Це фото з мітингу 1940 року кремлівські окупанти представляють нині як доказ «вільного волевиявлення» народу Латвії. (з сайта aftershock.su.)
«Один із наслідків тоталітаризму й окупації — це зміна етнічної карти Латвії, яка була до окупації. Якщо в 1935 році латиші складали 77 відсотків iз загальної чисельності населення, то в 1989 році — вже тільки 52 відсотки, — розповів гість «круглого столу», заступник директора Музею окупації Латвії 1940—1991 років Рітварс Янсонс. — У Латвію постійно переселяли людей, переважно з Росії, вони отримували високі посади, привілеї, доступ до державних квартир. Коли в 1991 році ми відновлювали Латвійську республіку, ці люди були шоковані, бо вважали себе жителями СРСР. А латиші, які жили до радянської окупації, пам’ятали, якою була республіка в 1930–ті і як відбувалася окупація».
Сьогодні майже 200 тисяч iз тих, хто поселився тут після окупації, уже 10 років живучи в Євросоюзі, не хочуть приймати громадянства Латвійської республіки. Не тому, що це складно, а тому що історична пам’ять «радянських людей» не дає їм цього зробити. Скажімо, в країні співіснують різні підходи стосовно 9 травня. Латиші вважають пам’ятною датою 8 травня і наголошують на жертвах Другої світової війни. А люди з «радянською ідентичністю» відзначають 9 травня, причому використовують радянську і російську символіку. «Якщо в Росії це свято, бо СРСР переміг Німеччину і війна нібито закінчилася, то для Латвії це був початок другої радянської окупації, ще кривавішої за першу, — каже Рітварс Янсонс. — Лише в 1944—45 роках майже 5 відсотків населення репресували. У час окупації промисловість працювала переважно на військову систему, а коли розвалився СРСР, виробництво зупинилося. Сільське господарство було розграбоване. Це наша загальна біда. Утім формуванню спільної історичної пам’яті заважає інформаційний простір. Ми демократична країна, цензури немає, а численні російські телевізійні й радіоканали транслюють передачі про Латвію і СРСР у вигідному для Росії контексті».
Однак ще в 2005 року Сейм Латвії прийняв Декларацію про осуд тоталітарного комуністичного окупаційного режиму СРСР та закон, що забороняє публічне використання радянської та нацистської символіки. Червоні прапори ще можна побачити, але без серпа і молота. Одна туристична фірма, зустрічаючи гостей з Німеччини — колишніх радянських людей, — вивісила в аеропорту прапори з гербами СССР. Це шоу завершилося для фірми перевіркою поліції.
Численна російська меншина в Латвії впливає навіть на процес люстрації. Латиші, на відміну від інших «посткомуністичних» народів, не очистили свою владу цілком від компартійних штабістів та працівників радянських спецслужб — адже в цій країні чи не найбільша, у відсотковому відношенні, «російська діаспора». Закон про люстрацію Латвія прийняла у 1993 році. Він стосувався переважно керівників, які продовжували перебувати в лавах партії після 13 січня 1991 року. У цей день частина компартії, що орієнтувалася на Москву, організувала «Комітет спасіння» і спробувала запровадити пряме президентське правління, підпорядковане Москві. На той час громадяни, які підтримали незалежність країни, вже здали партквитки. «У нас у січні 1991 року, як і у вас тепер, були барикади, військова техніка, стрільба і жертви, — розповідає Рітварс Янсонс. — Згодом комуністи, що зробили спробу перевороту, підлягли люстрації: забороні балотуватися в парламент, отримувати посади в держслужбі, у спецслужбах, суді, прокуратурі та інші посади, що мають доступ до державної таємниці. А от особи, які до січня 1991 року вийшли з лав компартії, злилися з новою політичною елітою. Я вважаю, що через це не відбулося повноцінної люстрації. Адже комуністи вільно йшли на державну службу, а потім і в Європарламент. У нас парадоксальна ситуація: пані, що перебувала у 1991 році в лавах «Комітету спасіння», зараз є депутатом від Латвії у Європарламенті й обстоює там інтереси Росії. Бо Європейський суд виніс рішення, що обмеження для членів компартії, що залишалися після 1991–го — це посягання на права людини». Звісно, це пересторога й для України. Адже, йдучи до Євросоюзу без люстрації, ми можемо привести в «стару Європу» сонмище «червоних еліт».
У Латвії громадськість у процесі люстрації сфокусувалася лише на інформаторах і агентах КДБ. Чимало з них балотувалися в парламент, причому з 400 випадків тільки в 11 суд підтвердив, що особа співпрацювала з КДБ. Дуже складно доводити співробітництво, бо в Латвії не залишилося архівних документів радянських спецслужб. «Цей процес не заторкував тоталітарну систему, де керувала компартія, — каже Рітварс Янсенс. — Подивімося на заголовки документів 1980–х: «Наказ КДБ СРСР, виданий згідно з постановою ЦК КПРС». Це 5–й відділ кожної республіки, а в Москві — 5–те управління, яке займалося так званими антирадянщиками. Була вертикальна система — вгорі компартія і КДБ Москви, внизу — компартія і КДБ Латвії. Інформатори й агенти були на найнижчій сходинці цієї вертикалі. Але вся увага спрямована на них. Співробітників органів, які давали директиви КГБ, люстрація не торкнулася. За ними залишилися зв’язки, телефонне право, корупційні схеми»...
