Вишиванки для книжок

Чесноти, на яких тримається рід

Народилася пані Наталя наприкінці сорокових років минулого століття в невеликому прикарпатському селі Стецівка, східні околиці якого ледь не «забігають» на буковинські землі. Виростала серед обдарованих різними талантами односельчан та чарівних краєвидів Покуття, рясно помережених дібровами, смарагдовими пагорбами й колосистими полями. Та що там розповідати — читайте Василя Стефаника, котрий мешкав у сусід­ньому Русові й описав тутешнє довкілля досконалим пером талановитого новеліста. У цьому середовищі ніби сам Бог велів із ранніх літ цінувати красу природи й дивовижних ужиткових речей, виготовлених місцевими умільцями. Недарма ж, напевне, корифей наукової фантастики і тонкий психолог Олександр Казанцев зауважив, що виховане в дитинстві відчуття прекрасного важливіше навіть за глибокі знання.

Досліджуючи вже у зрілому віці своє генеалогічне древо, пані Наталя зробила чимало цікавих відкриттів. І хоча обидві гілки її родоводу — по татовій і маминій лініях — не увінчані шляхетними гербами й портретами знаменитостей, та все ж наділені двома незаперечними чеснотами — селянською мудрістю і високим рівнем національної свідомості.

Моя співрозмовниця гортає цупкі аркуші старого альбому, в якому зберігаються фотографії її предків, деякі — понад столітньої давності. «Ось цей гоноровий ґазда, — показує пожовклий знімок, — мій дідусь Йосип Синиця. Він мав пасіку, самотужки вивчився грати на кларнеті й співав у одному з найвідоміших тоді в Галичині сільських хорів. Мої мама й тато були простими селянами, проте життя не уявляли без драматичного гуртка, де зіграли чимало ролей у виставах класиків української літератури».

Це, так би мовити, культурологічні сторінки родинного ілюстрованого життєпису. Не менш яскраві — патріотичні. Дідусь Дмитро Печенюк був потомственим сільським дяком, але став січовим стрільцем, коли треба було боронити Україну. Іван, батько пані Наталі, у передвоєнні роки очолював у своєму селі товариство «Каменярі» — молодіжну організацію, яка орієнтувалася на українську радикально–демократичну ідею і була заборонена більшовицькою владою відразу після першого приходу «совітів». За участь в ОУН–УПА Степана Синицю, рідного батькового брата, сталінська Феміда спершу засудила до смертної кари, а потім «пом’якшила» вирок тривалим засланням за Полярне коло, в Норильський концтабір. До речі, й там українські патріоти не скорилися, піднявши в 1953 році повстання проти радянської каральної системи, одним з організаторів якого був Євген Грицяк, уродженець тієї ж таки Стецівки.

Поліграфістам і не снилося

Пошуки документальних свідчень в архівах та церковних книгах, зрештою, допомогли пані Наталі не тільки підняти завісу над минувшиною роду, а й глибше зрозуміти походження свого захоплення вишиванням. Каже, що все це — із житейської мудрості попередніх поколінь, традицій покутян, котрі чимало ужиткових речей зуміли піднести до рівня кращих зразків декоративно–прикладного мистецтва.

«Вишивати мама навчила мене в дуже юному віці, — розповідає пані Наталя. — А вже в тринадцять років я сама придумувала фасони і шила собі плаття. Згодом, перебравшись до Івано–Франківська після закінчення фізичного факультету Чернівецького університету та нетривалого вчителювання на Львівщині, я вдосконалювала мамину науку на курсах крою та шиття легкого одягу, макраме й худож­ньої вишивки. Та це — лише прелюдія до тієї захоплюючої справи, яка відкрилася мені в 1998 році».

На той час її трудовий стаж на інженерних посадах виробничого об’єднання «Родон», одного з найбільших на Прикарпатті промислових підприємств, нараховував майже чверть століття. Потім її обрали відповідальним секретарем Івано–Франківської міської організації Всеукраїнського товариства «Просвіта». Прообразом цього впливового культурно–освітянського формування, як відомо, було Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, в яке через кілька тижнів після його створення в Києві Наталя Синиця з двадцятьма друзями–«родонівцями» вступила ще 4 травня 1989–го. Тоді це був сміливий крок, позаяк за кожним «пробудженим» українським активістом невтомно стежив КДБ, поповнюючи секретні досьє «націоналістичним компроматом».

