Висота п’ятої хвилі

Перша хвиля «від Януковича»

До першої хвилі «януковичівської» еміграції належать здебільшого колишні члени уряду Тимошенко, її соратники й однопартійці. Йдеться про чоловіка Леді Ю Олександра, колишнього міністра економіки Богдана Данилишина, екс–главу Держ­комрезерву Михайла Поживанова. Одним із перших «політичних» був також власник київської компанії ProstoPrint Денис Олейников — автор «політнекоректних» футболок «Спасибі жителям Донбасу».

Трохи більш як рік тому — наприкінці листопада 2012–го — Україну залишив депутат IV–VI скликань Андрій Шкіль. Майже синхронно з ним змінили країну проживання голова донецького осередку «Батьківщини» Олександр Ярошенко та Аркадій Корнацький — кандидат у народні депутати від 132–го округу (Миколаївська область). Трохи згодом виїхали колишній в. о. міністра оборони в уряді Тимошенко Валерій Іващенко і ще один претендент на депутатство від «Батьківщини» Віктор Романюк. Його доля склалася подібно до долі Корнацького: ЦВК не визнала результати голосування по 94–му округу на Київщині, де Романюк змагався з «регіоналкою» Засухою й упевнено перемагав, оголосила перевибори, а політик сховався за кордоном від переслідування силовиками.

Тоді як у західному напрямку рухалися Шкіль, Ярошенко і Корнацький, назустріч їм їхав іще один емігрант — Арсен Аваков. Він встиг отримати політпритулок в Італії, але здобутий за партійним списком депутатський мандат запалив перед БЮТівцем зелене світло, і тепер харківський опозиціонер може не боятись порушеної проти нього кримінальної справи — принаймні доти, доки діє депутатський імунітет. За певний час додому відбув і Ярошенко, а в травні 2013–го в Україну повернувся Корнацький.

Обидва верталися не без побоювань. Олександр Ярошенко в інтерв’ю журналу «Фокус» описував можливі провокації: він, мовляв, не здивується нічому — ані підкинутим наркотикам, ані трупу під колесами авто. Що стосується Корнацького, то минулого літа він розповідав: «З’явилася інформація, що я нібито є фігурантом якогось кримінального провадження. Правдивої інформації нема, бо за законом повинні були б або видати [закордонний] паспорт, або надати письмову відповідь, чому його не видають. Ні того, ні іншого я не отримав». Чого іще не отримав Корнацький, так це перемоги на довиборах у ВР — його «спірний» округ таки дістався «губернатору» Миколі Круглову, нині члену фракції «Регіонів».

Чому емігранти не довіряють прокурорам

Історія із закордонним паспортом Корнацького нагадує аналогічну проблему, яка спіткала Андрія Шкіля. Наприкінці своєї депутатської каденції Шкіль спробував оформити такий документ. Натомість одержав відмову, мотивовану тим, що проти нього ведеться кримінальне провадження. Спроби прояснити ситуацію були марними, хіба що заступник Генпрокурора Ренат Кузьмін де–факто підтвердив, що справа Шкіля досі «жива». Йдеться про події акції «Україна без Кучми», коли активного учасника масових протестів 2000–2001 років Шкіля було заарештовано та ув’язнено. Тепер БЮТівець намагається отримати політпритулок у Європі.

Позафракційний нині нардеп Сергій Міщенко цілком слушно зауважує, що поки людина перебуває ТАМ — справи проти неї буцімто й не існує, проте варто лише показатися ТУТ — як обвинувачення з’являється зі швидкістю колоди карт із рукава фокусника.

Саме тому на повній реабілітації свого клієнта наполягає адвокат Валерія Іващенка Борис Нечипоренко. Правник говорить, що заміна п’ятирічного фактичного ув’язнення на умовний термін жодним чином не задовольняє колишнього очільника Міноборони. Тому після вироку Апеляційного суду, який змінив міру покарання Іващенка, він подаватиме каcацію — аби таки добитися справедливості.

Але справедливості Іващенко воліє чекати у Данії, де він отримав політичний притулок. Українським правоохоронним органам пан Валерій більше не довіряє. Не квапиться повертатись додому і згаданий вище Віктор Романюк. Цілком імовірно, що він також проситиме притулку в італійської влади, тим паче, після повторної дискримінації на довиборах до парламенту в Обухові (ЦВК зняла його з реєстрації за рішенням суду).

Не рухаються з місця і такі «зубри» політеміграції, як Олександр Тимошенко, Данилишин та Поживанов. Богдан Данилишин, із якого знято обвинувачення, обіцяє повернутися по завершенні дії всіх своїх контрактів у Чехії. А Поживанов, який працює в Австрії, в інтерв’ю «УМ» каже: «Я готовий повернутися, як тільки зміниться наша правоохоронна система, коли юристи в країні відчують право закону, а не телефонне право».

Олександр Тимошенко як людина непублічна коментарів не дає і про свої плани не розводиться. Він, як і Данилишин, живе в Празі.

Від Сени до Балтики

Тим часом в іншій «столиці» нової української політеміграції — Парижі — драма нині сусідить із фарсом. Комічно виглядає екс–Генпрокурор, колишній нардеп від «Регіонів» Святослав Піскун. Виїхав він у березні 2013–го, тоді ж помічники Піскуна почали терміново розпродувати його майно, зокрема будинок у Буковелі, про що повідомляло агентство УНН. Екс–Генеральний посилається на те, що в Україні на нього чинять тиск через справу Тимошенко і ЄЕСУ, яку він закрив у 2005–му. Нічого подібного, каже ГПУ. Хоча б тому, що жодних справ щодо екс–Прем’єрки Піскун не закривав.

