«Спасибі, хоч Шевченка шануємо»

Усім миром для Тараса

Ось ветеран Першої світової війни. У нього з’явилися онуки, й одразу стала тісною кімната у напівпідвалі. Просить міськвиконком покращити житлові умови. Ось активістки охорони материнства і дитинства. До голови міськради їх привели низькі темпи будівництва дитячих садків і ясел. І раптом він, цей дідусь, який отак прямо йому і сказав: «Погано працюєте, Іване Савичу, тільки про Хрещатик і дбаєте. А ви до нас на Болсуновську завітайте. Жодного стовпа з електричним освітленням!»...

Несподівано секретарка знову відчинила двері:

— До вас письменники.

Він вийшов до приймальної і знітився: його оточили корифеї української літератури — Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Бажан, Олександр Корнійчук, Володимир Сосюра, Андрій Малишко... Шевцов потиснув кожному руку і з неприхованою цікавістю запитав:

— Що привело вас до мене?

— Наступного року, — розпочав розмову голова правління Спілки письменників України Максим Рильський, — весь світ відзначатиме 125–літній ювілей Тараса Шевченка. А у нашому столичному місті немає жодного пам’ятника Кобзареві...

— Стривайте–но, — не втримався Шевцов. — У провулку Шевченка зберігся будинок, де у 1846 році він жив. На Поштовій площі справляє службу церква, де після смерті його відспівували...

— Це не вирішує проблеми, — зауважили письменники. — Йдеться про монументальний витвір світового рівня із значною прилеглою площею, здатною прийняти тисячі людей...

Шевцов витримав коротку паузу і запитав:

— Сподіваюся, у вас уже є пропозиція щодо розташування пам’ятника?..

— Звичайно, між бульваром Тараса Шевченка й університетом є невеличкий сквер. Якщо його розчистити й розширити, утвориться ідеальне місце...

...Чергова сесія Київради мала розглянути низку насущних питань, серед яких найголовніше — суттєве відставання околиць міста від центральної частини. У віддалених районах немає водогону, каналізації, освітлення, туди не йдуть тролейбуси і не прокладають трамвайних колій, нерегулярно завозять хліб, дрова, гас. Отже, було до чого докладати зусилля. Та голова міськвиконкому Іван Шевцов несподівано змінив порядок денний. І сповістив приголомшливу новину: у Києві буде споруджено пам’ятник Тарасу Шевченку. І чільне місце тут він, Іван Шевцов, відводить пересічним киянам — робітникам, вчителям, медикам, молоді — усім. Нехай всюди по Києву утворяться відповідні фонди, аби кожен згодом пишався, що й він вніс на пам’ятник Кобзареві чесно зароблені гроші.

Невдовзі Шевцов мав на столі довідку про сквер біля університету: «Площа скверу, розташованого навпроти головного корпусу університету, становить 5,4 га. Закладений у 1860 році садоводом К. Христіані на пустирі й найменований Університетським. Після встановлення в ньому пам’ятника Миколі I (1896 рік) називався Миколаївським. Асфальтне покриття у сквері відсутнє, алеї і дороги ґрунтові, тож навесні й восени, а також у дощову погоду сквер непридатний для піших прогулянок, бо вкритий шарами грязі».

Іван Савич замислився: при всій важливості скверу, головну роль у меморіальному комплексі відіграватиме все ж пам’ятник Кобзареві. Він пригадав, як справи привели його до Харкова, тодішньої столиці України, і там, у центральній частині міста, він побачив чудовий пам’ятник Шевченку. «От би і нам такий», — промайнула тоді думка.

Отже Харків. Єдине на той час місто в Україні, як і в Радянському Союзі, яке пишалося величним пам’ятником поетові. Посадовці Харківської міськради назвали йому ім’я скульптора. Ним виявився ленінградський монументаліст Матвій Манізер. Шевцов тут же зателефонував йому. «Я по телефону ніяких справ не вирішую, якщо вам потрібно щось, — приїздіть», — сказав той.

І Шевцов приїхав. Матвій Генріхович водив його своєю студією, а потім розклав перед ним безліч ескізів і міні–скульптур Шевченка. Відчувалося, що Манізер все ще перебуває «в матеріалі». Шевцов розумів, що не помилився адресою й повідомив, що офіційно замовляє йому виготовлення для столиці України пам’ятника Тарасу Шевченку. Матвій Генріхович обійняв Шевцова і мовив словами Шекспіра: «Я отвечаю радостным согласьем». Далі дав зрозуміти, що йому вже набридло висікати робітників і матросів з однаковими обличчями, яких замовляє офіційна влада, набагато приємніше створювати світочів людства, в образах яких можна передати одухотвореність і розум.

«Нехай би Шевченко стояв один»

По поверненні в Київ Шевцова було призначено заступником голови оргкомітету з підготовки шевченківських урочистостей, який очолив Микита Хрущов. Постановою уряду йому доручили загальне керівництво об’єктом.

Директор Київського обласного архіву Володимир Пантелейович Печерога розшукав стенограму перших зборів Шевченківського оргкомітету, яку подаю зі скороченнями:

«Виступали:

Тов. Жебеленко: «У київській філії «Укржитлосоцбанку» ми відкрили поточний рахунок, на якому акумулюються кошти на спорудження пам’ятника. Кошти перераховують, як трудові колективи, так і окремі громадяни. Динаміка надхо­дження коштів дуже висока».

Тов. Хрущов: «Я бачив харківський пам’ятник, і скажу з усією прямотою: особисто мені він не подобається. Чому? Пам’ятник перевантажений багатьма другорядними фігурами, ми бачимо тут кріпаків, козаків, жінок... Вони відволікають увагу від постаті Шевченка... Нам бажано, щоб у Києві все другорядне було відсутнє, нехай би Шевченко стояв один. До речі, нам тут не повідомили, з якого каменю буде пам’ятник — мармуру, граніту?..»