Та новий рівень спілкування в середовищі прикарпатської інтелігенції, серед якої були носії ще довоєнного просвітянського гарту, бунтарі–шiстдесятники й відомі в науковому світі особистості, підштовхнули пані Наталю, як вона зізналася, до власних творчих пошуків. Письменники й краєзнавці часто дарували їй свої друковані праці: одні скромно видані, інші — яскраво–глянцеві. «Поліграфічними можливостями нині важко когось здивувати, а мені хотілося придумати щось несподіване й суто національне, що заохотило б читачів брати до рук саме українські книжки. Так виникла ідея вишиваних обкладинок, — ділиться нюансами своєї творчості рукодільниця. — Під експеримент потрапила щойно видана (йдеться про 1998 рік. — Авт.) праця відомого прикарпатського професора–краєзнавця Володимира Полєка з історії Івано–Франківська. Коли я випадково показала вишиту національним орнаментом обкладинку до цієї книги доктору мистецтвознавства, художнику Михайлу Фіголю, він підбадьорив: «Ви — просто молодець. Усе чудово, але надалі працюйте над своїми роботами не як над додатком до чиїхось книжок, а як над окремим мистецьким твором». Похвала такого авторитетного митця, безумовно, додала мені завзяття».

Тріумф маминої сорочки

Відтоді пані Наталя з донькою Діаною, котру також заохотила до створення оригінальних книжкових обкладинок, «одягнули» у вишиванки понад сотню Шевченкових «Кобзарів» — різних за форматом і роками видання. Більшість із них розійшлися світами як мистецькі презенти відомим особистостям, і лише невелика частина зберігається в офісі міської «Просвіти». Фоторепродукції книжкових вишиванок увійшли до добротно виданого в Івано–Франківську альбому «У вінок Кобзареві». Барвистий «одяг» із рук обох майстринь — матері й доньки — отримали ще понад сімдесят книг українських письменників, котрі переважно спеціалізуються на історичній тематиці.

Своїми знаннями і рукодільним умінням пані Наталя охоче ділиться як із досвідченими колегами, так і з тими, хто робить лише перші кроки до захоплюючого світу декоративно–прикладного мистецтва. За її ескізами цікаві роботи вишивають вихованці міського Центру дитячої творчості й студенти місцевого професійного художнього училища №3. Для ширшого кола шанувальників цього виду народної творчості вона підготувала буклет «Родинна вишивка. Моделювання узору для всієї сім’ї», що побачив світ у видавництві «Лілея–НВ».

Завдяки мистецьким новаціям ім’я Наталі Синиці стало відомим далеко за межами Прикарпаття. Та вона ревно дотримується давніх традицій, коли йдеться про створення «канонічних» сорочок. Вишила їх не один десяток, але на всеукраїнський подіум її вивела не своя, а «старосвітська» мамина робота. «Про неї згадала, коли торік мені запропонували взяти участь у Параді вишиванок, який щорічно відбувався в Києві на честь Дня незалежності України, — пояснює майстриня. — Мама вишила її синіми, жовтими й червоними нитками в класичному покутському стилі навіть точно не знаю коли — десь перед або відразу після моєї появи на світ. Орієнтуючись на первинний орнамент, я дещо модернізувала мамин витвір, зокрема додала спереду невеличкий сучасний український герб. Ця полотняна сорочка заворожила глядачів та членів журі, коли йшла я в ній серед тисяч людей, одягнутих у національні строї, від «Мистецького арсеналу» до майдану Незалежності. За підсумками конкурсу мамина сорочка в номінації жіночого вбрання посіла друге місце, поступившись лише сучасному колективному витвору мешканців Львівщини, над яким працювала ціла родина — дідусь, бабуся, тато, мама та кілька їхніх дітей. Я навіть не сподівалася такого успіху. Та це передусім — заслуга моєї матусі».