Одна з книжок, що є таким «цивілізаційним зіткненням» сучасної західної свідомості зі звичною для нас — а отже й малопомітною для нас же — українською реальністю: «Невідома ціна свободи: демократичні революції у Грузії, Україні, Киргизії» (Л.: Піраміда, 2013). Це дорожні нотатки, сфокусовані на бажанні зрозуміти, що ж відбувалося у тих країнах в середині 2000–х. Авторка — фінська шведськомовна журналістка Анна–Лєна Лаурен. У нас би її назвали російськомовною. Це до того, що якихось симпатій до фінського або, скажімо, українського патріотичного націоналізму вона не має. Але як фахова репортерка, пані Лаурен ретельно фіксує добре видні їй суспільні опозиції, приміром, між українською та російською мовами: «Відмінності між ними значно більші, ніж, наприклад, між норвезькою та шведською». Філологам це давно і добре відомо, але ж у масовій свідомості громадян України досі панує міф про майже цілковиту тотожність «братніх» мов. Незамулений політичною кон’юнктурою погляд фінської журналістки ставить перед нами суто технічне питання: а чи взагалі все правильно (в буквальному сенсі) розуміють ті російськомовні громадяни, котрі навіть не прагнуть опанувати державну мову України? Адже в Донецькій області, згідно з останнім переписом, мешкає 38,2%, а в Луганській — 39% етнічних росіян: можливо, вони конкретно неспроможні почути українські месиджі? Ті, хто читав детективи норвезького письменника Ю Несбьо (видані нещодавно харківським «Фоліо»), пригадають, які кумедні комунікативні непорозуміння виникають там поміж персонажами, котрі знають тільки одну мову — норвезьку або шведську, які ближчі між собою, на думку А.–Л.Лаурен, аніж українська та російська.
Либонь, має рацію Росія, котра надає громадянство лише особі, котра довела спроможність вільно спілкуватися російською. Якби років двадцять тому ми просто скопіювали цей російський закон — паспорт виключно в обмін на знання держмови — може, й не було б нині в Україні внутрішнього інформаційного дисонансу та безсовісних мовних політспекуляцій.
Коли Анна–Лєна Лаурен прагне віднайти загальну причину цивілізаційного пробуксовування в колишніх радянських колоніях, то доходить висновку: «Пострадянське прокляття — корупція». Щодо нас — ще конкретніше: «Корупція є проблемою номер один в Україні». Якщо спробувати звести до спільного знаменника усі вимоги Майдану, то виходить, що це насамперед— антикорупційна революція. Корупція — не лише хабарі щокроку. Так, це система автоматичного збагачення кожного, хто потрапив посісти найменше місце в офіційній владній ієрархії. Але система не працювала б (бо не кожний чиновник апріорі аморальна людина), якби не законодавча база, тотально скерована на перетворення усіх громадян на потенційних «злочинців»: аби забезпечити себе самого власними руками й розумом, мусиш дотриматися низки введених у ранг закону приписів — дозвільних і податкових, — стовідсоткове виконання яких просто неможливе. Вихід один — корупційна данина. Для «бунтарів» же — соціально–економічний шлагбаум, для «екстремістів» — суд із застосуванням легітимних анти–антикорупційних законів. Кажучи словами фінської журналістки, «офіційна політика й реальна дійсність в Україні зовсім не перетинаються».
Цей «двигун внутрішнього згорання» (до якого за президентства Януковича додано відверто кримінальний «редуктор») вибухнув Майданом. За його велінням до урядової номенклатури тепер уведено Антикорупційне бюро. Так, дуже важлива реєстрація і розслідування корупційних схем зі справедливим покаранням винних, але головне у подоланні корупції — революція законодавства. Чи можливо це, коли нещодавно один із чільників Великої Британії навіть ужив до України означення «культура корупції»? Чи можливо змінити «культуру» за ейфорійним календарем Майдану?
Але ж ми знаємо, що, наприклад, Грузія іще за радянських часів мала славу корупційної «мекки» СРСРу. Тобто, «культура корупції» квітла тут набагато інтенсивніше, аніж в Україні. Тепер же ця незалежна держава посідає перше місце в рейтинґу Transparency International за швидкістю позбавлення від корупції за 2003—2009 роки. Можливо! Утім про антикорупційну грузинську «революцію троянд» поговоримо пізніше. Тепер же — про інші перестороги Анни–Лєни Лаурен, що в останні дні набули такої злободенності, ніби всі терміново прочитали її книжку.
