Валерій Сушкевич: Нас уперто намагалися не помічати

«Турчинов сказав: «Зважте всі обставини і прийміть рішення самі»

— Валерію Михайловичу, довгий час була серйозна дискусія: виступати нашим паралімпійцям чи бойкотувати Ігри?

— Коли почалася агресія, наша команда була у Вірменії на висоті майже 2000 метрів на тренувальній базі Цахкадзор — ми там проходили останній етап підготовки до Паралімпійських ігор. Звідти команді повертатися до України було нелогічно, краще перелетіти з Вірменії до Сочі.

Українська команда першою прибула в паралімпійське селище 1 березня — саме тоді, коли почалася агресія. Атмосфера була напруженою. Кожного ранку і спортсмени, і тренери дізнавалися нові подробиці щодо ситуації в Криму і стежили за розвитком подій. І постійно в інтернеті, в тому числі і з боку керівників поважних державних інституцій, лунали заклики бойкотувати Паралімпіаду. А перед тим, як я відлітав до Сочі, в мене була розмова з в. о. Президента України, і він сказав: «Зважте всі обставини і прийміть рішення самі, разом зі спортсменами та тренерами».

— І ви таки вирішили залишитися.

— У нас було спільне, більше двох годин, засідання всієї команди та керівництва паралімпійського комітету. І ми вирішили залишитися. І практика показала, що ми зробили правильно. Якби ми поїхали — це був би прецедент на день–два. І про нас би забули. А так ми не просто лишилися, а перетворили нашу участь у боротьбу за мир в Україні.

— Стали своєрідними послами миру?

— Так. У перший же день, коли в паралімпійському селищі було піднято український прапор, ми пройшли маршем, скандуючи: « Україні – мир!». Мені приємно, що всі, хто був присутній під час прийняття прапора і хто бачив нас на марші, — всі були на нашому боці. І вже ця перша акція показала, що разом ми можемо багато. Ми можемо консолідувати всю спортивну спільноту і через ігри передати всьому світу наше прагнення до миру в Україні, в Європі, у світі.

«Російське телебачення — це промивання мізків, фальсифікація, перекручування фактів»

— А хто придумав закривати медалі руками?

— Спочатку в нас була ідея після нагородження демонстративно зняти медалі. Але нас попередили, що за таке команду можуть дискваліфікувати. І не лише на ці Паралімпійські ігри — ми були готові піти на це, — а на вісім років, і причому для всіх видів спорту, які розвиваються в Україні. Тому ми почали шукати інші форми протесту, щоб звернути увагу на нашу позицію, але уникнути дискваліфікації. І тоді придумали закривати медалі рукою. Начебто непримітно. Але весь загал це помітив.

— А як реагувало на вас російське телебачення, преса?

— Акцентів великих не було. Казали, звичайно, бо від цього нікуди не дінешся — об’єктивно Україна була на другому місці за кількістю отриманих медалей. Але нас уперто намагалися не помічати. Був один цікавий момент: я не зміг виїхати на спортивні арени, бо треба було готувати документи, тож за гонкою наших спортсменів я краєм вуха стежив за російським коментарем. І слухаю: називають — Росія, Німеччина, Австрія, Росія лідирує. І раптом перед фінішем з’ясовується, що другим протягом майже усієї гонки ішов український атлет. Це було і сумно, і смішно.

А російське телебачення — це окреме питання. Це просто жах. Це промивання мізків, фальсифікація, перекручування фактів. Від цього просто стаєш хворим. Дивишся телевізор — таке враження, що в Росії нічого не відбувається, нічого не відбувається в світі. І є лише бажання українців, щоб Росія ввела війська на їхню територію і захистила їх від бандерівців. Цим починалися і закінчувалася усі випуски новин. Тому я в коментарях був дуже обачний, знаючи, як вони можуть це порізати і подати.

— А прямі ефіри були?

