Професор–травознай

«На викладачів дивилися як на богів»

— Усе те бере початок із Рогатинської гімназії, до якої я вступив ще в 1935–му, — у відповідь на мій комплімент пояснює Ярослав Дмитрович. — Нам читали курс «Шляхетне виховання», і та наука не забулася дотепер. А які там були викладачі! Троє мали захищені докторські дисертації, і ми дивилися на них, як на богів. Досягнути з часом хоча б дещиці їхніх знань було потаємними мріями багатьох гімназистів, зокрема мене. На все життя запам’ятався вислів одного з тодішніх викладачів: «Найважливіше для людини — материнська мова й батьківська земля, бо хто їх цурається, той втрачає майбутнє».

Якусь часточку інтелігентності додавала й присутність у нашому селі знаного письменника Богдана Лепкого, котрий мав віллу неподалік Черченського бальнеологічного й грязелікувального курорту. До Лепкого з’їжджалися українські літератори й митці, як до Івана Франка в Криворівню. Наші черченці не йняли віри: такий поважний чоловік, а простий, як селянин, і ґречний, як духовна особа. Він першим знімав капелюха навіть перед бідаками та бажав кожному зустрічному доброго здоров’я. Ці манери нам, дітлахам, видавалися взірцем поведінки.

— Навчатися в гімназії тоді потребувало чималих коштів. Ви походите із заможної родини?

— Тато тримав крамничку в центрі села і невелику майстерню з виготовлення черепиці. Та він рано помер, і статки наші здрібніли. Проте мама таки спорядила мене до науки. Добре, що гімназія була неподалік — за шість кілометрів від Черче. Освіченість тоді була в глибокій пошані, бо й три сини татової рідної сестри теж здобули вищу освіту, один із них став згодом відомим професором Львівського університету імені Івана Франка.

«Ставлю себе на ноги помічними травами»

— Можна передбачити, що ваше захоплення лікарськими травами також має родинне походження. Хто вам передав секрети фітотерапії?

— У нашій родині не було ні знахарів, ні цілителів іншого штибу, хоча на присадибній ділянці мама, як і кожна сільська жінка, традиційно вирощувала руту, м’яту, череду та ще декілька видів помічних рослин. Українки здавна знали, в яких травах купати дітей, які й у яких пропорціях запарювати, аби здолати застуду та інші недуги. Мусили знати, бо лікарі тоді були дорогі. Щоправда, тепер (сміється) — теж недешеві, але багато чого корисного з народної медицини на побутовому рівні, на жаль, незаслужено забуто. А дарма.

Коли я ще навчався на фармакологічному факультеті Львівського медінституту, то звернув увагу на те, що ліки з рослин у середині ХХ століття становили близько половини всіх медикаментів, але відтоді їх частка невпинно зменшується, поступаючись синтетичним. Хоча, за експертними оцінками фахівців ВООЗ, до 75 відсотків хворих бажано лікувати тільки засобами природного походження, позаяк вони мають значно менший, ніж штучні, побічний ефект. Що там експерти, дію багатьох лікарських рослин я випробував на собі й уже видав два з половиною десятки книг, котрі так чи інакше стосуються природних ліків. Коли відчуваю перші симптоми нездужання, заварюю помічні трави і ставлю себе на ноги. Дехто дивується, що навіть у такому поважному віці за два останні десятиліття я жодного разу не був на лікарняному.

— Темою вашої кандидатської роботи, як зазначено в біографічній довідці, було дослідження протиракових властивостей гадючника шестипелюсткового. Результати цієї праці застосовують у медицині?

— За наполяганням професора Степана Кота я досліджував протипухлинну дію цієї лікарської рослини на двох видах тварин й отримав позитивні результати. Під час захисту кандидатської дисертації на вченій раді пропонували визнати її докторською, та тодішня процедура присвоєння вчених ступенів виключала таку можливість. Довести препарат до клінічного застосування з різних причин не вдалося. Сподіваюся, що настане час, коли мої напрацювання ще знадобляться людям.

«Улюблене заняття сприяє довголіттю»

— Що треба робити чи чого не треба робити, аби за вашим прикладом жити довго й активно?