Тов. Шевцов: «Київ перебуває у зоні континентального клімату, у нас морозна зима і спекотне літо. Камінна скульптура на такі перепади реагуватиме, і років за 30—40 може дати тріщину. Тому прийнято рішення використати вічний матеріал — бронзу».

...Після першотравневих свят Іван Савич підписав розпорядження Київради про докорінну реконструкцію скверу біля університету. Київські зодчі доповіли йому, що новий сквер буде учетверо більший за існуючий, відтак територія матиме статус не скверу, а парку.

Студенти розташованого поруч університету весь комплекс робіт зі встановлення пам’ятника оголосили підшефною будовою. Щодня тисячі юнаків і дівчат з’являлися у сквері, вимагаючи роботи. Будь–якої, навіть найважчої. Іван Савич приймає рішення додатково завезти велику кількість лопат, ношів, рукавиць для студентів, водночас скоротивши кількість найманих працівників. Уже за місяць скверу не можна було впізнати.

Для створення п’єде­сталу, який мав тримати на собі багатотонну скульптуру, до Києва прибув ленінградський архітектор Євген Левінсон. «Стахановських темпів від мене не чекайте, — сказав він Шевцову, — ця робота не терпить поспіху, тож робитиму все довго, але ґрунтовно». Левінсон отримав у своє розпорядження кваліфікованих каменярів, мулярів і робота, хай і не стрімко, та все ж пішла: спочатку вирили котлован, на бетонній подушці уклали моноліти з житомирського кар’єру, облицювали споруду червоним гранітом марки «габро».

У січні 1939 року до Ленінграда прибула представницька делегація українських діячів культури. Скульптор Матвій Манізер і директор Леніградського заводу художнього лиття Іннокентій Гончаров скинули чохли, і всі побачили... бронзового семиметрового Кобзаря. Запала тиша. А потім, мало не пошепки, всі відзначили схожість скульптури з рисами обличчя Тараса Шевченка, а вся його постать добре відповідала його ж безсмертним рядкам: «Думи мої, думи мої...»

...6 березня 1939 року на площі біля університету зібралася вся Україна, гості з республік СРСР та з–за кордону. Голова Київського міськвиконкому Іван Шевцов зачитав рішення уряду про присвоєння Київському університету й оперному театру імені Тараса Шевченка, сповістив також, що віднині ця територія називатиметься «парк Тараса Шевченка». І центральним у парку буде пам’ятник Великому Кобзарю. Спадає біле полотно і бронзовий Тарас, як колись Ісус Христос, з’являється народу...

«А ми що робимо?»

З вікон Київського університету добре видно пам’ятник Тарасу Григоровичу. Упродовж багатьох років доцент кафедри мікробіології, кандидат біологічних наук Інна Іванівна Шевцова, йдучи додому, зупинялася біля пам’ятника.

— Тут стояв тато, — пригадує вона. — А отут з величезним букетом квітів — я. Перед нами — тисячі й тисячі людей. Тато виступав із промовою, надавав слово відомим українським письменникам, діячам науки і культури. Потім потягнув за стрічку, і всі побачили цей величний монумент...

Згодом Іван Савич у своєму щоденнику занотує: «З письменниками стояв віч–на віч. Які імена! Вони — гордість наша, гордість країни, світова гордість. Спасибі, хоч Шевченка шануємо. А скільки літературних талантів, нехай меншого калібру, обійшли ми своєю увагою. Є, є у нас кого увічнювати і шанувати, а ми що робимо?».

— Відкривали пам’я­тник Кобзареві, а всі промовці славили не так його, як... Йосифа Сталіна. Цього тато зрозуміти не міг, — пояснює Інна Іванівна. — Але таким на той час був стиль життя радянських людей, такі «правила гри». Нічого, окрім роздратування, у тата це не викликало. По–друге: відправивши у концтабори духівництво, «куркулів», й усіх інших «ворогів народу», осатанілі чекісти взялися за діячів культури: заарештовано в повному складі «Спілку визволення України», на провідних діячів культури почеплено ярлики: «націоналіст», «хвильовик», «декадент», «ренегат» тощо. Як бачимо, у березень 1939–го столиця увійшла не тільки з пам’ятником Шевченку, і й дещо іншими реаліями. Питання «а ми що робимо?» ставила собі кожна чесна людина.

У роки керівництва містом Іваном Шевцовим було зроблено й багато інших хороших справ. Наприклад, налагоджено виробництво власних київських трамваїв та запущено трамвайний рух навіть у такі віддалені місця як Пуща–Водиця, Святошин, Микільська Борщагівка, Дарниця. За його безпосередньої участі були спору­джені центральний залізничний вокзалі і залізничний міст через Дніпро, центральний універмаг, у «Пассажі» відкрито магазин «Дитячий світ». «Але тато, — наголошує Інна Іванівна, — як це випливає з його щоденника, понад усе ставив таке духовне надбання Києва як пам’ятник Шевченку, — цей величний монумент він вважав справою свого життя».

У вересні 1941 року голова Київського міськвиконкому, член штабу оборони Києва Іван Савич Шевцов загинув на одній із ліній оборони...

У березні 1964 року українські письменники порушили питання про увічнення в Києві імені Івана Шевцова — людини, яка не тільки очолювала зведення у столиці пам’ятника Шевченку, а й відкривала його. Згодом одній із вулиць у Радянському (нині — Шевченківському) районі столиці було присвоєно ім’я Івана Шевцова. Та от біда: на меморіальну дошку, як завжди, не вистачило грошей. Тож і сьогодні мешканці вулиці губляться в здогадках: що ж то була за людина — Іван Шевцов?