Сімейні війни без переможців

04.03.2014
Сімейні війни без переможців

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.

Для когось руйнування сімейних стосунків — трагедія, для інших — просто перегорнута сторінка життя. Хтось зберігає з колишніми дружні стосунки, а хтось спалює за собою всі мости. У сімейних війнах, як правило, не буває переможців. І правду тут шукати даремно, бо в кожного вона буде своя.

«Ви психічно хворий, поїхали»

Ця історія почалася з розлучення. Мешканець міста Ківерці Петро Мірочник розлучився з дружиною, i подружжя через суд почало ділити хату, збудовану разом. Хоч Петро Васильович стверджує, що будівництвом займалася його родина, і гроші теж були його, але нажите разом майно при розлученні ділять між дружиною та чоловіком. Можна уявити, як їм жилося під одним дахом: постійні скандали, образи, взаємні звинувачення. Дорослі діти стали на бік мами. На Петра Васильовича писали скарги й заяви до міліції, він відповідав тим самим. Його не кликали до телефону, син відключив iнтернет... Зрозуміло, чоловікові було образливо, що так ігнорують його права як господаря будинку.

8 травня 2012 року чоловік прийшов у Ківерцівський райвідділ міліції, щоб дати пояснення дільничному по черговій заяві від його сина, у якій той описав дивну поведінку свого батька, який погрожує їм убивством, насвистує дивні мелодії та й узагалі поводиться неадекватно вже протягом півроку...

«У супроводі двох міліціянтів мене завели до кабінету старшого дільничного, де вже сидів районний психіатр. Він сказав, що я хворий, тому маю бути доставлений у... психлікарню. Карета «швидкої допомоги» вже стояла біля райвідділу», — розповідає Петро Мірочник.

Про те, що відбувалося далі, свідчить запис у медичній картці амбулаторного хворого, заведеній психіатром того ж дня: «При огляді в кабінеті дільничного міліції гр. Мірочник П. В. відмовився відповідати на запитання, наполягав на прийомі до начальника РВ УМВС. Вступати в контакт iз психіатром відмовився. Внутрішньо напружений. Мовчазний».

«А якою ж iще може бути людина, яку, принижуючи, хочуть запхати в психлікарню?! В амбулаторній карті районний психіатр записав мені діагноз «шизоафективний розлад», щоправда, під знаком питання. Мене привели до начальника міліції, і він сказав, що я маю їхати в лікарню. Якщо не поїду добровільно, то повезуть у кайданках. Я погодився, щоб уникнути сорому. Я ж два десятки років пропрацював у пожежній інспекції, мене люди в місті знають. Я інвалід війни, маю травму спини. Яка була необхідність напередодні Дня Перемоги запаковувати мене в психлікарню? Колишня моя дружина працює медсестрою в лікарні, отож хтось її, напевне, добре проконсультував. По дорозі я встиг подзвонити своєму адвокатові», — каже пан Петро.

В обласній психлікарні в Олику чоловіка помістили в загальній палаті для хворих. Скликали лікарську комісію, а в історії хвороби записали: «... на теперішній час Мірочник П. В. проявляє ознаки психічного розладу, що обумовлює небезпеку для оточуючих». І це при тому, що небезпека для оточуючих — юридичне поняття, яке визначає слідство або суд, а не лікарi. Застосування примусових заходів медичного характеру — теж у компетенції суду.

«Згідно з нормами чинного законодавства, лікарня мала впродовж 24 годин із моменту мого поміщення в стаціонар подати до суду заяву про необхідність примусової госпіталізації. І психiатри це добре знали. Надійшла ця заява до суду, не повірите, 21 травня! Тобто всі ці дні мене утримували в психлікарні незаконно. Потім керівництво лікарні посилалося на погану роботу пошти. Я відмовився від лікування й оголосив голодування, бо до мене не пускали мого адвоката й відвідувачів. Сім днів пив тільки соки. А як було спати з моїм хворим хребтом на ліжку з панцирною сіткою, яка прогинається до підлоги! Лягав скраєчку на металевий каркас і так спав , але тільки вдень. Боявся вночі міцно спати, щоб не вкололи що–небудь», — обурюється пан Мірочник.

Суд відбувся аж 1 червня, тобто минуло аж 24 доби (а не години) після примусового поміщення Мірочника в лікарню. Феміда встановила, що заяву про примусову госпіталізацію подано з грубими порушеннями, що «заявником не було надано жодної медичної документації про те, що Мірочник П. В. страждав чи страждає на психічнi захворювання, крім акту комісійного обстеження лікарів–психіатрів, «не підтверджено доказами те, що Мірочник П. В. вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередньо небезпеку для себе чи оточуючих».

Отож Петра Васильовича випустили з психлікарні. Додому він більше не повернувся, а поселився жити в сусіда. Через кілька місяців після цього він у присутності адвоката взяв довідку в психіатра на право володіння зброєю, і йому видали її як здоровій людині.

Знову в... лікарню

Та сімейні розборки лише набирали обертів. Син Петра Васильовича подав заяву до суду про визнання... батька недієздатним. Отримавши позитивне рішення суду, родина спокійно могла заволодіти всім майном і нічого не ділити. У заяві — все ті самi розповіді про неадекватність батьківської поведінки. Для Петра Васильовича почалися судово–психіатричні експертизи, призначені судом. Спочатку — амбулаторна, потім ще 23 дні стаціонарної експертизи в обласній психлікарні №1.

