Питання революції: «Чому не можна?»

13.03.2014
Питання революції: «Чому не можна?»

«Скляний стандарт» нових поліційних відділків у Грузії (фото з кн. Л.Буракової).

Рецензуючи минулого разу (див. «УМ» від 05.03.2014) книжку Анни–Лєни Лаурен «Невідома ціна свободи: демократичні революції у Грузії, Україні, Киргизії», ми обійшли увагою дуже ємну характеристику грузинської революції реформ: «Поміж трьох країн, які я досліджувала, Грузія — найбільший успіх, але й найбільше розчарування. Найбільший успіх, бо вона на практиці зробила велетенський крок уперед — вільні вибори, ліквідація побутової корупції, неймовірна професіоналізація державного управління. І найбільше розчарування, бо попри всі успіхи політичні лідери цієї країни не в змозі опиратися спокусам авторитарного суспільства. Куди прямує Грузія далі — відкрите питання». Детальні відповіді на запитання, «що? де? коли? як?» відбувалося у Грузії упродовж семи рокі, містяться в іншій книжці: Лариса Буракова, «Чому Грузії вдалося» (К.: Дух і Літера, 2012).

Її можна зредагувати до цитатника й рекомендувати на кожний стіл, де ухвалюють державні рішення. Утім, 256–сторінковий обсяг від такої уявної операції не дуже і зменшиться. Авторка — науковець російського Інституту економічного аналізу — уникла будь–яких публіцистичних приблизностей (не кажучи вже про політичні «бантики»). Це свідчення професійного очевидця, де крок за кроком ретельно і фахово описані реформістські дії революційного грузинського уряду: просто бери і копіюй. Та я не вважаю, що в суспільно–державній царині копіювання навіть незаперечного зразка — запорука успіху. Але так само переконаний, що без вивчення успішного досвіду жодна реформа неможлива.

По тому, як 2003–го Міхаїл Саакашвілі прийшов до влади, реформи почали не з хаотичного «покращення», а зі спільного розуміння його команди: «Якщо здорову систему об’єднати із хворою, то здорова не виживе». Численними фактами, що походять із перехресних інтерв’ю з головними учасниками процесу, Л.Буракова доводить, що усе здійснене в Грузії не є «реформами президента» — він був лише головним чинником, утіленою політичною волею. Показова замальовка: «У жодному державному кабінеті, де я була, я не бачила портрета президента на стіні — проте скрізь є герб країни. Отже, державний урядовець служить не одній людині, а всій країні». Безпосередні зміни здійснювали багато інших профі, що лише спиралися на президентську волю. Першим і головним із них авторка вважає Каху Бендукідзе: російського олігарха часів Єльцина (одного ряду з Ходорковським, Гусинським, Дерипаскою, Потаніним, Фрідманом, Чубайсом), котрий відгукнувся лишити свій бізнес задля реалізації економічних реформ у Грузії, які в Росії тоді вже стали очевидно нездійсненними. Його кредо було: «Створити таку систему, де люди міркують інакше, руйнують стереотипи й постійно ставлять питання: «Чому не можна?».

У нас всі знають, що перша і найгучніша реформа нинішньої Грузії — тотальне винищення хабарництва в ДАІ. Воно і зрозуміло, що почали з цього: для грузина авто — як кінь для джигіта; від цього потерпало усе чоловіче населення країни. Саакашвілі водночас звільнив 40 тисяч даішників і запропонував новій патрульній службі адекватну зарплатню. Соціологічні опитування фіксують зміни: довіра до МВС 2003–го становила 5%, 2010 — 84%.

Реформа ДАІ мало би що дала, якби лишили осторонь проблему злочинності. Читачі, можливо, ще пам’ятають радянський фільм часів «пєрєстройки», де Валєн­тін Гафт зіграв грузинського «злодія в законі» — так і називалася та стрічка. Те кіно було доволі реалістичним; саме тоді провели соцопитування серед школярів Кутаїсі (колись центру злочинного світу Грузії) із шоковими результатами: 25% хлопців сказали, що хотіли б стати злодіями в законі, а 35% дівчат — дружинами злодіїв у законі. Далі — пряма мова: «З ініціативи Саакашвілі, 24 червня 2004 року парламент прийняв унікальний у світовій юридичній практиці закон «Про організовану злочинність і рекет», у якому вперше одержали офіційне визнання терміни «злодій у законі», «злодійський світ», «розборка». Відповідно до цього закону, «член злодійського світу» може бути заарештований і засуджений не за скоєння конкретного злочину, а лише за членство у такому об’єднанні Якщо злодій у законі підтверджує свій статус, його притягають до відповідальності. Якщо він ухиляється, то, відповідно до понять злодійського світу, за це йому загрожує вже точно не менш суворе покарання «колег».