От, наприклад, з її знов–таки грузинського репортажу: «Ще до початку громадянської війни 2008–го Росія упродовж багатьох років видавала російські паспорти місцевому населенню, повільно, але наполегливо проводячи підступну політику захоплення Осетії». Зараз багато хто усвідомив повторення кремлівського сценарію «повзучої анексії», здійсненої у частині Грузії. Але ж Росія видає свої паспорти громадянам України (всупереч українському закону про неможливість подвійного громадянства) на своїй недоторканій території — у посольстві та консульствах — як це нейтралізувати? У книжці немає рецепта, та певен, дипломати його знайдуть. Але інше: чомусь здається, що ті громадяни України, які спокусилися на другий паспорт, зробили це не задля свідомого творення «п’ятої колони», а банально «про запас» — чому не взяти, коли дають? І що, як вони тепер раптом кинуть ті паспорти до дверей російського посольства та консульств? Як колись кинули свої бойові нагороди ветерани В’єтнамської війни під сходи Білого дому, і це стало тоді «точкою неповернення» у завершенні конфлікту?
А ось фінський погляд на хронічну проблему Криму: «Те, що Кримський півострів історично населяв зовсім інший народ — кримські татари, — не хвилює ані Київ, ані Москву». Точніше сказати, цю ситуацію Київ повністю програв Москві, котра інспірувала в український істеблішмент ідею про гіпотетичну загрозу ісламізму і тим самим на роки заблокувала розширення адміністративних прав кримських татар. Через ті теоретичні страхи Київ крізь пальці дивився на динамічну експансію російської імперської культури на півострів. Внаслідок ми дістали більш реальну загрозу, а підписані Януковичем харківські угоди про подальше перебування в Севастополі російського військового флоту фактично стали політико–правовою підставою для анексії нашої території у будь–який зручний для Росії час. І час настав. Не факт, що це так само сталося б, якби корінне татарське населення Криму мало змогу упродовж двадцяти років політично повноцінно розвиватися.
Штучна марґіналізація національних культур завжди і всюди має ефект щільно закоркованого казана, під яким невігласи постійно підтримують вогонь флюґерного популізму. Небажання та неспроможність правлячої верхівки аналізувати комплекс суспільно–психологічних проблем, відомий під назвою «національна ідея» — а відтак і прогнозувати виникнення складних феноменів ірраціонального, на перший погляд, кшталту, — призводить до того, що «ідеологічні лакуни неймовірно швидко заповнюються архаїчними цінностями... Ідеться не про повагу до давніх традицій, а про реґресію суспільства в цілому», — зауважує Анна–Лєна Лаурен. Інакше кажучи, йдеться про епідемічне поширення радикалізму в усіх його формах і проявах. І почалося це не з правління Януковича. Нерозуміння філософських засад сучасної політичної дії попередніми українськими правителями, їхній дрімучий «матеріалізм», що ігнорує сховані але цілком реальні (як «раптом» виявляється потім) процеси у колективній психіці, дозволили до 2010 року створити в Україні адміністративну систему з великим ілюзорним потенціалом самодержавства. Цей міраж неосвічений, з кримінальною ментальністю президент сприйняв як карт–бланш вседозволеності. За великим рахунком, вибух отого невидимого «шахтного газу» суспільного «виробництва» — радикалізму — був лише справою часу.
Нині проявлений радикалізм виконав свою лікарську функцію — ампутував ґанґрену. Для скальпеля є іще чимало роботи, це тепер називають люстрацією. І у фінській книжці є багато адрес, куди слід прямувати «швидкій допомозі». Наприклад, наведено свідчення очевидців про діяльність чільника революційної (2004 року) організації «Пора», котрий згодом очолив створену Януковичем химерну структуру — Державна аґенцію з інвестицій та управління національними проектами України: «Виявилося, що наш лідер Владислав Каськів, ймовірно, присвоїв собі близько 100 000 доларів фінансової дотації від Канади... Усе вказує на те, що аґенція є розкішною дійною коровою для корумпованих чиновників».
Люстрація — це не лише виявлення діянь злочинного характеру, це не тільки збирання громадського досьє для прокуратури. Підставою для заборони на професію державного управлінця мусять бути не самі факти, прописані у карному кодексі. Навряд чи можуть далі займатися політикою, наприклад, ті, хто переходив з однієї парламентської фракції — до ідеологічно протилежної; хто на урядовій посаді мовчки виконував незаконні рішення; хто публічно дезінформував глядачів і читачів у засобах масової інформації і тощо, тощо.
Радикалізм — це відсутність довіри до влади. Довіра повернеться не скоро. А без довіри владі важко реформувати суспільство. Радикальне суспільство важко реформувати апріорі. Та хоч як парадоксально, для справжнього «перезавантаження» контроль дій нової влади може бути лише радикальний.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