«Як і скрізь, тут теж діє кругова порука й корпоративна лікарська солідарність. Умови утримання тут були кращі, ніж в Олиці. Я попередив: якщо я хворий — лікуйте, але дайте довідку, завірену печатками, що я хворий, а якщо здоровий — виписуйте. Я пройшов і через це. Та суд, де мали мене визнати недієздатним, не відбувся, бо заявник, тобто син, у судове засідання не з’явився», — зазначає Петро Васильович.

Після пережитого чоловік заповзявся притягнути до відповідальності тих, хто незаконно помістив його в психлікарню в травні 2012. Та зробити це виявилося непросто. Він довго добивався, аби порушили кримінальне провадження за фактом його примусової госпіталізації в психлікарню. Районна прокуратура відповіла, що підстав для прокурорського реагування нема. Хоча саме прокуратура здійснює нагляд за дотриманням норм Закону «Про психіатричну допомогу». І лише на початку 2013 року міліція нарештi відкрила кримінальне провадження, яке згодом знову намагалися закрити.

Паралельно пан Мірочник написав скаргу в адміністрацію Президента, уповноваженому ВР iз прав людини, подав клопотання прокурору Волинської області про відміну діагнозу, який йому поставили раніше. У грудні 2013–го він отримав відповідь з управління охорони здоров’я Волинської ОДА, в якому його повідомили про засідання клініко–експертної комісії психонаркологічного профілю з його питання. І комісія дійшла висновку: «психічний розлад, наявний у вас станом на 08.05. 2012, не відповідає в достатній мірі діагностичним критеріям, встановленим для «шизоафективного розладу», а тому відсутні підстави вважати, що ви страждаєте на «шизоафективний розлад».

«Нікому навіть догани не винесли!»

Районного психіатра, який за п’ять хвилин спілкування встановив чоловікові цей діагноз і відправив у психлікарню, та членів лікарської комісії Волинської облпсихлікарні №2... скерували на позачерговий цикл підвищення кваліфікації з психіатрії.

«Тобто за те, що людину безпідставно й незаконно помістили в психлікарню на 24 дні, лікарі не несуть ніякої відповідальності, і єдине покарання для них — курси підвищення кваліфікації? Нікому навіть догани не винесли! — не приховує свого обурення Мірочник. — До речі, порушивши кримінальне провадження за моєю заявою, слідчі хотіли відправити мене вже на третю психіатричну експертизу! Одна слідча — на амбулаторну, інший слідчий разом із прокурором — на стаціонарну. Хіба не нонсенс призначати психіатричну експертизу здоровій людині?! Тим більше що я долучив уже до справи відповідь з облздороввідділу про відміну мого діагнозу. Це попри те, що в цій справі я потерпілий, а експертизу потерпілому не можна призначати без його згоди. А в примусовому порядку експертизу призначають згідно зi ст. 509 КК особі, яка вчинила суспільно–небезпечне діяння. Та в нас усе можливе. Суд відмінив ці абсурди. Але справу й надалі навмисно затягують, бо міліція, прокуратура, суд не зацікавлені, щоб вона рухалася. Бо тоді за скоєне доведеться відповідати. Я виставив у позові чималу суму моральних збитків. І державі доведеться платити за чиюсь некомпетентність, службову недбалість, хоча я впевнений, що все це робили не просто так. Тут цілий ланцюжок, у якому всі пов’язані. І я добиватимуся, щоб усіх покарали. До Європейського суду дійду».

«А може, треба забути все, як страшний сон? Ви вже стільки попсували нервів і витратили на адвокатів та суди, а ще скільки доведеться», — раджу чоловікові, який живе сьогодні лише цим.

«Забути і простити?! Як? Я не кажу про моїх колишніх рідних, які все це заварили. Як простити й залишити не покараними лікарів, правоохоронців, людей, які мають стояти на сторожі законності, мають захищати права людини, а самі порушують Конституцію, закони? Переді мною досі ніхто навіть не вибачився, — Петро Васильович налаштований рішуче боротися до кінця. — Ви знаєте, що це таке — 24 дні в психлікарні, серед хворих людей, боятися вночі очі заплющити? Якби мене місяць там потримали, а суд потім продовжив би термiн ще на шість місяців примусового утримання, то я став би недієздатним по–справжньому. І вже ніхто не відмінив би мені встановленого з чужих слів діагнозу. Але я зміг за себе постояти. А скільки в лікарнях таких, які не можуть захистити себе й свої права, які не мають адвокатів. Хто їх захистить? За ті дні я стільки всього надивився. Правозахисникам там би вистачило роботи. Але нікому ні до кого немає діла.

Петро Мірочник сказав, що поїде в Київ на Майдан і стоятиме під Генпрокуратурою, поки не доб’ється справедливості. Щоб ані лікарі, ані правоохоронці більше не запроторювали здорових людей до психлікарні на чиєсь замовлення. До речі, умисне подання заяви про психіатричний огляд особи, що містить завідомо неправдиві або неточні відомості щодо стану психічного здоров’я цієї особи, тягне за собою відповідальність, передбачену законом. Зокрема, Кримінальний кодекс України (ст. 151) передбачає покарання за поміщення до психіатричного закладу завідомо психічно здорової особи строком від трьох до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, iз позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

  • «Термінатор» згадав усе

    Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>

  • Кримінальний талант

    Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>

  • Шанс для невинних

    Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>

  • «Хорте», тримайся!

    Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>