— Як на мене, то довголіттю найперше сприяє улюблене заняття. Якщо людина працює, то, всі знають, менше грішить — часу на це не вистачає. Пригадую, в нашому медінституті викладав відомий професор Тадеуш Вільчинський, то він, окрім успішної наукової діяльності, сам копав грядки, садив й доглядав городину, отримуючи від цього величезне задоволення. І прожив понад дев’яносто років. Коли з’являється на світ моя нова книжка, чи довідуюся про щось надзвичайно для себе цікаве, організм — це відчувається відразу — отримує позитивний заряд тривалої дії. Такі ж наслідки — від спілкування з розумними і добрими людьми. Активному довголіттю сприяє також турбота про свій рід. Якщо вам не вдалося в житті досягнути чогось значимого, то не біда, бо ж у вас є діти, внуки. Їм треба допомагати, підтримувати розумними порадами, аби вони ставали досконалішими, успішнішими й виводили рід на вищий рівень розвитку.

Важливо для лікування недуг точно знати діагноз, а також — хронічні хвороби батьків. Тоді за допомогою вдало підібраних лікарських рослин завжди можна знайти шлях до одужання. До синтетичних ліків треба вдаватися у виняткових випадках, пам’ятаючи, що вони негативно впливають на імунну систему, пригнічуючи опірність організму до різноманітних інфекцій. До того ж варто відповідально ставитися до харчування. Воно має бути таким, аби їжа максимально сприяла одужанню.

— Мабуть, ви таки розробили для себе якусь омолоджувальну дієту?

— Яка там дієта. Хоча є одна обов’язкова умова, яку маю за правило: вставати з–за столу з відчуттям того, що з’їв би ще, але — зась. Тому в мене ніколи живіт не відвисав до колін. Та й інші «секрети» давно відомі: перевага в меню рослинної їжі, по можливості збалансований набір білків, жирів, вуглеводів, вітамінів, мікроелементів й біологічно активних речовин. Звісно, те, що нині продають у продуктових магазинах, дуже далеке від екологічно чистих харчів. Тому селяни та власники садово–городніх ділянок мають деякі переваги над «безземельними». Принаймні можуть вирощувати, передусім для дитячого споживання, овочі та фрукти, ненашпиговані хімією. Для підростаючого покоління це особливо важливо.

«Хотілося б дожити щонайменше років до ста»

— Чи є у вас звички, яких дотримуєтеся безумовно?

— Зазвичай встаю о 5–й ранку, незалежно від пори року. Найпізніше — о 5.30. Легенький сніданок — й до університету. Через годину — вже на кафедрі. І так щодня, крім вихідних. Можна було б трохи і вдома посидіти, але в колі молодших колег відчуваю більше наснаги для праці.

— Вам не важко знаходити спільну мову зі студентами, зважаючи на солідну дистанцію у віці?

— Я розумію, що сучасна молодь зовсім інша, ніж у мої часи. Для нас наука була незаперечним пріоритетом, бо той, хто здобував вищу освіту, мав у житті добрі перспективи. Сьогодні набагато складніше отримати успішну роботу, але, наголошую студентам, так завжди не буде. Знання обов’язково матимуть цінність. Не люблю, коли на лекціях починають відволікатися від теми. Балакунам пропоную вийти в коридор хвилин на п’ять. Звідти вони повертаються значно уважнішими. Буває, що відпускаю когось із студентів у їдальню, якщо не встигли поснідати. На голодний шлунок наука погано засвоюється. Чи надто вимогливий я викладач? Про це доречніше, мабуть, запитати студентів.

— Цікаво, про що мріє людина після дев’яноста?

— Хотілося б дожити щонайменше років до ста, аби дещо написати. В найближчих планах — завершення підручника з фітотерапії для студентів медичного університету. Цю книжку з практичними порадами та рецептами бажано мати в кожній українській родині. Насідає на людину якась хвороба, то запарив траву — і ліки готові. Мрію написати серйозну працю з історії рідного села Черче. Працюю багато, бо багато що хочеться встигнути.