Отже, злодії в законі емігрували з країни, залишивши по собі чимало «межигір’їв», які одразу прилаштували під фіскальні служби: «Агент­ство фінансового нагляду... містилося в колишньому будинку відомого злодія в законі Захарія (Шатро) Калашова. Розкішний чотириповерховий 74–кімнатний будинок у сосновому бору в передмісті Тбілісі... де будівництво було) заборонене, конфіскували в 2006 р.». Інтеґральним висновком до антикримінальної реформи може слугувати висловлювання М.Саакашвілі, яке сучасні українці досі не можуть сприймати адекватно — про долю одного з давніх спільників, котрого раптом заарештували: «Сидить він зараз у в’язниці — що я можу зробити, мене про такі речі не запитують, хоча чудово знають, що це мій друг. Так буває, так буває навіть із друзями й родичами президента. Таку систему ми створюємо».

Так, ефективна та ефектна реформа МВС сталася на західні ґранти. Але навряд би це спрацювало, якби не чіпали решту держапарату, 80% якого звільнили за один рік. А з 2004–го по 2005–й зарплатня держслужбовців зросла уп’ятнадцятеро. І це було би пустою тратою коштів, якби не зміна усієї законодавчої бази. Наприклад, «у новій системі держзакупівель є гасло: «Усі бачать все» (те саме гасло діє і у практиці приватизації): — в інтернет–доступі усі документи тих, хто бажає одержати бюджетні кошти; он–лайн трансляція перебігу підготовчої та церемонійної частин тендерів. Це — перекриття основного корупційного каналу. Загвинтили і краники міжбюджетного корупційного перерозподілу: тут немає Пенсійного фонду, немає фонду соціального страхування, а є універсальний державний бюджет, з якого автоматично виділяються кошти.

Заблоковано й менші корупційні потоки. Приміром, у дозвільній системі, окрім єдиної ставки реєстрації приватної власності у 28 доларів, законодавчо закріплені додаткові тарифи за прискорене обслуговування: 17 доларів за негайну реєстрацію, 8,5 долара — і документ буде готовий наступного дня. За швидкістю і простотою оформлення власності Грузія тепер посідає друге місце у світі. А також четверте місце серед країн з найлегшим податковим тягарем. Л.Буракова пише: «Здивувати, випередити, бути найкращими — все це риси грузинського менталітету, які виявилися в місцевих реформах... Серед міністерств нині модно конкурувати один з одним у галузі спрощення процедур». Так закордонний «паспорт у Грузії видають безкоштовно через 10 днів, за 14 доларів — через 5 днів, за 31 долар — через 3 дні, за 70 доларів — через 24 години, за 95 — у день звернення.

В Україні багато говорять про небезпеку приватизації сільськогосподарської землі. Ті самі голоси гриміли і в Грузії. Але — приватизували. Тепер ми не маємо грузинського чаю, якого ніхто не вирощує (і ніхто не купував за останні двадцять років). Так само не стало раніше примусово–збиткових грузинських ківі та помідорів, але натомість експорт традиційної грузинської садовини сягнув 2009–го 90 мільйонів доларів замість 16 млн. у 2003–му. А у вівчарстві експорт збільшився за той самий час утридцятеро. Приватизували й медицину: у державній власності залишилося лише п’ять лікарень (військовий шпиталь, лікарні для потреб пенітенціарної системи і для ветеранів). Смертність у реанімації зменшилася удвічі. Й додатково скасували перевірки для ліків, що надходять із розвинених країн — головний чинник зростання аптечних цін.

Зрештою, книжку «Чому Грузії вдалося» слід насамперед читати чиновникам державного управління. Але що цікаво: нині в Україні — цілий хор експертних голосів на технократів супроти політиків. Лариса Буракова натомість показує, як ті самі технократи ставали гальмом реформ, бо загалом нездатні ставити собі оте запитання «чому не можна?». А от саме політики — можуть. Щоправда, за певних антипострадянських умов: «Саакашвілі до влади привела вулиця. У нього не було зобов’язань перед владними групами, якими зазвичай обтяжений політик». За ситуації, коли політик не має корупційного шлейфу (люстрація таки необхідна) — «радикалізм і послідовність працюють».

Не лише грузинський, а й увесь східноєвропейський досвід свідчить: «медовий місяць» для реформаторів — максимум до року (драма Помаранчевої революції саме у недотриманні новими владцями цієї «аксіоми»). Як також — у нерозумінні, що «чим швидше відбувається трансформація, тим більше можна встигнути». Але у цій безумовній швидкості — і небезпека: «Реформи, зазвичай, хворобливі, оскільки змушують відмовлятися від звичок. Причому хворобливість їх відчувається відразу ж, а от повноцінні результати відчути можна лише через певний час». Уряд Саакашвілі значною мірою ігнорував обов’язковість роз’яснювальної роботи, «соціальної анестезії». Звідси — політична опозиція, вуличні протести, зниження інвестиційної привабливості країни. У нас усе це попереду.

Менталітет, дуже професійно формований упродовж сімдесяти років, — важка хронічна хвороба. Але — «Грузія перетворюється на нерадянське суспільство». На підтвердження — зовсім не спеціально–економічна статистика: 2010–го Грузію відвідало у 6,5 раза більше туристів, ніж дореволюційного 2003–го.