— Був один прямий ефір. Отам я вже дивився в камеру і говорив російським глядачам і російським політикам усе те, що я думаю стосовно миру в Україні і в Росії. Для мене це були не просто слова, бо і я, і наші паралімпійці як ніхто знаємо цінність здоров’я і той жах, скільки людей у результаті війни може отримати інвалідність.

«Хочеться вірити, що в Криму не опустяться до такого рівня цинізму, щоб відбирати інституції, створені інвалідами»

— Днями Україна підписала Угоду про асоціацію з ЄС, а в Європі питання соціальної адаптації людей з інвалідністю — одне з пріоритетних. Чи будуть якісь пропозиції для нового уряду щодо розширення прав і можливостей людей з інвалідністю і розвитку паралімпійського спорту?

— З мого боку були, є і будуть. Сьогодні Україна є одним iз лідерів у паралімпійському та дефлімпійському спорті. І я дуже переживаю за те, щоб в умовах критичної ситуації з фінансуванням, яка зараз складається в державі, це все–таки залишилося.

Дуже важливо, щоб фізкультура і спорт були основою державної політики у сфері реабілітації людей з інвалідністю. Я можу сказати на своєму прикладі. За те, що я став професійним математиком, те, що я став керівником громадської організації і, зрештою, народним депутатом — я вдячний фізичній культурі і спорту. За те, що я був дворазовим чемпіоном Радянського Союзу з плавання. За те, що систематично займався і шукав через фізичну культуру і спорт компенсаторні можливості свого організму, а не сподівався лише на державу.

— Але зараз виникла серйозна проблема. Кілька унікальних реабілітаційних центрів для людей з інвалідністю розташовані в Криму. Серед них — і Національний центр паралімпійської та дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів, що в Євпаторії. Що буде з ними, якщо самопроголошена кримська влада захоче націоналізувати їх і відмовиться обслуговувати громадян України, як це оголосили в «Артеку»?

— Я б не хотів відповідати на це запитання. Не хотів би, бо хочеться вірити, що самопроголошена влада Криму не опуститься до такого рівня цинізму, щоб відбирати інституції, створені інвалідами.

— А чи є в Національного паралімпійського комітету якісь альтернативні тренувальні бази?

— На жаль, по літніх видах спорту, крім паралімпійського центру в Євпаторії, у нас немає нічого. Є Західний реабілітаційно–спортивний центр у Карпатах, у Львівській області, але він розрахований на зимові види спорту. Тому це — проблема.

— Скільки людей займаються паралімпійським спортом професійно?

— Я б тут сказав інакше. Можна не стати чемпіоном, але отримати курс оздоровлення в тому ж Національному центрі паралімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів. Там щороку проходило реабілітацію від 7 до 8, а іноді — й до 10 тисяч людей з інвалідністю.

— Інваспорт, паралімпійський рух — це прерогатива великих міст?

— Помиляєтеся. Подивіться на наших паралімпійців. Герой України біатлоністка Олена Юрковська — родом iз невеличкого села на Івано–Франківщині, прийшла у спорт, проживаючи на Київщині; Люда Павленко — з Черкащини; Саша Кононова — хоча й народилась у Ярославській області, в Росії, зростала в селі Шевченкове, що на Київщині, і звідси й прийшла у спорт, Гриша Вовчинський — теж із села на Черкащині, навіть телебачення показало, що у його батьків у дворі є і кози, і свині, і корови.

— А зміна паралімпійцям підростає?

— Звичайно. У складі національної паралімпійської команди в Сочі були дівчатка 16 років, 19 років. Вони не завоювали медалей, але гідно виступили. Є й інші резерви. Всеукраїнська дитяча спартакіада «Повір у себе» збирає від 30 до 40 тисяч учасників щороку. Там є чемпіони, а є дітки, які просто підуть у життя — не маючи руки, не маючи ніг, маючи проблеми із зором. Але вони через фізкультуру і спорт ідуть у життя, адаптовані до суспільства здорових людей. І це запорука того, що ми будемо перемагати і в житті, і в спорті, і формувати нове покоління людей, в тому числі з інвалідністю, здатних жити нормально, цивілізовано, без обмеження своїх прав.