Він сам визнавав це в інтерв’ю «5–му каналу», записаному 12 травня 2010–го. «Закривав справу проти Тимошенко начальник відділу Генеральної прокуратури України на початку 2005–го. Зараз відкрив цю справу теж слідчий Генпрокуратури», — говорив тоді Піскун.

Байки про Тимошенко екс–глава ГПУ може розповідати кумові Петру Мельнику, теж колишньому посадовцю та нардепу від ПР. Мельника — ректора Податкового університету — спіймали на хабарі. На суді він різко «захворів», дивним чином позбувся електронного браслета й «городами» втік до Америки, де в Каліфорнії живе його син. Подейкували, що Мельник виїхав до Нового світу через Париж.

Натомість у Франції лишається нова «Маріанна» — увічнена на поштовій марці Інна Шевченко, одна з керівниць руху «Фемен». Ліва Франція, стурбована підтриманням реноме захисника прав людини, надала Шевченко з її ерзац–проблемою політичний притулок без зайвих вагань. В Україні, нагадаємо, любительку протестувати з голими грудьми переслідували за спиляний хрест біля Майдану. За вандалізм Шевченко відбулася штрафом, проте претендує на роль Жанни д’Арк і просуває справу «Фемен» у Західній Європі.

Значно довше, ніж питання Інни Шевченко, французька влада розглядає клопотання щодо політичного притулку від Андрія Шкіля. Свого часу його саджали саме за тією статтею, за якою нині правоохоронці наштампували десятки (якщо не сотні) кримінальних справ — «масові заворушення» із їх жаскими 12 роками позбавлення волі. Тюрма є тюрма — і для політичних жертв «України без Кучми», і для нинішніх «в’язнів Банкової та Грушевського» на тлі Майдану, що триває.

Не виключено, стане політемігрантом й один із лідерів «Автомайдану» Дмитро Булатов, який після викрадення й катувань виїхав на лікування до Литви. Там, у Вільнюсі, він склав компанію іншому «автомайданівцеві» — Ростиславу Мельнику, жорстоко побитому в ніч на 23 січня. Ростислав зі зламаною рукою зміг урятуватися від пазурів «Беркута», втік від суду й був переправлений до Прибалтики. У вільнюській клініці киянина відвідала й висловила слова підтримки президент Литви Даля Грібаускайте.

У цьому контексті важливим є те, чи збирається опозиція допомагати всім соратникам та рядовим активістам Майдану. У її парламентської, «привілейованої», частини є важелі впливу — було б лише бажання. Минулого тижня «УМ» спілкувалася з позафракційними депутатами Олесем Донієм та Сергієм Міщенком — обидва обурювалися тим, що питання негайного звільнення політв’язнів поступилося пріоритетністю поверненню до Конституції 2004 року.

Нюансів є чимало. Українська громада у Франції мовчить з приводу співгромадян, які клопочуть про притулок, — на відміну від діаспорян Австрії чи Італії, котрі активно вимагають від урядів цих країн захисту для всіх, кого переслідують на Батьківщині. Влада Франції не квапиться із притулком для Шкіля, схоже, з двох причин: і тому, що не бачить відповідних заяв з боку соратників, і тому, що вважає Україну безпечною державою. Список «безпечних» країн Французький офіс із захисту біженців (OFPRA) оновлює регулярно, і Україна стабільно займає в ньому одну з двох десятків позицій. Нічого не змінив і останній наступ силовиків та судів на нашу революцію. Що ж стосується мотивів, які обумовили притулок для Інни Шевченко, ними логічніше поцікавитись у французьких чиновників.

Аби завершити сюжет із Францією: у цій країні (або ж у Монако — достеменно невідомо) осів, за чутками, й Валерій Хорошковський — екс–глава СБУ та колишній власник телеканалу «Інтер». Мільярдер Хорошковський про притулок не просить — хоча, втім, придбання дорогої нерухомості в Західній Європі часто автоматично забезпечує вид на проживання з усіма громадянськими правами, як у мешканців «загниваючої» Франції чи Іспанії.

«Хронос, який пожирає своїх дітей»

Тимчасово емігрував за кордон (було це ще у 2013–му) чоловік опозиційної депутатки Лесі Оробець Олександр Омельчук. У якій країні він перебуває, Леся не зізнається. Лише каже, що переслідувань Омельчук зазнав через її політичну діяльність.

Так само через політику керівник «Спільної справи» Олександр Данилюк пару тижнів тому «евакуював» свою родину до Лондона, куди згодом перемістився й сам. Данилюк, звісно, персона недвозначна, проте мова наразі — про загальну тенденцію.

А тенденція є такою: країна, яку побудував Віктор Янукович, стає непридатною для життя. Для когось (як для Хорошковського) — просто некомфортною, а для когось — небезпечною для життя.

Побитого лідера «Автомайдану» Булатова, з відрізаним вухом та проколами від розпинання на руках, у важкому стані довелося везти до Вільнюса через Ригу навіть не тому, що в Україні йому не надали б кваліфікованої медичної допомоги. У Києві жертві тортур намагалися присудити як мінімум домашній арешт, а більш реальним видавався варіант із СІЗО. Тож перевезення з клініки «Борис» до Прибалтики обернулося мало не на трилер, де «сторона добра» була представлена депутатами, пресою й громадськими активістами, а «сторона зла» — правоохоронцями нашої «безпечної» країни.