Поза тим, навіть така поверхова люстрація покращила ситуацію в країні. А завдяки парламентській системі на значні пости (скажімо, голова конституційного суду, генеральний прокурор, керівники прес–служб) затверджують за згодою більшості парламентаріїв. Жодна гілка влади не може зробити переворот чи якісь кроки для узурпації влади. Тепер латиші хочуть внести поправки до закону про люстрацію і оприлюднити прізвища членів ЦК компартії Латвії. Багато хто протестує. Це не секретна інформація, свого часу портрети цих осіб «прикрашали» дошки пошани. Але нове покоління цього не бачило. «Дуже багато молодих людей не знають, що було раніше, їм усе одно. Багато старших людей, які теж уже забули, і їм усе одно, — говорить заступник директора з питань розвитку Музею окупації Латвії 1940—1991 років Гунарс Нагелс. — Саме тому є наш музей, він важливий для всіх — і для молодих латвійців також». У музеї навчаються вчителі історії, які потім у рамках шкільної програми передають знання дітям. Латиші пишаються, що історія Латвії є окремим предметом, хоча такий урок є всього раз на тиждень.
Як не дивно, Західному світові також потрібно роз’яснювати, чим був радянський тоталітаризм і які його наслідки. Адже, за словами директора Центру досліджень визвольного руху Аліни Шпак, у світової громадськості немає уявлення, що тоталітаризм радянський — велика проблема ХХ століття. Чимало людей в Європарламенті й навіть у структурі Спільної платформи європейської пам’яті переконані: лише нацистський режим — це абсолютне зло, а режим комуністичний допоміг перемогти нацизм, отже він — «недоторканний». І це причина нерозуміння Заходом того, що відбувається зараз насправді в Україні. Утім нові держави–члени помалу приносять у ЄС свою історичну пам’ять, важливу для морального оновлення старої Європи. Латвійські євродепутати брали найактивнішу участь у прийнятті в 2006 та 2009–му резолюцій Європарламенту щодо рівнозначності тоталітарних режимів нацизму й комунізму та у схваленні Вільнюської декларації у 2011–му, де наголошується, що радянський режим несе відповідальність нарівні з Німеччиною за розв’язування II Світової війни. Але, як наголошують працівники латвійського Музею окупації, такі резолюції не завжди є спонукою до дії.
«Найгіршим результатом того, що в Латвії упродовж десятиліть не було демократії, стало те, що люди загубили повагу до неї. І ще гірше — вони впали в летаргію, втратили відчуття дії», — говорить Гунарс Нагелс, який виростав у Австралії, куди емігрували його батьки. У відповідь на запитання, чому Латвії все–таки вдалося вислизнути з пазурів Росії, а Україні поки що ні, працівники музею розповіли, що важливою базою для цього стало проголошення правонаступності щодо Латвійської республіки 1918—1940 років і підтвердження факту окупації радянськими військами. Хоча пропонувалися проекти «федерації з СССР» або зовсім нової республіки. «У час першої радянської окупації Латвійська республіка мала дипломатичні представництва у різних країнах, і сприйняття її де–юре продовжувалося упродовж усього періоду окупації, — каже Гунарс Нагелс. — Важливим було і лобі латвійської діаспори на уряди Заходу».
«Круглий стіл» «Досвід Латвії в подоланні наслідків тоталітаризму» організували Центр досліджень визвольного руху та Центр історії державотворення України XX ст. НаУКМА в рамках програми вивчення та популяризації досвіду трансформацій у посткомуністичних країнах. У 2011 році ЦДВР розпочав широкий проект «Покидаючи СРСР», що передбачає обговорення з експертами з різних країн таких тем, як доступність архівів, діяльність інститутів національної пам’яті, проблематику топоніміки та її переходу від радянської до національної, проблему підручників та вивчення національної історії, питання академічної науки.
Музей окупації Латвії був заснований у 1993 році, щоб познайомити з «п’ятдесятирічною історією панування тоталітарних режимів у Латвії». Фонди Музею окупації Латвії налічують близько 30 тисяч документів, фотографій, письмових, усних і матеріальних свідчень, що відображають історію країни від 1940 до 1991 року, а також пам’ятні речі з місць ув’язнення і «спецпоселень». У дослідницькій роботі музею беруть участь вчені також зі Швеції, Великобританії, США, Росії. Музей окупації Латвії включений до Державного дипломатичного протоколу Латвії — відтак його відвідання є обов’язковим для іноземних державних діячів, дипломатів та членів міжнародних організацій.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
