж людина, яка її виготовляла, була у поганому стані».
Весільний рушник передається з покоління у покоління. Його можна використати, скажімо, під коровай, але не більше того. У пані Олени зберігається давній бабусин рушник. Уже того покоління немає на землі, але й нині вона показує рушник як оберіг, як прикрасу, а от ставати на нього не дозволяє нікому.
Зберігати рушник слід лицьовою частиною всередину — щоб не виходила енергетика. Кролевецькі рушники взагалі традиційно скручували — щоб не було згинів, знову ж — виворотом нагору.
Ще дивна річ: той рушник, на якому стояли молодята, ніколи не переться. «А ви ось подивіться і помітите, — пропонує пані Олена, — кролевецький рушник чим запиленіший, тим красивіший. Ніби сірий, ніби неяскравий, але гарніший, ніж випраний».
Коли хтось замовляє рушник пані Олені, вона, як і кожна поважна майстриня, спочатку молиться. А якщо від роботи її відриває бодай телефонний дзвінок, то, знову беручись до верстата, спочатку миє руки: навіть енергетику розмови краще змивати, щоб вона не впліталася до виробу.
Передавати його замовнику слід із добрими словами. «Слова — це код. Мама теж повинна передавати рушник молодим із позитивним кодом. А вже як берегтимуть його молоді, як ставитимуться до свого оберегу, так складеться і їхнє життя».
Наприкінці 2012 року Міністерство культури започаткувало перелік об’єктів і елементів нематеріальної культурної спадщини України. Першими були визнані та включені до переліку такі явища:
1) козацькі звичаї, традиції, ігри, танці, трюки та вправи: майстерне володіння батогом, шаблею, списом, луком та стрілами, прийоми вольтижування, які застосовували українські козаки–воїни у XV—XVIII століттях;
2) косівська кераміка як традиційне ремесло Карпатського регіону XVI—XXI століть;
3) кролевецькі ткані рушники — використання традиційної техніки перебору з ремізно–човниковим ткацтвом;
4) опішнянська кераміка — техніка виготовлення розпису;
5) петриківський розпис — українське декоративно–орнаментальне малярство XIX—XXI століть;
6) писанкарство.
Два об’єкти з наведеного переліку — косівську кераміку та петриківський розпис — у 2012 році було номіновано до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
Наталці Незнайомій із села Горошова Борщівського району, що на Тернопільщині, — 84 роки. Але вона чи не єдина знає всі тутешні весільні звичаї. Без бабці Наталки не обходиться майже жодне весілля в селі, адже ніхто краще за неї не вміє сплести вінок iз барвінку — чи не основний атрибут весілля. Вінки пані Наталка плете вже 50 років. >>
